Минув місяць з часу «історичного» Собору УПЦ (МП) на якому ця церква «розірвала» з Москвою. Принаймні саме так цю інформацію намагається подати частина духовенства та прихильників цієї церкви.
То що ж відбулося на Соборі УПЦ 27 травня 2022 року в Києві? Якщо дуже стисло, була прийнята постанова внести зміни в статут, тобто викреслити звідти усі згадки про РПЦ та Московську патріархію. За словами представників цієї церкви, це не проголошення автокефалії, але водночас це «повний розрив» з Москвою. Однак у суспільстві досі триває дискусія наскільки цей «розрив» щирий та чи був він взагалі. Одні посилаються на чіткі зміни в статуті й кажуть, що УПЦ тепер повністю незалежна. Інші звертають увагу на новий незрозумілий статус УПЦ, підозрюючи, що в церковно-канонічній площині мало що змінилося.
То що ж відбулось насправді? Впродовж місяця я спостерігав за «дрейфом» УПЦ від Москви та реакцією на нього українського суспільства і прийшов до висновку, що розрив справді відбувся і зміни в статуті УПЦ реальні, але водночас цей розрив фальшивий по суті. Найкраще це може проілюструвати поняття «фіктивного розлучення». Відомо, що існують фіктивні шлюби. Це коли союз між чоловіком та жінкою укладається офіційно та згідно з усіх норм законодавства, але є одна заковика – це шлюб за домовленістю, без взаємних почуттів та намірів жити як сім`я.
Інколи ми чуємо і про фіктивне розлучення. Тут все навпаки, чоловік і жінка продовжують жити сімейним життям, в їх стосунках та почуттях нічого не змінюється. Але згідно із законодавством, вони тепер чужі люди.
Не буду заглиблюватись в юридичні тонкощі цього питання, але у випадку УПЦ та РПЦ я бачу ознаки саме фіктивного розлучення. Собор УПЦ від 27 травня 2022 року ухвалив змінити статут, так би мовити, розлучитися з Московською церквою. Водночас в пункті 7 постанови говориться про те, на період воєнного стану, собор надає єпархіальним архієреям право самостійно ухвалювати рішення щодо важливих питань, які належать в мирний час до компетенції вищого керівництва церкви. І майже відразу Московська патріархія розпочала анексію єпархій УПЦ, зокрема в Криму. Сепаратистські, а по суті розкольницькі стосовно УПЦ, заяви прозвучали й від інших єпархій цієї церкви, мовляв, ми не визнаємо постанов вашого собору, ми належимо до РПЦ, а Кирил Гундяєв наш патріарх і «атєц радной». Яка ж реакція від УПЦ? Можливо осуд, анафема чи голосіння над порушеними канонами? Аби ж то!
Водночас навіть за один храм, де люди вирішили залишити УПЦ та перейти в ПЦУ відразу розпочинається жорсткий спаринг: вчиняється ґвалт, лунають гучні звинувачення, біля храмів бійки. Цікаво це все виглядає зі сторони – РПЦ без жодних застережень анексує цілі єпархії, а комусь не можна і парафією перейти під іншу юрисдикцію без перешкод. Більш того, Московського патріарха попри «рейдерське» захоплення єпархій далі поминають в диптиху УПЦ, а ось Константинопольського, який жодної парафії собі від УПЦ не відібрав, поминати не можна. До речі в постановах «історичного» травневого Собору УПЦ нема жодної згадки про автокефалію, навіть як про бажану мету.
Тож яка мета «фіктивного розлучення» УПЦ з РПЦ?
На мою думку, є щонайменше дві основні причини фіктивного розлучення УПЦ і РПЦ: перша, убезпечити себе юридично перед українською владою, щоб зменшити ризик втрати реєстрації та церковного майна. Відомо, що місцеві ради та народні депутати все частіше виступають за зняття з реєстрації, або ж заборону УПЦ (МП) та передачу її майна церкві українській. А тепер, завдяки фіктивному розлученню, юридично пов`язати між собою РПЦ і УПЦ (МП) буде майже неможливо.
Друга причина, збити хвилю переходів парафій з УПЦ в ПЦУ, яка в травні – червні здійнялась доволі високо. Зміни в статут мають виконати роль своєрідного хвилеріза, викликати розгубленість у парафіян та проукраїнських активістів. Мовляв, може не варто поспішати, дотискувати, ще трохи та й сядуть і домовляться Онуфрій з Епіфанієм і «все буде Україна».
Хай би що, але виграти час УПЦ (МП) вдалось, тиск на неї дещо послабився, ба, більше, тепер він може бути розцінений як проросійська провокація, яка покликана зірвати об’єднання православ’я в Україні. Геніально, Ватсон. Очевидно, саме тому бундючний і жорсткий Кирил Гундяєв не вжив жодних канонічних заборон щодо нових «розкольників» в Україні. Бо розкол фіктивний. Ось і відповідь щодо нового канонічного статусу УПЦ над яким мізкують багато людей цими днями – це статус «криптоРПЦ» в українському православ`ї. Тобто, прихожани та духовенство цієї церкви є духовними (та й ідеологічними) чадами РПЦ, але юридично вони частина «незалежної від Москви» УПЦ.
Що далі? Користуючись лояльністю нинішньої української влади та вдалому фіктивному розлученню в УПЦ будуть продовжувати пильно стежити за новинами з фронту, бо саме від того, з якої сторони лінії фронту опиниться та чи інша єпархія залежатиме і вибір «Предстоятеля» її духовенством. Тобто залишатись в статусі «криптоРПЦ», чи робити камінг-аут і вже відкрито визнавати себе частиною «РПЦ».
Водночас митрополит Онуфрій (Березовський) і далі поминатиме в диптиху путінського «патріарха», який благословляє вбивство українців, і відмовлятиметься співслужити з патріархами та єпископами, що займають проукраїнську позицію у час кривавої війни. Але ж у цьому і суть фіктивного розлучення – сім’я, кохання та вірність зберігається, а подружній союз викреслюється лише на папері. Як сказали б друзі Кирила Гундяєва більшовики: «Добро і зло поняття відносні, моральним є лише те, що на поточний момент вигідно партії – революційна доцільність». Ви запитаєте, а де тут християнство? У мене те ж саме запитання, і ще одне: а де здоровий глузд у тих, хто й далі належить до церкви, яка щонайменше в духовному сопричасті з тими, хто освячує зброю з якої їх вбивають?
До речі, суд може визнати розлучення фіктивним і не зарахувати його.
Повязані записи
