Місіонер, який втрачає прагнення навертати, здобувати душі для Христа, був би схожий на лікаря, який ходить в халаті зі стетоскопом біля своїх пацієнтів, але не наважується їх лікувати, пише оглядач Opoka о. Томаш Яклевич.
Енцикліка святого Івана Павла ІІ «Redemptoris missio» була написана в 1990 році і має підзаголовок «Про постійну актуальність місіонерського послання». У цьому документі є багато фрагментів, які в контексті сьогоднішніх дискусій у Церкві дивують своєю своєчасністю і проникливістю. Папа прямо називає проблеми, які вплинули на послаблення місійності Церкви.
«Чи місії серед нехристиян все ще актуальні?» – запитує Іван Павло ІІ. «Чи не замінив їх міжрелігійний діалог? Чи буде достатньою їхньою метою людський прогрес? Чи не виключає повага до совісті і свободи будь-яку пропозицію навернення? Хіба не можна досягти спасіння в будь-якій релігії? Для чого взагалі потрібні місії? (4)».
Сьогодні, через 34 роки, ці питання не лише не втратили своєї важливості в багатьох напрямках богослов’я, але й дедалі більше впливають на багатьох душпастирів, у тому числі й на найвищому церковному рівні. З одного боку, ми чуємо заклик відкрити двері Церкви для всіх і йти місіонерами на периферію, однак цей заклик супроводжується невпевненістю в тому, чи є припустимим пропонувати Христа людям інших релігій та культур, закликати їх до навернення, хрещення і входження в Церкву.
Як це бачив святий Іван Павло ІІ?
Папа рішуче підкреслював, що місія Церкви не загрожує свободі людини: «Проголошення і свідчення про Христа, коли вони здійснюються з повагою до совісті, не порушують свободи. Віра – це пропозиція, залишена на вільний вибір людини, але вона повинна бути надана, тому що “народи мають право знати багатство таємниці Христа, в Якому, ми віримо, все людство може знайти в надмірній повноті все, що воно шукає навпомацки про Бога, людину та її призначення, про життя і смерть, а також про істину”» (8).
Тут Іван Павло ІІ цитує енцикліку Павла VI «Evangelii nuntiandi». Ще один промовистий уривок на цю ж тему: «Церква звертається до людини з повною повагою до її свободи: місія не применшує свободу, але працює на її благо. Церква пропонує, вона нічого не нав’язує: вона поважає людей і культури, вона зупиняється перед святилищем совісті (39)». Всупереч тому, що сьогодні стверджує домінуюча течія західної культури, правда не є цінністю, яка загрожує свободі. Заклики до повної відмови від істини в ім’я свободи є абсурдними. Без світла правди свобода не може бути добре використана.
Іван Павло ІІ описує явище, яке він називає «секуляризацією (обмирщенням) спасіння». «Спокуса сьогодні полягає в тому, щоб звести християнство до суто людської мудрості, ніби це знання про те, як добре жити», – констатує він. «У сильно секуляризованому світі відбулася “поступова секуляризація спасіння”, так що боротьба ведеться, звісно, за людину, але за применшену людину, зведену лише до горизонтального виміру».
Тому «існують концепції спасіння і місії, які можна назвати “антропоцентричними” у вузькому сенсі слова, оскільки вони зосереджені на земних людських потребах. У цій перспективі Царство має тенденцію стати повністю людською і секуляризованою реальністю, в якій важливими є програми і боротьба за соціально-економічне, політичне, а також культурне визволення, але з горизонтом, закритим для трансцендентного (17)». Явищем, яке супроводжує цю втрату горизонту вічності, є релятивізація всіх релігій.
Папа стверджує, що «однією з найсерйозніших причин слабкої відданості місії є байдужість, поширена, на жаль, і серед християн, яка часто вкорінена в неправильних богословських поглядах і характеризується релігійним релятивізмом, який призводить до переконання, що “одна релігія має таку ж цінність, як і інша” (36)».
Тому «сьогодні заклик до навернення, з яким місіонери звертаються до нехристиян, є предметом дискусій або замовчується. Його розглядають як акт “прозелітизму”; кажуть, що достатньо допомогти людям бути більш людяними і більш вірними власній релігії, що достатньо будувати людські спільноти, здатні працювати для справедливості, свободи, миру, солідарності. Однак забувають, що кожна людина, щоб повністю виконати своє покликання, має право почути Добру Новину Бога, який об’являється і дарує себе в Христі (46)».
В епоху нинішнього понтифікату часто лунає заклик до Церкви сміливіше йти у світ. Папа Франциск так само часто застерігає від прозелітизму, який можна помилково зрозуміти як утримання від закликів до навернення людей інших релігій. «Спасіння походить від Христа, – нагадує Іван Павло ІІ, – і діалог не звільняє від євангелізації». «Хоча Церква охоче визнає все, що є правдивого і святого в релігійних традиціях буддизму, індуїзму та ісламу – як відображення тієї істини, яка просвітлює всіх людей, – це не зменшує її обов’язку і рішучості без вагань проголошувати Ісуса Христа, який є “дорогою, правдою і життям” (55)».
Якщо Церква є польовим шпиталем, то вона може запропонувати всім пораненим лише один засіб – це Ісус Христос і Його Євангеліє.
Якщо в цій «лікарні» ми перестанемо пропонувати спасіння, яке є тільки в Ісусі, ми фактично втрачаємо сенс свого існування. Місіонер, який втратив би прагнення навертати, здобувати душі для Христа, був би схожий на лікаря, який ходить в халаті зі стетоскопом біля своїх пацієнтів, але не наважується їх лікувати.
Також читайте: Чи все ще надихає католиків вчення Івана Павла ІІ?
Християнство — це не наївний «добролюдизм». Йдеться про Бога
«Христос – так, а Церква – ні». Що з цим робити?
Повязані записи
