Українська нація, мов щедра нива, народжує славних синів, подібних красою душі до краси гір, лісів, суголосних своїми чуттями народним думам і пісням. Коломийський край зродив цей золотий колос, що у вірі й любові до Бога зростав у родині Довганюків.
Зранку 27 червня (на телефоні – 8.40) пролунав дзвінок від о. Терентія, точніше – короткий гудок. Це був той сумний і похмурий день, коли після важких фізичних і моральних страждань він відійшов у засвіти. Та я тоді не одразу відповів, бо був за кермом машини, не хотів відволікатися в дорозі, щоб не створювати нікому перешкод. Вирішив, що зателефоную йому пізніше. Але не так сталося, як я думав. Буквально через пів години на вайбер у групу надійшло повідомлення, що о. Терентій помер…
Я схвильовано почав внутрішньо заперечувати: ні, ні, це, напевно, неправда! Але перед моїми очима – офіційна інформація про його смерть, фотографія. Збентежений, почав запитувати себе: що він хотів мені сказати в ці останні хвилини свого життя? Бо від його дзвінка до мене і відходу до вічності – дуже короткий час, як кажуть, міліметрівка. Може, хотів попрощатися, а може, попросити, щоб виголосив проповідь на його похороні чи щось написав про нього. Словом, мало бути щось дуже важливе. Останні слова – це заповітні слова, з тестаменту чи молитви, яку людина проказує востаннє на землі. І не важливо тепер, він чи не він телефонував, чи хтось з тих благородних людей, що були поруч нього в хвилини переходу.
В моїй пам’яті почали зринати важливі події з його життя, свідком яких я був понад 30 років. Одразу пригадалося, що я вперше побачив його біля Побійної гори в Крехові в 1991 році. Мав він тоді довге чорне волосся, яке трохи спадало на плечі. А з плеча звисав фотоапарат, яким він захоплено фотографував Крехівську обитель. Видався мені схожим на закордонного журналіста. І то не тільки зовнішнім виглядом, але й манерами, поведінкою, легкістю в спілкуванні. До слова, наприкінці буремних 1980-х років він зробив чимало світлин, які мають історичну цінність – на мітингах, народних вічах. Власне, для цього й придбав дуже дорогий фотоапарат, відмовляючись від речей, якими захоплюються двадцятирічні хлопці – гарний одяг, техніка тощо. Наче призначено йому було ловити миті цього світу, щоб не зникли в невідомості. Сфотографував він тоді й мене. Я саме тримав у руках книгу «По василіянських монастирях», про що він згодом часто згадував. Тож маю від нього пам’ятку з Побійної гори – гарну фотографію. Та й не тільки цю одну, бо з нагоди важливих подій у чернечій обителі він завжди фотографував.
Отець Терентій Довганюк (тоді ще просто брат Терентій) на новіціяті – третій ліворуч у верхньому ряді, 1992 рік. Фото: Андрій Толстой
«Ти звідки?» – спитав я його несміло. Він весело мені відповів: «З Коломиї». «Ага, то ти справжній гуцул?» «Так, так, гуцул. А моя мама з роду Гуцуляк. Отож я гуцул у квадраті!» – щасливо усміхнувся. Усмішка ніколи не сходила з його обличчя, вона була, так би мовити, його візитівкою: і коли спілкувався з людьми, що додавало їм сміливості легко звертатися до нього, і навіть коли багато що в його житті змінилося, зокрема через хворобу. Він завжди був веселим.
Через 30 років я був у тому місці, де майбутній василіянин о. Терентій народився і виростав. А там все, як у казці: скромна та ошатна хатина, велика каплиця в пишному смарагдовому саду – така, як біля церкви. Тут він мене впроваджував у історію своєї родини в часи підпілля, коли до їхнього дому приїжджали владика Софрон Дмитерко, який благословив його на чернечу дорогу, а також підпільні священники та вірні з Коломийщини.
Якщо хтось у великій чи меншій чернечій спільноті не був дуже помітним, то це точно не про о. Терентія. Він від самого початку був у центрі уваги: і на новіціяті, особливо, коли працював чи фотографував; і в семінарії, коли переживав за іспити чи брав живу участь у подіях обителі; і в священничому житті, коли готувався до проповідей, реколекцій чи місій. Часом і сам зізнавався, що не докладав до цього великих зусиль, не дуже щось робив, а все якось ставалося само собою добре.
Двадцять п’ять років тому став священником (2 тижні не дожив до ювілею). І відтоді як добрий пастир служив людям. Любив з ними молитися, проповідувати їм, з ними спілкуватися, жартувати. Вмів, як ніхто інший, підносити людей на дусі і створювати радісну, святкову атмосферу. Він завжди був у центрі уваги, незалежно від того, що робив чи де перебував. Віряни часто обговорювали його проповіді, вітання чи подяки, адже все це було дуже урочисто, піднесено й натхненно, хотілося щоразу згадувати ці події. Навіть коли кропив чи кадив, то було теж незабутньо.
Мав позитивний та гарний досвід, яким ділився з іншими: чи то з новіціяту, чи зі студентських років, чи пізніше з місій. І в цьому його досвіді було багато щастя, радості і мрій.
Фото зі свячень о.Терентія Довганюка, ЧСВВ та о.Климентія Стасіва, ЧСВВ, липень 1999 року. На всіх фото о.Терентій перший праворуч. Фото: о. Климентій Стасів, ЧСВВ.
Коли виконував служіння настоятеля обителі в м. Володимирі на Волині, то настільки був перейнятий, що складалося враження, наче це – один із найголовніших монастирів Чину, за який вболівав не тільки він. Адже всі знали, що там робиться чи які плануються роботи.
Любив та шанував своїх співбратів по Чину. Вирізнявся щирістю, гостинністю. Запросивши на празник, ще кілька разів нагадував про запрошення.
Виявляв любов та незмінну увагу до вірян, що бачили його добре серце і мали до нього велику довіру. До кожного умів звернутися, мав що сказати, за найменше складав велику подяку. Цей стиль служіння вирізняв його з-поміж інших.
Не знаю, кого ще так любило тридцятитисячне Апостольство Молитви в Україні, провідником якого він був упродовж майже 10 років. Дуже багато в нього вкладав, багатьох членів товариства знав на ім’я. До кожного старався підійти – до дитини чи старшої людини, щось потішаюче промовити.
Любив свою Коломию, під крилом якої виростав, а також батьківський дім в оточенні саду, квіти і все просте та миле серцю. У Жовкві він розпочав свою священничу місію, куди його було призначено після свячень. У Жовкві, завершивши свою життєву дорогу, його й похоронили. Ця невблаганна смерть озвалася пекучим болем не в одному серці.
Вірний чернець о. Терентій Довганюк засвідчив, що мало народитися українцем, християнином – треба повсякчас виправдовувати це високе ймення. Життя та служіння жертовного слуги Божого, невтомного трударя у Небесному винограднику, молільника та пастиря принесло видимі духовні плоди серед свого народу, який він любив усім серцем. Наче золотий колосок з рідних піль в оправі євангельських рад, став він хлібом спасіння для інших. І Господь прийме його у своє Царство, бо він відважно пішов на Його поклик юнаком та ніколи про це не пожалкував.
О. Климентій Стасів, ЧСВВ
основне фото: osbm-kyiv.com.ua.
Ієромонах Терентій (Володимир) Довганюк упокоївся в Господі 27 червня 2024 року, в лікарні у Львові, на 55-му році життя, 34-му році чернечого покликання, 25-му році священнослужіння.
Володимир вступив на кандидатуру в Крехівський монастир у травні 1991 року, через рік отримав облечини та розпочав новіціят з іменем Терентій. Вищу духовну освіту в Папській семінарії у Варшаві, де навчався з 1993 по 1999 рік.
12 липня 1999 року був висвячений на священника у храмі святого Онуфрія у Львові. Служив у Жовківському монастирі Різдва Христового, пізніше був настоятелем монастиря святого священномученика Йосафата Кунцевича в місті Володимирі (Волинському). У 2012 році тодішній протоігумен о. Пантелеймон Саламаха, ЧСВВ, призначив отця Терентія координатором Апостольства Молитви, яким опікувався багато років. Одночасно його знову перевели до Жовківського монастиря.
Отця Терентія запам’ятали як священника неймовірного духу – відданого Богові та людям. Вічная пам’ять тобі, Терентію.
Повязані записи
