Отець Андрій Дуда: «Найкраща проповідь на Сході – заспівати з бійцями душевну українську пісню»

20707283_462638667437682_928214443_oОтець церкви святого Миколая УПЦ КП у м. Львові Андрій Дуда належить до тих священиків, після розмови з якими відчуваєш натхнення й радість. Уперше на Схід як військовий капелан отець Андрій поїхав у вересні 2015 року. Цього року він побував на війні двічі – у травні та в червні. На ротацію капелан приїжджає до 80-ї десантно-штурмової бригади, однак як волонтер їздить усією лінією розмежування. Отець Андрій вірить, що в житті завжди перемагає той, хто дотримується закону божественної любові.

Отче, поділіться, будь ласка, Вашими враженнями від поїздок на Схід.

Коли я приїжджаю на Схід, то відчуваю себе як вдома. Мені не страшно потрапити під обстріл, бо я відчуваю, що біля мене справжні професіонали, які боронять свою Батьківщину. І я також намагаюсь бути гідним у їхніх очах. Звичайно, у бійців є страх. Але це – страх самурая, який не хоче зганьбити себе перед смертю. На війні я побачив людей, чиї погляди є дуже проникливими, а обійми − надзвичайно теплими. Коли людина одного разу пізнає щось подібне, їй хочеться повертатися до цього відчуття знову і знову.

На Сході я зробив приблизно півтори тисячі світлин, які завдяки команді увійдуть у альбом і стануть основою нового проекту. У ньому ми хочемо показати наших бійців, волонтерів і доброчинців. Показати світ, у якому зараз живемо.

20727193_462636240771258_910118137_o

− Що спонукало Вас стати військовим капеланом?

Усе йде через молитву. Господь відповідає на неї обставинами життя й людьми. Під час Майдану я стояв перед престолом і молився, думаючи, що й це потрібно для боротьби, однак Бог сказав: ти мусиш бути там. І я пішов на Майдан. Відмерзали пальці, ми співали колядки цілу ніч, благословляли хлопців… Потім почалася війна. Брат-десантник пішов на Схід, а я зголосився бути військовим капеланом. Прийняв виклик і не зрадив. Після цього все в житті почало змінюватись – Господь давав мені сили й натхнення.

− Яким є військовий капелан 21-го століття?

Найперше він є Людиною. Преподобний Серафим Саровський навчав своїх духовних чад словами: «Спасися сам − і біля тебе спасуться тисячі». Проповідник направляє місію насамперед всередину себе. Адже він не може дати іншим те, чого в нього немає. Бо люди не сповнюються вірою, яку проповідують маловіри. Місіонер може падати не раз, але коли в нього є правильний вектор, тоді Господь дає йому силу піднятись, бути апостолом і нести благовістя.

20707356_462639264104289_5199174_o

Військовому капеланові не обов’язково проповідувати словами. Іноді красномовне мовчання дає більше, аніж тисячі слів. Якщо він наповнений радістю, то бійці відчуватимуть це. Мета капеланського служіння − побудувати глибокі та змістовні стосунки, через які Господь буде надихати бійців і допоможе їм вистояти в дуже важких обставинах.

− Яке кредо Вашого капеланства?

У кожного капелана є кредо: «Бути завжди поруч». Ми можемо попити чаю з бійцями або поїсти борщу. Якщо є нагода, стараюсь долучитися поезією або піснею, бо саме через них я пізнав Бога і став священиком. Найкраща проповідь для мене на Сході – заспівати з бійцями душевну українську пісню, поринути у світ поезії.

20668627_462631620771720_1706524453_n

− А які пісні виконуєте з бійцями?

Згадую одразу Василя Сліпака й «Місяць на небі, зіроньки сяють» (усміхається). Співаємо різноманітні, але зараз пригадую «Ой, гиля гусоньки на став», «Долиною туман тече»,  «Била мене мати», «Тече річенька»…

Долиною туман тече, не чути плеску хвиль його.

Припав я брату на плече край лісу яворового.

Від холоду не чую ніг, кінчається життя моє.

І налітає тихo сніг на серце яворовоє.

А брат мій каже: «Не журись, не впадемо ніколи ми,

Запалим небеса колись вогнями яворовими»

На війні також надзвичайно сильно діє закон обіймів. Коли ти прощаєшся й зустрічаєшся, обіймаючи, то ніби відчуваєш стукіт серця людини, відчуваєш щирість. Тоді ти можеш справді обійняти й піснею, і поезією, обійняти радістю. Це є найбільше щастя, яке я беру звідти.

20707187_462635477438001_1982629869_o

− Якою є віра військовослужбовця?

Ці хлопці дуже часто розмовляють з Богом безпосередньо. Коли куля пролітає два сантиметри від бійця або снаряд розривається за три метри від нього, військовий задумується, що є сила, яка його оберігає.

Наприкінці каденції наша команда потрапила в небезпеку. У ту ніч я та отець Андрій Феденьків спали в каплиці. Раптом він розбудив мене зі словами: «Отче, прокидайся, тут обстріл». Ми почули звуки поруч і одразу пішли до бійців, допомагаючи їм гасити автомобілі. А коли наступного дня аналізувати обстріли, то виявилось, що вони були дуже чіткі, однак, на щастя, ніхто серйозно не постраждав. Тоді досвідчений артилерист сказав: «Оце вже Бог».

20727738_462632680771614_1216095322_o

− Часто люди не зважають на війну, бо вона нібито десь далеко і їх не стосується. Що б Ви відповіли кожному, в кого виникають такі думки?

Ми є тим тилом, заради якого хлопці борються на Сході. Ми є клітинами одного організму. І коли щось болить, то ми не можемо переконувати себе, що цей біль нас не стосується. Господь любить нас безкінечно, але що робити, якщо ми даємо святий вогонь тільки тоді, коли нас вражають нещастя? Війна – це камертон, який злих людей часом робить ще нижчими, але водночас підіймає дух тих людей, яким здавалось, що вони не здатні на певні вчинки. Ми це бачимо на прикладі волонтерів та доброчинців. Кожного разу, коли ми їдемо на Схід, наші автомобілі є повними.

Є чудове правило: «Дій так, ніби все залежить тільки від тебе; і молись так, ніби все залежить тільки від Бога». Ідеал потрібно леліяти. Вершину потрібно опановувати всіма способами й докладати великих зусиль, аби втриматися на ній. Якщо ми житимемо за цими принципами, тоді в нас є шанс стати щасливим громадянським суспільством.

Підготувала Марія Ревер

Фото: особистий архів о. Андрія Дуди

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.