33-ій рік після народження Христа. Єрусалим повний надії і сподівань, що ось цей, що так славно в’їжджає в святе місто є тим, хто звільнить їхню Батьківщину від завойовників, встановить справедливий мир і всі заживуть. Але як виявилося, це були лише пусті слова засліпленого народу, який насправді до кінця не розумів чого бажає, а учні ще в дорозі до міста вже «ділили портфелі в новому уряді». Ніхто до кінця не розумів, яке Царство приходить з цим Царем.
І цей Цар не хвастався своїм високим статусом, а навпаки наголошував, що йде служити іншим. Він заявив про цю істину перед Пилатом, і то не в царській короні та пишних шатах, а в багряниці наруги і терновому вінці: «Ти кажеш, що я цар. Я на те уродився і прийшов у світ на те, щоб свідчити істину. Кожен, хто від істини, слухає голос мій» (Йо 18,37). І раптом всі ці гучні народні маніфестації на підтримку нового царя переросли в протест: «Геть! Геть! Розіпни його! Нема в нас царя, тільки кесар!» (Йо 19, 15). Але царство, яке приходить з Христом не може ніким бути усунуте чи скасоване. Як говорить Андрей Шептицький, воно є «тим царством Отця, що зачинається серед кровавого поту й Хресної дороги Христа і дарується усім, що за Ним цією дорогою з вірою йдуть, – і кінчиться тут, на тому світі, словом «звершилося», що гомонить з покоління до покоління й зачинається тріумфом воскресіння цілого відновленого і Христом освяченого людства». Саме глибока віра дарує нам силу іти за Христом цією дорогою до світла Воскресіння і не питати Його: «Чи ти справді Цар?». Звичайно, що ця дорога є важкою і тернистою, зі спотиканнями, ударами й падінням. Хтось може пройти тільки частину цієї дороги, як апостол Петро, і відректися, а хтось може бути подібним до Івана Богослова та жінок-мироносиць. Однак Цар Ісус готовий зустрітися на цій дорозі з кожним, він є той цар, який має час, щоб вислухати кожну особу. Він не тільки чекає, але сам виходить на зустріч і відкриває свої обійми, як ми це бачимо на хресті.
Хай в наших серцях наше «Осанна», наш заклик «спаси, ми молимо» буде щирим, тобто не лише устами, але і засвідчений нашими ділами, щоб ми не почули: «Народ цей устами мене почитає, серце ж їхнє далеко від мене» (Мр 7,6). Якого царя вітає наше серце – того, що подарує кожному зручне крісло з портфелем, чи Того, Хто йде на Хрест ради нашого спасіння? Про що клопочеться наше серце – про земне чи вічне?
Роман Птасюк
Повязані записи
