Він став взірцем для інших святих, але сам ще не канонізований. Однак це не заважає йому відповідати на молитви багатьох людей, які щодня свідчать про його чудесну допомогу. Через понад 100 років цей священник-францисканець повернувся до рідного Львова завдяки книзі «Біографія. Венантій Катажинець. Звичайне життя, незвичайна людина» (Видавництво Святого Павла).
Чи випадково ця книга була опублікована українською на третій рік війни? Чим біографія монаха може бути корисною для мирян? І чи варто познайомитись зі святим францисканцем також православним та протестантам? Про це та інше в інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова» розповів настоятель римо-католицької парафії Святого Антонія у Львові отець Славомір Бистри, який, подібно до о. Венантія, належить до Ордену Братів Менших Конвентуальних (Францисканців). Читач також зможе дізнатись, чому Львів — це місто святих і чому отця Венантія порівняли зі святим Шарбелем.
Андрій Толстой: Отче Славоміре, моє перше запитання – чи Ви прочитали цю книгу?
О. Славомір Бистри: Так.
Що Вас найбільше торкнулося?
Я багато читав про отця Венантія. Ця книга показала мені його особливу рису: він був людиною, яка робила звичайні речі в надзвичайний спосіб. Хоча він жив у інші часи, ніж ми зараз, ми можемо багато чого навчитись від нього. Попри те, що і духовність тоді була зовсім іншою, ніж наша, і стиль життя був зовсім інший.
Ви сказали, що він був «людиною, яка робила звичайні речі в надзвичайний спосіб». Це дуже гарно звучить, але як це зрозуміти на практиці?
Один із біографів Катажинця, також францисканець о. Анджей Зайонц, написав, що визначною рисою о. Венантія була «конкретність». Всі свої завдання він виконував з конкретною любов’ю. Венантій прожив коротке життя, але всюди, де він був, було багато конкретної любові — він не шукав чогось надзвичайного. Бо така спокуса в нас часом існує.
У Венантія ж був інший підхід: там, де його Бог поставив, він намагався максимально викласти себе. Ми, францисканці, не як дієцезіальні священники, що можуть все життя служити на одному місці — час від часу нас переводять з одного монастиря в інший або доручають інакший вид служіння. Так було і з Венантієм, але він ніколи не ставився до дорученого йому покликання так, ніби це на рік чи на два. Він входив у нього максимально, так, ніби мав бути там до кінця свого життя.
Венантій був монахом та священником. Чи буде корисною книга про нього мирянину?
Так, буде корисною.
Чим саме?
Прикладом його життя. Бо Венантій не чекав на якусь оказію, щоб чинити добро. Думаю, у кожного з нас є спокуса відкладати на потім те, що ми хочемо зробити доброго. І ти чекаєш, чекаєш, чекаєш… Я пригадую, що з цього приводу якось сказала мати Тереза Калькуттська, коли її запитали, що робити, аби змінити світ на краще. Вона відповіла: «Йди додому і люби свою сім’ю».
Венантій – це дуже скромна людина, він виконує звичайну священницьку роботу, але показує сучасним людям, незалежно від їхнього стану, як не змарнувати своє життя.
Бо така спокуса існує у всіх — у священників, монахів, монахинь, а також в мирян, що «я можу змарнувати своє життя». І ми починаємо шукати чогось надприродного, малюємо у своїй уяві якусь візію, і зітхаємо, бо вона для нас недосяжна. А в той самий час перед нами лежить та робота, яку Бог доручає нам виконати, лежить просто біля наших ніг.
Так, світській людині, мабуть, це важко зрозуміти, бо дух світу спрямовує її в протилежному напрямку. Але Венантій показав приклад, як не марнувати жодної нагоди для того, щоб робити добро в тих обставинах, в яких ти перебуваєш.
Але все ж Венантій був дуже цілеспрямованою людиною, він ставив цілі та досягав їх, і далеко не завжди змирявся з обставинами.
Йдеться не про фальшиве смирення, яке виправдовує нашу бездіяльність. В римо-католицькій літургії є молитва загальної сповіді, в якій кожен визнає, що «безмірно согрішив я думкою, словом, учинком і недбальством». Такого занедбання у нашому житті є багато. А Венантій не занедбував. Він був дуже розумною та вольовою людиною, яка йшла до своєї мети, не відкладаючи на потім те, що мав зробити, і не відволікаючись на сторонні речі.
Наприклад, для того, щоб вступити на новіціят до францисканців у Львові, йому поставили умови: закінчити училище, скласти іспити та вивчити з нуля на досить хорошому рівні латину. І він все це зробив за один рік, хоча був дуже бідним та жив у гуртожитку.
Цікаво ще й те, що перший рік його священницького служіння співпав з початком Першої світової війни: російські війська увійшли в його село якраз у той час, як він приїхав відслужити туди свою приміційну месу. Під кінець війни розпочалася епідемія іспанки. А в той час, як він керував новіціятом у Львові, мешканці міста переживали важкі часи, коли не було водопостачання (монахи топили сніг), критично бракувало продуктів, а новиків могли мобілізувати.
Так, відразу спадає на думку ковід і теперішня війна. І Венантій тоді не залишив Львова, не залишив людей — тих, кому мав служити — ні в монастирі, ні поза монастирем. Його так і називали – «ангел потіхи». У перший рік служіння він був призначений допомагати старшим священникам на парафії в Чишках, це село біля Львова. І він не «крутив носом». У той самий час Львів був окупований росіянами, потім лінія фронту проходила через місто, були обстріли, а він дбав лише про те, щоб якнайкраще виконати своє служіння душпастиря. Ось вам і приклад для наших часів.
Тоді виникає питання: ось така людина, яка була дуже жертовна, повністю посвячена Богу… І в той же час Господь у 32 роки забирає його. Чому? Він був хорошим провідником новіціяту, дуже добре готував майбутніх монахів, був дуже добрим сповідником. І міг велику користь принести і Ордену, і людям, яким служив.
На це питання я не маю відповіді. Але ми кажемо, що Господь знає свій час. Це питання особливо актуальне сьогодні, в часі війни, коли гине багато людей, які могли би ще довго жити. Чому Венантій захворів та помер молодим? Це справді складне питання. Ми можемо лише сказати, що Бог знає свій час.
Незадовго до смерті Венантій сказав: «Я розумію, що дуже хворий і вже не можу нічого робити. Але після смерті я зроблю для нашого Ордену дуже багато». Він сказав це в контексті видавничої діяльності, яку розпочинав Максиміліан Кольбе. І він виконав свою обіцянку — о. Максиміліан почав молитися за заступництвом о. Венантія відразу по його смерті, і отримував з Неба велику допомогу, так що в 1930-му році просив розпочати його беатифікаційний процес. До речі, першу біографію о. Катажинця написав о. Альфонс Кольбе, брат св. Максиміліана, ще в 1931 році. Він був першим, хто проходив новіціят у о. Венантія.
З людської точки зору, Венантій помер від туберкульозу. Але з Божого погляду – він своє зробив. Так, по-людськи він прожив мало, 32 роки, був ще молодим чоловіком. Але в Божих очах він досягнув зрілості, осягнув те, для чого народився, і Бог покликав його для іншого служіння. Він не сидить склавши руки.
Але хтось може сказати, що це відсутність смирення – говорити так впевнено, що я після смерті піду на Небо і буду допомагати вам.
Але так говорили багато святих.
Відразу пригадуються подібні слова святої Терези від Дитятка Ісуса: «Я хочу з неба робити добро на землі».
У Венантія була така ж свідомість. Він жив максимально на всі 100% християнським, священницьким і францисканським життям. Його дорога була тільки до Неба. Він не розглядав інших варіантів — чистилища, чи тим паче пекла. І як він сказав, так і сталося — він справді багато робить для Ордену та людей.
Свята Тереза теж помирала дуже молодою, коли їй було 24 роки. І людям також було від того сумно. Але вона заспокоювала їх, що тут є життя, і там також є життя. Якось одна монахиня мені сказала, що ми маємо жити так, щоб бути переконаними, що йдемо до Неба. І Венантій жив саме так.
З багатьох свідчень людей, які звертаються до Бога через заступництво о. Венантія, ми дізнаємось, що він допомагає їм в повсякденних, часто матеріальних, і, можна сказати, дрібних життєвих справах, хоча для окремої людини ці справи, звісно, не дрібні, а важливі. Водночас ми знаємо, що о. Венантій був аскетом — він постив і, як справжній духовний син святого Франциска з Асижу, дуже любив убогість, і, звичайно, уникав мирської суєти. А людям допомагає після своєї смерті здебільшого в матеріальних справах. Як це пов’язати між собою?
Ми живемо в такий час, коли це для людей є важливе. Багато хто може відкрити для себе духовне, лише починаючи з матеріального. І я не думаю, що він допомагає для того, щоб люди використали отримане в егоїстичних цілях. Звичайно, є свідчення і про великі чудеса, які складають на гробі Слуги Божого в Кальварії Пацлавській, де він похований. Але здебільшого це прості життєві питання. Проте очевидні*.
Я, наприклад, чув свідчення одного знаного монаха-бенедиктинця з Кракова. Він прочитав іншу книгу про Венантія, авторства Томаша Терліковського. У нього серед ночі почав дуже сильно боліти живіт. Він вже старший віком монах, вирішив не будити серед ночі лікаря, а звернувся в молитві до Венантія. І біль відразу минув.
Вам Венантій допоміг у чомусь?
Так, і також у дрібній справі. Я загубив одну маленьку, але важливу річ від комп’ютера, попросив його допомоги і знайшов. Для людей найбільш важливі їхні повсякденні проблеми та потреби. Тому Венантія називають ще «польським Шарбелем», тому що чудес є чимало.
І, до речі, багато допомагає книжка. Венантій помер в 1921 році, процес щодо визнання його святості розпочався щойно в 1950 році. І лише 26 квітня 2016 р. папа Франциск підписав декрет про героїчність чеснот Преподобного Слуги Божого. Тобто він чекав на початок беатифікаційного процесу 70 років. Навіть у цьому, здається, проявилась його велика скромність.
Так, була його могила, про нього не забували зовсім, але особливого культу не було. І лише коли вийшла книга, люди наново його відкрили.
Максиміліан Кольбе вже проголошений святим, а Венантій, якого він мав за свій взірець, ще ні.
Для нас це якась тайна. Але, мабуть, отець Венантій повернувся до нас саме в той час, коли ми найбільше потребуємо його прикладу і допомоги.
Отже, видання книги про о. Венантія Катажинця українською мовою також можна вважати «звичайним» чудом? Здається, що в такий спосіб він повертається до Львова саме тепер, в найбільш складний період війни. І, можливо, цим якраз він показує, що хоче дружити з львів’янами, допомагати львів’янам, надихати їх іти дорогою святості навіть у найтемніші часи.
Він народився біля Львова, майже ціле життя з підліткового віку провів у Львові. Так, він кілька років навчався в Кракові, але в інший час його життя було пов’язане зі Львовом.
Він жив на вул. Сапєги, 33 (тепер вул. Бандери), проходив новіціят, а пізніше служив у монастирі на вул. Францисканській (тепер вул. Бобанича, 1), любив відвідувати для адорації храм Пресвятого Серця Ісуса на вул. Курковій, 43 (сьогодні вул. Лисенка) — тепер там православна семінарія та монастир. Також він прислуговував на месі в будинку священника на вул. Мурарській (сьогодні Єфремова). Думаю, він заходив і до нашого храму святого Антонія на Личаківській. Бо це тут поруч з вул. Лисенка, де він, до речі, також відвідував хворих у притулку при монастирі Сестер Згромадження Святого Йосифа (тепер вул. Лисенка, 53), служив месу у їхній каплиці. Також о. Венантій проводив реколекції у Сестер Францисканок Родини Марії (на вул. Лисенка, 45) — тепер це храм св. безсрібників Козьми і Дем’яна. І все це тут поруч.
Венантій був римо-католицьким священником та монахом. Чи буде корисною ця книга для людей з інших конфесій, наприклад, для греко-католиків, православних чи навіть протестантів?
Буде корисною і для них. Бо я думаю, що це є багатство Церкви. Я можу читати також про життя православного святого, і це може допомогти мені на моєму шляху до Бога. І навіть протестант, який не визнає святих, може побачити на прикладі Венантія, як дійти до Бога.
Бо хтось може сказати, що Венантій не актуальний навіть для нас — францисканців сьогодні. Бо, наприклад, в часи Венантія наші монахи, коли говорили зі сторонньою людиною, то не дивились їй в обличчя, але нахиляли голову донизу. Тоді була інша мода. Але його звичайне життя, яке він жив у надзвичайний спосіб, актуальне для всіх і завжди.
Коли Ви дізнались вперше про Венантія?
Я почув про нього в 1990-их роках в Кальварії Пацлавській на новіціяті. Тоді я звернув увагу на слова, які були написані на його могилі: «Будьте моїми послідовниками, як і я — Христа» (1 Кор. 11, 1). В польській провінції усі ми починаємо своє життя у францисканському ордені з монастиря в Кальварії Пацлавській, де похований Венантій. Звичайно, ми всі читали про нього, тим більше, що він був магістром новіціяту. І з кожним роком я ціную його все більше. І я пишаюся, що він є нашим братом.
Тут недалеко, на колишній вул. Францисканській (сьогодні вул. Бобанича, 1) раніше був францисканський монастир та храм, де жив отець Венантій Катажинець, а також св. Максиміліан Марія Кольбе та багато інших ваших братів. Коли проходите повз це місце, які у Вас виникають почуття?
Те, що поруч є таке особливе місце — для мене велика радість. Стоїть храм, хоча там тепер адвентисти. Монастир також використовується для інших потреб. Але там досі збереглася частина монастирського саду та алея. Звичайно, відчуття особливі, також коли йдеш попри колишній монастирський мур, бо ти усвідомлюєш, які люди тут жили та служили Богові.
Коли читаєш книгу про святого, то очікуєш, а коли ж почнеться щось особливе? Ми звикли, щоб нашу уяву захоплювали жанром «екшн», бо наше повсякденне життя доволі прозаїчне. Тому, дочитавши книгу десь до середини, в мене навіть почалось певне розчарування: а де ж чудеса? Де щось неймовірне? Але водночас відчуваєш щось особливе, якусь спорідненість душ. І під кінець, на 202-ій сторінці, я мимоволі заплакав.
Так, Венантій – це не отець Піо, про якого коли читаєш, то тебе просто виносить в іншу надприродну реальність.
Але з отцем Піо я себе ототожнити не можу.
А Венантій дуже звичайний. Він жив у цьому місті, стикався з подібними проблемами, як ми вже згадували раніше. І водночас повністю реалізував себе як християнин і як священник.
Навіть коли його мощі ексгумували, то дехто запитував: чи він нетлінний? Ні — тлінний! І тут він звичайний, такий, як ми.
Таких святих нам сьогодні бракує.
І такі нам потрібні. На початку XX-го століття їх було більше. Це, наприклад, святий священник Зигмунд Гораздовський (помер в 1920-му році в монастирі сестер-йосифіток на Курковій, 53), перед тим — блаженна Марта Вєцка (1874-1904). Єпископ Юзеф Більчевський (1860-1923) також святий. Ось тут поруч, на вулиці Личаківській, жила засновниця сестер-служебниць блаженна Йосафата Гордашевська (1869-1919) та інші. Вони всі тут ходили поруч.
Це справді цікаво, тому що для багатьох буде відкриттям дізнатися, що Львів – це місто святих.
Так, звісно, сюди також приїжджали святі єпископи Юзеф Пельчар (1842-1924) з Перемишля, та Зигмунт Щенсний Фелінський (1822-1895).
Спало на думку, що мабуть, не випадково й ми з Вами спілкуємось в день, коли Церква вшановує пам’ять святого Яна з Дуклі – покровителя міста Львова.
Так, Львів – це місто святих. Але при цьому важливо розуміти, що святі — це крок Бога в нашу сторону. Але від мене залежить, як я відреагую. Чи я скажу: «Та це монах, це не для мене!» А хтось скаже: «Та то римо-католик, для чого він мені» чи «то взагалі поляк». Я відповім таким людям: «В Небі немає різниці». Святі за життя можуть мати різний характер та стиль служіння, і, можливо, при житті ми не обов’язково були би їхніми друзями, але тепер вони вже святі – і чи я отримаю користь від них, залежить від того, наскільки я відкритий для цього. Тому я впевнений, що отець Венантій Катажинець готовий допомогти кожному, хто захоче від нього чогось навчитись. Розпочніть із прочитання книги про нього.
Спілкувався (і фото) Андрій Толстой
Також читайте: Всесвітньо знаний святий отримав монашу формацію у Львові
«Не бійтеся»: Слуга Божий Венантій Катажинець, коли біля Львова лунали вибухи
Повязані записи
