Коли людина здорова, можна наводити аргументи «за» і «проти» евтаназії. Але що робити, коли ми самі перебуваємо в безнадійній ситуації, коли приходять нестерпні болі? Це нелегке питання, але принцип залишається незмінним: евтаназія – це завжди поразка любові, і її не можна пропонувати як рішення, – зазначає на «Opoka» о. Яцек Салій OP.
У теперішніх дискусіях на тему моралі поширився крайній суб’єктивізм. Але не може бути так, що поведінка є морально правильною лише тому, що хтось так вважає. І не може бути так, що кожен мій чи ваш вчинок морально бездоганний лише через те, що це я чи ви так себе поводите.
Тому, якщо коли-небудь станеться так, що палкий критик евтаназії, опинившись у вкрай складній ситуації, сам попросить про евтаназію, моральний закон не зміниться, і евтаназія від цього не перестане бути морально неправильним рішенням.
З іншого боку, на мою думку, тільки дуже самовпевнена людина буде заявляти про те, що навіть у надскладній ситуації гарантовано буде поводитися так, як потрібно. Серйозній людині ближче інший настрій: «Боже, допоможи мені триматися Твоїх заповідей і тоді, коли мені буде більш ніж важко!»
Папа Франциск одного разу сказав просто:
«Евтаназія – це поразка любові».
Своєрідним емпіричним підтвердженням цього є тисячі звичайних, непомітних людей, які віддано, іноді роками, доглядають за хворими і немічними батьками чи матерями, тестем чи тещею, чоловіком чи дружиною, а іноді навіть рідною дитиною — і лише зрідка хтось із них зітхає про себе: «Господи Боже, зроби щось, бо я вже зовсім не маю сил!»
Час від часу трапляються випадки, які є настільки надзвичайними, що здаються неймовірними. Але оскільки вони все ж таки трапляються, ЗМІ люблять їх висвітлювати. Колись давно світові ЗМІ облетіла новина про чудесне пробудження після 19 років коми Яна Ґжебського з Дзялдова. Тоді всі захоплювалися самопожертвою і тихим героїзмом його дружини, яка не піддалася на аргументи, що її чоловік є всього лише овочем.
Не менш зворушливою є історія Януша Світая. Паралізований внаслідок аварії на мотоциклі, він попросив суд про дозвіл на евтаназію 14 років потому. Тоді ним опікувався Фонд Анни Димної «Попри все». У результаті Януш Світай не тільки перестав думати про евтаназію, але навіть взявся за навчання. В інтернеті можна знайти інтерв’ю, яке він дав як студент Сілезького університету.
Також читайте: «Ви коли-небудь бачили, як молиться кошеня?»
Сьогодні деякі люди з тривожною легкістю захищають евтаназію і навіть заявляють, що якщо вони коли-небудь переконаються, що немає сенсу продовжувати жити, то самі попросять про це. Ці люди, як правило, не усвідомлюють, що такими заявами вони вкорінюють у суспільній свідомості кілька великих неправд. Фундаментальною брехнею є догма прихильників евтаназії, що термінальна стадія (пограничний стан людини, або агонія) — це нікчемний період людського життя. Насправді все зовсім навпаки — це час нашого остаточного дозрівання. І, можливо, саме тому це винятково важкий час, коли людина потребує особливої допомоги від інших людей і благодаті від Бога. Однак такими є закони любові — любов треба не лише дарувати, її треба також вміти приймати, коли нам її дають.
Якось я натрапив на дивовижні результати соціологічного дослідження зі штату Орегон, де евтаназія дозволена законом. Виявляється, що в період, охоплений цим дослідженням, 94% тих, хто здійснював евтаназію, були білошкірими, 62% – чоловіки, 53% – високоосвічені. Ці дані, безумовно, заслуговують на осмислення. Можливо, один відомий дописувач справедливо припускає, що людина просить про евтаназію тому, що вона радше вб’є себе, ніж буде вбита хворобою. Отже, ми маємо справу з ілюзією контролю, влади над власною долею, яка підживлює наше его.
Якщо коротко, то світ, в якому люди погоджуються на евтаназію як законний вихід з особливо складних ситуацій, — це той самий світ, в якому люди вимагають легальних абортів. Отже, це світ, в якому любов була скинута з позиції найвищої цінності і до неї ставляться так, ніби вона є лише підпорядкованою цінністю.
Ось чому прихильники евтаназії іноді вдають із себе наївних людей, які зовсім не розуміють що:
прохання про смертельну ін’єкцію – коли людина, яка страждає, дійсно просить про неї – це не просто прохання, це крик про посилення любові.
Справді, з кожним із нас може статися так, що в хвилину великого страждання ми висловимо свою скаргу у формулюваннях, витворених світом, який відмовляється звертати увагу на Бога. Сподіваюсь, що Господь Бог не допустить цього, що Він збереже нас від цього, але це може статися.
Тож ми повинні вже зараз чітко заявити про те, якими є наші погляди на цю тему. І взагалі, намагаймось створити атмосферу, в якій різноманітні волання людей навколо нас, що жадають більшої любові, отримали би можливість бути розпізнаними і почутими.
Автор: Яцек Салій OP (домініканець). Народився в 1942 році. Професор богослов’я, керівник кафедри догматичного богослов’я Університету кардинала Стефана Вишинського у Варшаві, консультант Секції богословських наук у Комісії віровчення Конференції єпископату Польщі та член Польського ПЕН-клубу. Автор численних публікацій.
Також читайте: О. Яцек Салій OP: Боже, захисти мене від мене самого!
О. Яцек Салій OP: Зачаті діти — наші ближні
Життя, яке не варте життя. Бельгійці та німецькі нацисти
Повязані записи
