Українська богословська та молитовна традиція збагатилася зразком нетипових для неї молитов. Цими днями у Львові побачив світ Молитовник соціального пробудження — переклад праці американського богослова, яка змінила соціальне обличчя Сполучених Штатів сто років тому.
Чому шлях молитовника соціального пробудження до українського читача (молільника) тривав століття? Що таке Соціальне Євангеліє і чим завдячував автору молитовника Мартін Лютер Кінг? Чи можуть молитися соціальними молитвами католики та православні? І які соціальні виклики стоять перед церквами в Україні сьогодні? Про це та інше сайту «Духовна велич Львова» розповів автор проєкту видання молитовника українською мовою, богослов та соціальний активіст Назарій Петрів.
Андрій Толстой: Пане Назарію, молитовник, про який ми будемо говорити з Вами, побачив світ англійською в 1925 році. Чому українською мовою він з’явився тільки тепер — через сто років?
Назарій Петрів: Перший текст молитов з’явився ще раніше — 1910 року. Потім доповнене видання англійською було видано у 1925. А чому українською лише зараз? Мабуть, тому, що це тісно пов’язано з історією розвитку українського богослов’я. Ми не можемо забувати про великий період часу, коли церкви перебували в підпіллі. Зрозуміло, що про розвиток богословської думки тоді не йшлося. Потрібно було вижити та зберегти те, що вже існувало.
Підпілля завершилось майже чверть століття тому.
Іншою причиною є те, що по сьогоднішній день в Україні ми не говоримо про академічне богослов’я в широкому значенні, радше дивимося на богослов’я як на певний функціонал, пов’язаний із виконанням релігійних обрядів. Хоча, безумовно, є позитивні зміни, зокрема в протестантському середовищі. Багато мирян стало здобувати богословську освіту, але це феномен останніх десятиліть. Та основним поштовхом для видання цього молитовника стало те, що ми тепер переживаємо.
Що саме Ви маєте на увазі?
Ми переживаємо соціальне зубожіння, втрату робочих місць, експлуатацію працівників… Це ж стосується і питання прав людини — як трактувати їх, і не лише в часі війни. Питань багато. І є величезний запит суспільства на богословське переосмислення дійсності: як ми можемо трактувати з богословської точки зору те, що зараз переживаємо? Чи присутній Господь в обставинах нашого життя? Я теж шукаю відповіді на ці запитання, хоча й маю якісну богословську освіту: мій тато загинув на цій війні, я мав багатогодинні зустрічі з українцями, які пережили геноцид на Сході нашої держави… Тому бажання видати цей молитовник народилося не просто з голови, але з серця.
Скільки часу це у Вас зайняло?
Рік часу — я почав минулого березня. Переклад тривав три місяці, а решту часу пішло на пошук коштів, підготовку ілюстрацій та на саме видання.
Чи не буде цей молитовник «гласом вопіющого в пустині»?
Саме тому цей молитовник на часі. Ці молитви повертають здоровий ґлузд, християнську свідомість і внутрішній зв’язок з Богом та ближнім – навіть якщо він дальній та в чомусь відрізняється від тебе. Хтось може подумати: що це за «соціальний молитовник»? Мовляв, знову щось там вигадали. Але я маю чіткі свідчення: коли навіть скептично налаштовані люди брали його до рук, починали читати або молитися ним, то були вражені, наскільки він дієвий. Один чоловік сказав, що відчуває, ніби в нього відкрилось друге дихання. Так, ніби він виліз із-під якихось (інформаційних) завалів.
Тому ці молитви — це одна з маленьких спроб показати, що богослов’я невід’ємне від людського життя. Практичне богослов’я пронизує всі сфери нашого життя, незалежно від того, яку посаду людина займає чи яку роботу виконує.
Який тираж цього молитовника?
Невеликий — кількасот копій. Першочергово ми поставили собі за мету зробити доступною паперову версію для навчальних закладів. А далі поступово робити його доступним для більшої кількості людей. Також можна користуватись електронною версією молитовника.
У своїй вступній статті до молитовника д-р Тарас Дзюбанський відзначив нетиповість цього видання, вказавши, що це його сильна сторона. Та все ж виникає запитання: а навіщо взагалі потрібні молитовники? Раніше ми чули здебільшого від (нео)протестантів, а тепер все частіше – від духовенства традиційних церков, що краще молитися своїми словами, бо лише така молитва — щира та від серця.
Це хороше запитання, але водночас доволі широке, щоб на нього стисло відповісти. Молитовники — це орієнтири для нашої приватної молитви. Невірно буде сказати, що потрібно молитися тільки з молитовника, або тільки своїми словами. Я думаю, що дійсне християнство буде користатись із обох можливостей. І в цьому випадку приклади молитов, які тут зібрані, насправді є нетиповими, тобто вони досить інноваційні для нашого контексту.
Що Ви маєте на увазі?
Зазвичай ми звикли, що молитва є дуже давньою, давно записаною, і передається з покоління в покоління. Тому мало хто наважується на власний інтелектуальний пошук, і це можна цілком зрозуміти.
Однак протестантський богослов, професор Вальтер Раушенбуш, який уклав ці молитви, зробив відважний крок — він переосмислив дійсність, у якій перебував, і стимулював діалог між богослов’ям та наукою, богослов’ям і нашою щоденною дійсністю. І про це він говорить у вступі до молитовника. Раушенбуш, зокрема, каже про те, що нова соціальна дійсність вимагає нової соціальної мети. І ця нова соціальна дійсність і богослов’я, або віра і наука, насправді не суперечать одне одному. Молитися теж можна розумно.
Справді, богослов не мав би жити на планеті рожевих поні, але те, що Ви згадали протестантське походження молитовника, може відштовхнути від нього частину католиків і православних.
Цей молитовник від самого свого початку задумувався як екуменічний. Римо-католицька церква в Штатах послуговувалася ним абсолютно без проблем — тут навіть є тексти, які згадують про Марію. Я використовую слово «екуменічний» в його адекватному значенні, бо не йдеться про якийсь нездоровий синкретизм – змішання церков, догматів чи релігій – а про те, що є спільним для всіх людей, які щоранку стикаються із викликом дожити цей день до кінця, а щовечора — гідно зустріти ранок. Ніхто не відмовляється читати Євангеліє, бо ним користуються в іншій конфесії. Так і цей молитовник є універсальним, оскільки його зміст близький кожній людині, яка живе в сучасному світі, і він не суперечить ортодоксії Церкви.
Цей молитовник пов’язаний з рухом соціального Євангелія, який мав значне поширення в минулому столітті. Про що йдеться?
Це течія в протестантському богослов’ї. Вона виникає на стику епох кінця XIX – початку XX ст., у той час, коли Америка переживає свій так званий «золотий вік»: відбувається індустріалізація, стрімко зростають міста, посилюється внутрішня міграція. Іншими словами, старі системи суспільного устрою зазнали дуже різких змін і, відповідно, надзвичайно трансформувалась соціальна сфера.
Це сьогодні ми звикли, що Америка показує нам багато добрих прикладів соціальної політики. В часи Раушенбуша цього ще не було. У той період здебільшого протестантська Америка і католицька Європа лише починають говорити про соціальні питання. В Америці ми маємо рух Соціального Євангелія і Вальтера Раушенбуша як одного із теоретиків, що розробляє концепцію присутності Бога та Божого Царства в соціальній сфері. А в Католицькій церкві подібні речі говорить Папа Лев XIII, зокрема у своїй відомій енцикліці «Rerum novarum». Йшлося про соціальне забезпечення працівників, гідні умови праці, незгоду з працею дітей… До речі, одна із наскрізних тем цього молитовника — це молитва за дітей вулиці, за дітей, які працюють.
Ви не перебільшуєте? Бо дивно, що ми про це так мало знаємо.
Фактично Соціальне Євангеліє закладає основи соціальної політики Сполучених Штатів. Якщо ми хочемо досягти рівня розвитку Америки, нам треба побачити основи їхнього процвітання, і це не теперішній ліберальний неомарксистський порядок денний, який призводить до занепаду людської особистості та деградації економіки. Йдеться про вільну конкуренцію, але поєднану із Євангелієм.
І це не лише для недільної проповіді; Євангеліє повинне бути соціальним: втіленим у повсякденне життя — працівниками та роботодавцями, політиками та виборцями, споживачами та виробниками, військовими та штатськими, духовенством та мирянами. Скажу більше: втілене віруючими і невіруючими, бо навіть знані американські атеїсти, такі як Річард Докінз, заявляють про те, що культурно вони є християнами. Тому інколи маємо парадокс: американський чи європейський атеїст може мати більш християнську свідомість, ніж наш практикуючий віруючий, коли йдеться про культурні чи соціальні питання.
Комусь із наших читачів це може здатися справді чимось неймовірним.
Це не просто моя особиста думка. Наприклад, Мартін Лютер Кінг в одній зі своїх промов сказав, що якби не Раушенбуш і його молитви соціального пробудження, то не було б ані його, ані ненасильницького руху боротьби з тогочасною расовою нерівністю в Сполучених Штатах.
Та все ж таки є велика різниця між Сполученими Штатами на зламі XIX та XX ст. і Україною XXI ст. Наскільки актуальними будуть ці молитви для сучасних українців?
Відповім словами апостола Филипа до Натанаїла, коли тому було важко повірити, що Месія прийшов з Назарету. Він сказав: «Прийди і подивися!» (див. Ів. 1, 44-45). Нехай людина візьме в руки цей молитовник і пересвідчиться сама, наскільки він актуальний у погляді на світ та наскільки він відображає моральний та соціальний стан сучасної людини.
Люди не змінюються — змінюються технології. І виклики того часу в Америці такі ж самі, як у нас сьогодні в Україні. А в нашому контексті це ще й триваюча повномасштабна війна. Мабуть, ви праві – у нас краща соціальна база, ніж в американського робітника понад сто років тому, ми маємо законодавство, яке визначає взаємодію «працедавець-робітник». Але значна частина нашої країни знищена, багато людей залишилися без засобів для гідного існування. І дуже часто, коли людина опиняється у безвихідній ситуації, з’являються ті, хто хоче скористатись її слабкістю та вразливістю. Наша реальність наскрізь пронизана соціальною несправедливістю, особливо стосовно найменш захищених.
Яким чином нам може допомогти молитовник? Знайдуться ті, хто скаже, що молитвами голодного не нагодуєш і нагого не зодягнеш.
Дуже часто ми думаємо, що молитовник чи будь який інший богословський текст мусить вирішити наші проблеми.
Але багато хто має практичний погляд на релігію. На їхню думку, релігія повинна принаймні забезпечити їх душевним комфортом. Окрім того, багато людей уявляє Бога «золотою рибкою» (у Братів Грімм «риба-камбала»), яка виконує всі бажання того, хто до Нього молиться.
Номінальне християнство – це теж наскрізна тема молитовника соціального пробудження.
Навіть так…
Насправді людина буде нещасною, якщо отримуватиме в молитві, все про що просить. Водночас кожна молитва чи релігійна практика виконує також психосоціальну функцію — вона заспокоює, «заземлює», частково сприяє адаптації людини до нових реалій.
Молитва — це елемент відкритої спільноти, яка повинна будувати діалог. Тому цей молитовник є також спробою ввести людину в діалог: у першу чергу — в приватний діалог людини з Богом, але також молитва допомагає творити діалог між людьми. Це дуже важливі функції для будь-якого молитовника і будь-якої церкви.
Функція молитовника — давати надію. Це не означає вирішити миттєво всі проблеми. Натомість людина отримає впевненість і силу вистояти, знайти вихід зі складної ситуації. Інколи ми опиняємося в реальності, яку не можемо контролювати, і якщо людина покладатиметься лише на те, що бачить, то рано чи пізно вона зламається. Вона просто не зможе раціонально пояснити те, що відбувається з нею чи з кимось іншим. Це може бути драма її особистого чи сімейного життя, або ситуація в країні чи світі. Бо сподіватися на земну справедливість – марна надія, ми бачимо, що «справедливість» диктують сильні…
Так було завжди.
Тому функція молитви — виводити нас у вимір трансцендентного, давати розуміння того, що є хтось особовий, якому не байдуже. Це дуже важливо.
Кого Ви маєте на увазі?
Я говорю про Бога.
Читаючи молитовник соціального пробудження, здається, що слова молитви звернені не лише до Бога, але й до самої людини. Може здатися, що це наче соціальний катехизм, написаний мовою молитви — ми молимось до Бога, але водночас ніби читаємо проповідь собі і тим, хто навколо нас.
Глибока та справжня молитва — це не завчені відтарабанені слова. Це осмислені слова. Слова, які спонукають того, хто молиться, аналізувати себе і ту дійсність, яку він творить. Тому одна з функцій цього молитовника – спонукати людину до аналізу свого життя, своїх дій і тої дійсності, яку вона творить навколо себе.
У вступі до молитовника зазначається, що це видання присвячене світлій пам’яті Іллі Онопрієнка і Максима Семенова. Чому саме цим людям?
Цей переклад був задуманий також як меморіальний проєкт, пов’язаний із двома моїми одногрупниками, імена яких ви згадали, і які загинули 13 років тому. Це були дуже соціально активні молоді люди, які працювали в ділянці міжконфесійного діалогу. Тому я вирішив зберегти пам’ять про них. Одну зі вступних статей до молитовника написала Зоряна Семенова — мама Максима. Я дуже вдячний їй за те, що вона відважилася і поділилася своїми переживаннями. Також тут поміщено текст Максима Онопрієнка, брата Іллі. Цінність цих свідчень у тому, що це практичний вимір молитви. Ці люди пережили жорстоку втрату, вони не будуть розказувати про Бога чи про віру в загробне життя теоретично.
Отже, у Вас були сильні особисті спонуки працювати над цим виданням?
Я пригадую, як під час роботи над молитовником перекладачка з Торонто запитала мене, як я знаходжу на все час? А це був якраз той день, коли ракети пролітали над Львовом. Я відповів, що коли над твоїм домом летять ракети, ти намагаєшся зробити в житті найважливіше, бо не знаєш, чи буде в тебе така можливість завтра. Саме в такому контексті і поставав цей молитовник, бо дуже багато людей сьогодні не мають впевненості, чи у них настане завтрашній день. Через цей молитовник нам було важливо показати, що надія походить від Бога і, незважаючи на зовнішні, а часом внутрішні обставини, людина може продовжувати змінювати цей світ на краще. Але це залежить від того, чи я ставлю собі це за мету.
Попри те, що Ви є практикуючим християнином, випускником богословського факультету УКУ, Ви не належите до жодних церковних структур, не працюєте в релігійному видавництві. При цьому Ви берете на себе ініціативу реалізувати такий непростий проєкт з перекладу та видання Молитовника соціального пробудження. Навіщо Вам це?
Гарне питання насправді. Я дивлюся на свою богословську освіту як на частину місії, на яку я свого часу особисто підписався. І мова не про те, що ти будеш належати до якихось високих церковних структур — йдеться радше про те, що ти не будеш марнувати свої таланти. А моя позиція така, що потрібно робити максимально те, що ти можеш, у тих обставинах, в яких ти є. Тому, власне, будь-яка ініціатива виникає завжди у когось конкретно. Так не буває, що всім нараз несподівано прийшло в голову щось зробити.
Та все ж мусить бути ще якась мотивація, щоби витрачати свій вільний час, сили і здібності на те, що не є твоєю роботою.
Ваше питання десь змусило мене пригадати ситуацію з виданням «Богослов’я тіла» Івана Павла ІІ. Коли свого часу я починав працювати в Інституті родини та подружнього життя УКУ, то поставив собі за мету зробити все, що в моїх силах, аби «Богослов’я тіла» було перекладено та побачило світ українською мовою. Мене переконували, що це нереально. Моя внутрішня мотивація — робити все, що ти можеш, щоб справа була зробленою.
Інший момент, який я згадав раніше, – це не дати змарнувати свої таланти. Якщо вже так сталося, що з англійською мовою ми подружилися, плюс богословська освіта, варто використати ці дві складові, щоб попрацювати над чимось богословським в Україні. Я завжди ставлю собі таку мету, щоби ті тексти над якими я працюю, були корисними не лише для якоїсь закритої групи богословів. Цей молитовник — золота середина, ним може скористатись і професор, і людина, яка має середню освіту.
Де Ви взяли гроші на видання цього молитовника? Виглядає він доволі пристойно.
В УКУ мене вчили трохи фандрейзингу (збір коштів, укр.). А для цього потрібно мати здорове раціо і сильну віру. І я вірю, що за цією справою стоїть Господь Бог. Тому як богослов я почав з молитви. Зокрема, я просив про заступництво отця Зигмунта Гораздовського. І першим, хто погодився підтримати цей проєкт, був співробітник українського посольства при Ватикані.
Дуже багато з виданням допомогла Методистська церква в Україні. Навіть сам збір коштів відобразив суть молитовника, бо автором він задумувався як екуменічний. Його тексти використовували дуже багато конфесій у Сполучених Штатах. Так, що у 1980-х роках прокотилася навіть серія скандалів у академічному середовищі, бо деякі католики і православні захищали свої дисертації, аналізуючи тексти молитов та приписуючи їх святому Василію Великому, а не Вальтеру Раушенбушу. Це доволі цікавий феномен.
Чи зверталися Ви по підтримку щодо видання молитовника до когось із рідної Вам Греко-католицької церкви?
Життя таке, що іноді у відповідь люди прислають Вам лише смайлики.
Чому, на Вашу думку, традиційні для України церкви зазвичай дуже фрагментарно реагують на соціальні виклики, не помічаючи значної частини того, що можна сміливо назвати «виразками суспільства»? Не раз здається, що співвідношення можливостей церков та фактичного лікування ними ран суспільства відчутно неспівмірне.
Я би переадресував це запитання духовенству. Моя ж суб’єктивна думка полягає в тому, що ми досі не навчилися виходити зі зони комфорту. І я говорю зараз у першу чергу про традиційні церкви. Звичайно, що повномасштабне російське вторгнення порушило звичний ритм життя багатьох церков, особливо тих парафій, які опинилися в межах постійної досяжності російських ракет, та церков на окупованих територіях. Але зараз ми говоримо не про них.
Та частина країни, особливо на парафіяльному рівні, яка більш-менш у безпечному середовищі, здається мені, до певної міри внутрішньо вигоріла. Бо ви пам’ятаєте, що одними із перших, хто зреагував на новий соціальний виклик війни, були інституції Церкви і парафії. Але цей запал з часом здебільшого згас, і це в принципі нормальний процес, тому що люди вичерпується — емоційно і фінансово також. Але погоджуюсь, що питання тут глибше.
Христос прийшов принести не лише вічне життя після смерті людини, але й перев’язати рани своїх овець, і навіть покласти Свою душу за них. Водночас і в мирний, і у військовий час сотні тисяч українців помирають з різних причин: одні, ще не народившись — від абортів, інші – від серцево-судинних хвороб, значна частина з яких викликана поганими гріховними звичками або ж важкими умовами життя. Ніхто не рахує жертв цих фронтів. А вони існували ще задовго до теперішньої війни і продовжать існувати по її завершенні.
Це питання внутрішньої готовності самих церков йти на глибоку воду, йти в незручні середовища. Є дуже соціально очікувані ролі і обов’язки, які мала би виконувати Церква, і вона з ними справляється. Але ситуація війни, яка в нас склалася — ситуація щоденної загрози фізичного знищення — на жаль, не стимулювала більшість нашого духовенства думати нестандартно. А я про це постійно кажу, що нашим церквам бракує критичного мислення і стратегічного планування своєї діяльності.
Скажуть, що в час війни не до того.
Так, ми сьогодні перебуваємо в контексті війни, але стратегічно було б думати, що ми будемо робити після війни. Бо після війни на нас чекають набагато складніші соціальні реалії та умови, ніж у часі самої війни. Тому що війна на цей час мобілізувала суспільство, наша психіка більш-менш адаптувалася до нової реальності, але уявімо собі, що завтра війна закінчиться і наша психіка, наші внутрішні процеси, дадуть, так би мовити, сигнал «стоп» або «відбій» нашій внутрішній мобілізації. До цього, зокрема до повернення ветеранів у суспільство, не готова жодна з церков.
Є поодинокі старання, зокрема сестри Севастіани Карвацької, і ця програма стосовно зцілення ран війни, яку вона з однодумцями ініціювала. Це велика ініціатива, але вона достатньо не масштабована. І це вже запитання до кожного окремого єпископа. Бо єпископ — це не тільки церковний служитель, одна з його функцій — це стратегічний розвиток адаптації церков до поствоєнної дійсності.
Пригадуються слова зі Святого Письма: «Вся голова ваша в ранах, і кожне серце хворе. Від підошви ніг і до голови на ньому (Ізраїлі) немає здорового місця: синці, рани й свіжі виразки не оглянуті, не очищені, не перев’язані й не зм’якшені єлеєм…» (див. Іс. 1, 5-7).
Зараз, у часі війни, є прекрасна нагода готуватися до того, що буде завтра. Не розказувати лише про надію та інші речі — що, без сумніву, теж важливо. Потрібно готуватися не лише на рівні кількох інституцій, але масово впроваджувати тренінги, навчання і підготовку людей. І знову ж таки, досі існує стереотип, що церква дорівнює священнослужитель. А це не так. Церква — це спільнота, яку формують люди.
І якраз функція цього молитовника — це також показати всю ширину питань, які постають або ще постануть перед нами. Перегляньте назви цих молитов і зрозумієте про що йдеться. А потім прочитайте їхній зміст, і ви отримаєте не лише напрямок молитви, але й могутній поштовх щодо постанови пріоритетів. Універсальність цього молитовника полягає в тому, що він є прикладним до будь-якої сфери людського життя. Молитовник соціального пробудження формує в людині здатність залишатися християнином й поза стінами храму, дивитись на світ не очима творців телеграм-каналів чи заангажованих блогерів, а крізь призму євангельського вчення.
У вступі до молитовника є згадка про те, що Вальтер Раушенбуш — також автор кількох інших книг на тему Соціального Євангелія. Чи планується їх також видати українською мовою?
Я дуже хочу, щоб українська богословська традиція була збагачена цими текстами. І моя особиста мета — щоб ми могли формувати українську відповідь на соціальні виклики. Бо ми говоримо про третій рік повномасштабного вторгнення і про одинадцятий рік війни, але досі не маємо жодного богословського переосмислення поняття війни в широкому понятті цієї дійсності. Є лише поодинокі ініціативи першопроходців. Однією з таких спроб стала книга «Православні погляди на війну».
Але як не звести все до церковного кліше, коли достатньо запам’ятати кілька нейтральних слів і всюди вставляти їх, щоб створювати ілюзію пастирської опіки? Наприклад, здається, варто вписати будь-куди слово «надія», і цього буде достатньо. У той час як будь-яка притомна надія, навіть у земному вимірі, має опиратись на певну реальність, а не бути лише слоганом. Я вже не кажу, коли щось (само)впевнено обіцяють від імені Бога.
Мабуть, у нас з кожної праски звучать гарні фрази. Я думаю, ми використовуємо сьогодні багатство української мови. Це має право на існування як один із психологічних інструментів заспокоєння широких мас. Але за словами мають бути конкретні дії. Як позбутися кліше? Ми можемо говорити про «зцілення ран війни» або щось інше, але слова стануть дійсністю лише коли ми почнемо втілювати їх у реальність через наші конкретні дії — незручні, щоденні, вимогливі до нас.
І тут не можна узагальнювати. Бо є окремі люди, які роблять конкретні вчинки, а є такі, що зупиняються на рівні фраз і слів. І це, на жаль, є у всіх прошарках суспільства: в державних, церковних і соціальних структурах.
Та все ж таки є різниця між церквою і громадською організацією. Як не піддатися спокусі перетворити церкву на громадську, соціальну, і, тим більше, на політичну організацію?
Я знову ж таки апелюватиму до Молитовника соціального пробудження. Тексти його молитов, власне, аналізують поточну ситуацію. Вони чітко називають ті виклики, з якими зустрічається суспільства і кожна окрема особа. Але вони також говорять про віру — як не перетворити Церкву лише на соціальну інституцію. Церква повинна зберегти віру. Бо первинне завдання Церкви — це вести людей до спасіння через віру, молитву і релігійні практики.
Христос сказав, що «без Мене нічого не можете чинити» (Ів. 15, 5).
Абсолютно. І що таке молитовник? Це набір текстів, які нам допомагають спілкуватися з Богом. І це важливо. Бо, чому ми не можемо говорити з Богом про те, що нам болить у соціальній сфері? Ми хочемо глибокого зцілення суспільних виразок, полегшення своїй душі, але без молитви цього не станеться. Мета цього молитовника — допомогти навчитися говорити з Богом про те, що болить багатьом з нас у соціальній сфері: де і ми також були в чомусь неправі, не лише хтось інший.
Слухаючи Ваші відповіді, мені пригадалися слова Папи Франциска, який наголошує на тому, що першим кроком до оновлення Церкви є слухання іншого, бо в такий спосіб ми стаємо більш чутливі до голосу Святого Духа.
Водночас не можу не запитати про ілюстрації до Молитовника соціального пробудження. Як і тексти молитов, вони нетипові. Чому обрали саме такий стиль?
Всі ілюстрації були створені спеціально для цього українського видання молитовника. Їх створив на моє прохання львівський іконописець Андрій Майовець. Ми можемо передавати певну дійсність не лише у формі молитви, але також і через мистецтво. Тому мені хотілося поєднати теперішнє сучасне графічне мистецтво і самі молитви. Я також попросив кількох людей із різних життєвих сфер поділитися у вступі своїм переживанням цих молитов. Для того, щоб ніхто не подумав, що цей молитовник — забаганка Назарія Петріва. Ні, це тексти, якими справді можна молитися, це тексти, які можуть промовляти до тебе сьогодні. І ось у вступі зібрано свідчення людей з різними життєвими дорогами: хтось — священник, хтось — пастор, хтось — провідний біолог, а ще хтось відповідає за медіакомунікацію. Але в цьому молитовнику знайшлися слова, які торкнулися сердець цих людей. І це може статись також і з вами. Цей молитовник може відкрити серце людини на голос Божий, і також відкрити серце для того, щоб діяти в цьому світі — змінювати його на краще.
На другій сторінці молитовника перераховується 15 людей, які були дотичними до робити над ним. Як Вам вдалося зібрати таку команду? Вони всі львів’яни?
Над молитовником працювало півтора десятка людей з п’яти країн світу. А як мені це вдалось? Я погано сплю вночі (сміється). Тому мені було дуже добре працювати. Наприклад, з американцями чи канадцями українського походження, тому що в нас різниця з ними вісім годин. Йдеться про твою особисту наполегливість. Якщо ти бачиш цінність цієї роботи, то намагаєшся зробити її максимально корисною. І це вдалося.
Повертаючись до ілюстрації молитовника. Вони, м’яко кажучи, не зовсім подібні до ікон або образі́в, до яких ми звикли. Все ж таки чому саме такий формат Ви обрали?
Мені дуже хотілося графіки. Коли я проговорював із Андрієм Майовцем, яким має бути стиль ілюстрацій, мені хотілося передати в схематичний спосіб дійсність, яка є нам близька. І завуальовано показати, що ця дійсність теж пронизана Божою присутністю. Тому ми відмовилися від класичної ідеї ікон — зрештою, сам текст був написаний протестантським пастором, теж треба було розуміти контекст. Але мені здається, що, так би мовити, логіка візуального соціального катехизму Андрію вдалася на відмінно.
Хто має авторські права на цей молитовник?
Вальтер Раушенбуш дозволив перевидавати молитовник всім, але за умови максимального збереження автентичного авторського стилю. Для нас це був досить цікавий виклик. Ми зберегли стиль Раушенбуша, а це було досить складно. Бо мова оригіналу доволі складна — це висока англійська мова столітньої давності. Водночас мова теж реагує на суспільні зміни. Та ми не розгубилися і залучили команду сторонніх експертів, у тому числі богословів, які виступили рецензентами. Тому про якусь єретичність текстів не йдеться. Ми зробили шість звірок, підбір найкращого синонімічного ряду в українській мові, це був довгий процес. Насправді це колосальна робота, але результат того вартий.
Який проєкт наступний?
Я намагаюся зберігати міжконфесійний баланс, тому один із проєктів, над якими я зараз працюю — це створення меморіального саду імені святого Зигмунда Гораздовського на території навчально реабілітаційного центру «Мрія». Йдеться не лише про меморіальний музей, але й про створення спортивно-рекреаційного простору для дітей з особливими освітніми потребами. Мені хотілося поєднати збереження історичної спадщини, зокрема ґроту з 1884 року, і дерев тих часів з місцем рекреації для дітей. Поєднати історичну пам’ять зі сьогоденням.
Ще один дуже особливий проєкт стосується відтворення Образу Серця Христового з колишнього родинного дому сестер Святого Йосипа. Сам образ був втрачений десь близько 1946 року, коли сестер вигнали з їхнього львівського дому. Завдяки підтримці сестер мені вдалося знайти фото із зображенням образу, і, думаю, його повернення до Львова у 650-ту річницю від заснування Латинської митрополії, та ще й у час війни — дуже на часі.
Можливо, хтось із наших читачів захоче допомогти Вам, Назарію. Дякую за змістовні та відверті відповіді і бажаю успіху в нових починаннях.
Спілкувався Андрій Толстой
Також читайте: Назарій Петрів: «Їй приснилися загиблі: близькі, друзі, які просили про справедливість»
Свята Джанна творить чудеса через свою ікону: українці діляться свідченнями
«Богословʼя тіла» Івана Павла ІІ побачило світ українською мовою у Львові
Повязані записи
