Єдиним носієм неперервної традиції чернечого життя на львівському терені до наших часів є обитель княжого походження ‒ Святоонуфріївський монастир, вважає ієромонах Климентій Стасів, ЧСВВ.
Йдеться не лише про осідок монахів, але й про залишок первісного Княжого міста, що народилося біля підніжжя Княжої гори на розкішній місцевості та з міцними укріпленнями.
Тож запрошуємо вас більше дізнатися про Василіянський монастир святого Онуфрія у Львові.
Фігура св. Онуфрія
Крокуючи вулицею Богдана Хмельницького повз обитель отців василіян, неможливо оминути поглядом невелику печеру святого Онуфрія. І це не випадково. Майже всі давні василіянські монастирі в певний спосіб пов’язані зі св. Онуфрієм Великим, пустельником, який жив у IV ст. Одні мають назву святого, інші – його фігуру чи величаву ікону.
Може виникнути запитання: чому? Справа в тому, що св. Онуфрій є покровителем монашого життя, а отже, – прикладом до наслідування! І ця древня обитель, в якій ми зараз перебуваємо, названа на честь цього великого святого. До Другої світової війни перед головним входом в невеличкій печері під дзвіницею містилася маленька фігура св. Онуфрія. Тепер її вже немає – у 90-х роках ХХ ст. внаслідок реконструкції сходів печеру розширили, а на камені зобразили Христа, який молиться в Оливному саду. Люди, ідучи вулицею, тут хрестяться і моляться.
Ковані металеві поручні
Великою окрасою церковних сходів є ковані металеві поручні, які проєктував і виготовляв талановитий митець Олег Боньковський в 1998 році. З двох сторін по діагоналі бачимо ченців, які перебувають у русі, в роздумах. Створюється
враження, що вони теж підіймаються сходами до храму на молитву, несучи в руках кадило, свічку, трисвічник. Мистецький задум автора підкреслює, що це монастирська церква. До слова, роботи Олега Боньковського відомі в Україні та далеко за її межами.
Храм св. Онуфрія
На фасаді храму золотистим кольором зображена дата – 1517 рік, отож святині вже понад 500 років. Храм мав тільки одну наву, середню, згодом добудували праву. На початку ХХ ст. за проєктом Едгара Ковача провели певну реконструкцію, добудувавши північну наву храму. Всі вони відрізняються одна від одної товщиною стін, але гармонійно поєднані між собою.
Плити на фасаді храму – із цвинтаря. Можливо, їх перемістили у XVIII ст., щоб вшанувати пам’ять заслужених людей: добродіїв, меценатів.
Цвинтар
На місці теперішнього монастирського саду був монаший цвинтар. Що характерно, цвинтарі у той час розташовувалися ледь не біля кожної церкви. Тут, біля храму св. Онуфрія, похоронений Іван Федорович, Арсеній Радкевич, Модест Гриневецький. Ймовірно, також були похоронені якісь прихожани, меценати. Це питання потребує більших досліджень.
За Австро-Угорщини згідно зі санітарними державними вимогами всі цвинтарі біля церков були ліквідовані. Люди перепоховували своїх рідних, а кого не пам’ятали, то він залишався лежати – більше могил ніхто не доглядав, і свою крапку ставив час. Як було в цьому випадку, сказати важко.
Друкарня в монастирі св. Онуфрія
Широко відомо, що монастир св. Онуфрія у Львові став колискою українського книгодрукування. Саме з цієї василіянської обителі вийшла у світ перша друкована книжка в Україні. Так історично склалося, що всі дороги великих мужів на зорі зародження книговидання та його розвитку вели до монастиря св. Онуфрія, історія якого сягає ще княжих часів. Куди звернув свої стопи перший український книгодрукар Степан Дропан? Куди прибув славний друкар Іван Федорович? Звідки почало відроджуватися видавництво «Місінер»? Відповідь одна: це монастир св. Онуфрія у Львові.
Львівська монастирська обитель св. Онуфрія відома ще й тим, що тут з другої пол. ХІV ст. до 1616 р. містилася найдавніша українська друкарня. Про неї є багато історичних праць, наукових розвідок тощо. Ми дуже мало знаємо про першодрукаря Степана Дропана: хіба те, що був це був заможний чоловік, кажучи сучасною мовою, – успішний підприємець, який в 1460 р. передав монастирю св. Онуфрія свою друкарню. Більше відомо про Івана Федоровича. Адже про нього, його ремесло та плоди друкарської праці в різних місцях руського краю написано багато книг.
Василіянська обитель св. Онуфрія тісно пов’язана з періодом рукописної книги, що сягає початків зародження книгодрукування. На основі аналізу чисельної джерельної бази вимальовується періодизація василіянського книговидання в монастирі св. Онуфрія у Львові: давній період – 1460-1617 роки, сучасний період – відродження з 1990-х років ХХ ст. до сьогодні.
Також читайте: О. Климентій (Стасів) ЧСВВ: «Правдива переміна світу походить не від революцій, але від святих»
Митрополит Шептицький
Саме тут на зібраннях вищих настоятелів Провінції Чину Святого Василія Великого в Україні у 1897 р. зродилася ідея видання часопису «Місіонар», одним з ініціяторів видання якого був тодішній ігумен обителі св. Онуфрія Андрей Шептицький.
До речі, можливо, хтось не знає, але митрополит Андрей був василіянином.
На території обителі також діє монастирська крамниця
Доля обителі в 40-х рр. минулого століття
Монастир святого Онуфрія кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Фото: Narodowe Archiwum Cyfrowe
З приходом у 1939 р. на західноукраїнські землі радянських окупантів другий поверх монастиря св. Онуфрія зайняли солдати Червоної армії, а ченці мешкали на першому. «Добрі» сусіди часто виганяли братів з келій та проводили в монастирі обшуки в пошуках якогось компромату, не оминаючи ні горища, ні підвалів, ні келій, ні дзвіниці. Крім того, часто допитували ченців та знущалися з них, тож атмосфера в обителі була вкрай напружена. Так тривало до 22 червня 1941 року. У той час в монастирі мешкали о. Віталій Градюк – довголітній протоігумен, о. Йосиф Чепіль, о. Роман Лукань, о. Маркіян Когут та інші.
Після закінчення війни в Святоонуфріївському монастирі ще зосталися о. Віталій Градюк та о. Дам’ян Богун. Та вже в 1946 р. радянська влада ліквідувала монастир, а монастирську церкву передала РПЦ, в якій до 1960 р. служив священником секретар Львівського псевдособору 1946 р. о. Микита Павлосюк.
Бібліотека
Після закриття монастиря св. Онуфрія частину книг передали до бібліотеки АН УРСР, частину – до Центрального державного історичного архіву у Львові. Решту розмістили на горищі захристії, звідки львів’яни таємно забирали їх до своїх домівок. Попри відомий вислів, що «рукописи не горять», багато рукописів, стародруків та книг монастирської бібліотеки й архіву було тоді спалено на подвір’ї Святоонуфріївської церкви, а отже, назавжди втрачено.
Квартирі в монастирі
З 1960 року келії монастиря облаштували під комунальні квартири, в які заселили людей. Оскільки в коридорах було встановлено перегородки, то вхід до кімнат зробили з вулиці. Для цього ззовні встановили балкон, який був прикріплений майже вдовж усього будинку між першим та другим поверхами. Біля кожної квартири в коридорі була кухня, з якої назовні виходила газова та вентиляційні труби, що псувало вигляд даху.
Музей Івана Федоровича
У 1977 р. в церкві відкрили Музей імені Івана Федоровича, який був філією Львівської галереї мистецтв. Музей використовував приміщення дзвіниці, а також ближньої до неї частини монастиря. Відкрили його з нагоди 400-річчя друкарства в Україні, хоч дещо ізі запізненням на три роки, адже друкований «Апостол» вийшов у світ 1574 р. На монастирському подвір’ї була встановлена трифігурна композиція — друкар і підмайстри роботи скульптора Анатолія Галяна. В кількох келіях, які після війни переобладнали під житло, поселилися музейні працівники.
Ці фігури зберігаються тепер у Львівській галереї мистецтв. Хто їх бачив, той пам’ятає, що Іван Федорович зображений у вигляді «старшого» брата: височезний, у великих чоботях, словом, в дусі радянської ідеології
Підпілля
У часи підпілля отці василіяни мали у Львові чимало помешкань, в яких нелегально провадили душпастирську діяльність. Саме у Львові відбувалися головні події підпільного життя та діяльності Чину. Найважливіші з них – організація провінційних капітул, здійснення дияконських та священничих свячень, проведення реколекцій тощо. Наприкінці 1980-х рр., коли вже почався активний рух за відродження УГКЦ, з дозволу та благословення тодішнього протоігумена о. Василя Мендруня перед храмом св. архистратига Михаїла (костел отців кармелітів) о. Антоній Масюк почав проводити богослужіння, на які, незважаючи на різні небезпеки чи негоду, збиралося щораз більше людей.
Згодом вірні утворили церковну двадцятку на чолі з Ганною Мороз. Діяльність двадцятки координував о. Антоній Масюк. Ці люди розуміли, що в християнському житті бувають переслідування, проблеми, страждання і що саме так Господь випробовує свій народ. Спочатку двадцятка подала заявку на реєстрацію релігійної громади УГКЦ до виконкому Шевченківської райради м. Львова, а також звернулася до міського голови Богдана Котика з проханням повернути їм храм та монастир св. Онуфрія на вул. Б. Хмельницького, 36. Той доброзичливо поставився до потреб вірних, але пояснив їм, що в цій справі існують певні труднощі, пов’язані з розміщенням у монастирі музею. Тоді вірні з хрестом та хоругвами пішли на вул. Стефаника до дирекції музею з проханням звільнити храм. Тодішній директор музею Борис Возницький не був проти, визначивши разом з вірними терміни звільнення монастирського приміщення, аби можна було кудись перенести музейні експонати (їх розмістили в Львівській картинній галереї).
Повернення обителі св. Онуфрія в 90-х рр.
17 січня 1990 р. влада повернула храм св. Онуфрія отцям василіянам. Разом з храмом повернули також дзвіницю. У надвечір’я Богоявлення в храмі вже відбувалися богослужіння, хоча навіть неозброєним оком було видно сліди перебування ще недавніх господарів. Лише вишиті рушники на іконах та живі квіти вказували на те, що це чинний храм, а не музей. На відміну від інших святинь, цю церкву василіянам передали у відносно доброму стані. Добре зберігся також іконостас, головний вівтар та бічні престоли.
Отець Антоній Масюк 19 січня 1990 р. став першим ігуменом відновленого монастиря. Одразу ж виникла гостра проблема з проживанням отців та братів. З великими труднощами їм спочатку повернули одну келію, у якій поселився о. Антоній Масюк. Отці Йосиф Будай, Яків Пилип, Дам’ян Кастран, бр. Борис Бурбан та інші протягом року жили у нижній частині дзвіниці. Станом на 5 липня 1990 р. було звільнено лише дві келії.
З поверненням Онуфріївського монастиря отці василіяни відразу розпочали ремонтно-реставраційні роботи. У старих приміщеннях довелося робити капітальний ремонт. З цим о. Василь Мендрунь звернувся до архітектора Миколи Гайди. Фактично, на підставі відкритих зондажів вони повторили раніше забілений живопис Йосифа Бали 1906 року. Крім цього, в 1993 р. у святилищі було встановлено два вітражі, авторами яких є О. Горобець та Ю. Бак.
Каплиця під Високим замком
У роки відродження на схилі Високого замку побіля джерела, на тому місці, де колись був монастир св. Йоана Богослова, отці василіяни збудували велику каплицю в честь Матері Божої.
Нова добудова
Після віднови монастиря згодом виявилося, що площа старого корпусу не задовольняє масштабів служіння того часу, тож вирішили побудувати новий. Для цього було понижено рівень монастирського подвір’я та розширено його площу, на якій збудували ще один великий монастирський комплекс з багатьма келіями, великою залою, де протоігумен проводить щомісячні зібрання отців з усіх василіянських монастирів України, та який також використовують для різних душпастирських потреб.
Побачивши добудову монастиря, відвідувачу навіть на гадку не спаде, що вона збудована за часів Незалежності України, а не понад 300 років тому.
Водночас до старого монастирського комплексу добудували в такому ж стилі гарний рефектар з кухнею на першому поверсі. Прикрашає його іконостас та панікадило з кованого металу та різних ікон. На другому поверсі є дві зали. В одній поки що облаштовано монастирську каплицю (за проєктом вона має інше місце), в другій – рекреаційний зал. Спочатку перший і другий поверхи, від охорони біля брами й аж до самої церкви, використовувало видавництво. Згодом ці приміщення передали у користування молодіжних організацій та гуртків, які діють при церкві св. Онуфрія. Цілком реалізувати той грандіозний проєкт, який чудово вписався в стару архітектуру монастиря, вдалося зреалізувати в 1998 році.
Архітектор
Віднова старого монастирського комплексу відбувалася під керівництвом талановитого львівського архітектора Миколи Гайди, який тонко відчуває красу, є професіоналом своєї справи. Над проєктом нового монастирського комплексу працював теж він, майстерно вписавши новобудову в древню історію. До слова, він чимало приклався до віднови багатьох інших василіянських монастирів, зокрема в Бучачі, Добромилі, Золочеві тощо.
Перебуваючи в новій частині Святоонуфріївської обителі, здається, що вона – з глибокого середньовіччя. Цей втілений чудовий задум насправді виконує небуденну місію – надихає красою, виховує людські почуття, підносить духа до Небес. Переступаючи поріг обителі, розумієш і відчуваєш, що ти потрапив у інший світ, де діють інші закони. І хоча Львів – перлина високої європейської культури, однак тут торкає людське серце щось зовсім інше.
Відродження видавництва
Водночас із відновленням Святоонуфріївського монастиря відбувалося й відродження у 1990-х рр. видавництва «Місіонер», яке відтоді розміщується у його приміщеннях та продовжує славну традицію книгодрукування, історично повʼязану з цією обителлю. Видавнича діяльність і надалі є визначальним напрямком чернечого служіння василіян у цьому місці.
Іван Федорович (перепоховання)
Місце спочинку чесних останків Івана Федоровича в храмі св. Онуфрія
У листопаді 2014 р. в ніші церкви св. Онуфрія було урочисто перепоховано тлінні останки Івана Федоровича, а також ще двох друкарів, останки яких зберігалися в Музеї української книги у Львові. В заходах з перепоховання взяло участь численне духовенство та миряни усіх християнських конфесій міста.
В перепохованні тлінних останків Івана Федоровича також взяли участь представники УПЦ КП та УАПЦ. Фото: о. Климентій Стасів, ЧСВВ.
Василіянський монастир святого Онуфрія продовжує бути духовною, культурною та архітектурною перлиною Львова, Галичини та й усієї України. Кожен сантиметр землі і кожен камінчик випромінює на цьому святому місці пам’ять віків, стражденну і водночас славну.
Історію розповів о. Климентій Стасів, ЧСВВ
Велика подяка протоігумену Провінції Найсвятішого Спасителя в Україні о. Йосифу Кральці, ЧСВВ.
Фото (якщо не зазначено інакше) – Андрій Толстой
Читайте також: Ієрм. Климентій Стасів, ЧСВВ: «Другу в Європі друковану книгу після Гутенберга видав українець»
О. Йосиф Кралька ЧСВВ: «Хочеться відчувати, що наші здобутки є здобутками всієї Церкви»
О. Климентій (Стасів) ЧСВВ: «Над Кристинопольською землею сяє ореол святості»
Повязані записи
