У червні 2001 року візит Папи Івана Павла ІІ до України став подією епохального масштабу. Проте за велелюдними Літургіями та пророчими промовами стояла титанічна організаційна робота, яка тривала в умовах жорсткого браку часу та політичної напруги. Про те, як Львів готувався приймати понтифіка, розповідає отець-доктор Богдан Прах — координатор тогочасного оргкомітету візиту (за дорученням єпископа Юліана Ґбура), тогочасний ректор Львівської духовної семінарії, а згодом ректор УКУ.
Отже, яким був найбільший виклик в організації візиту святого Папи до Львова? Як поводила себе тодішня влада? Чому не всі українські кандидати на блаженних були беатифіковані? Чи була загроза провокацій від РПЦ в Україні? А також про непублічні жести Івана Павла ІІ, його гумор та людяність, і про його пророчі слова, які надихають українців до сьогодні – у розмові з о. Богданом Прахом.
Андрій Толстой: Отче Богдане, Ви очолювали організаційний комітет із підготовки візиту Івана Павла ІІ до Львова.
Отець-доктор Богдан Прах: Мені доручено було створити робочу групу, створити програму підготовки і координувати робочі процеси, а формально очолювали його єпископ Юліан Ґбур, який отримав таке доручення від нашого Синоду єпископів разом з Римо-католицьким єпископом Луцьким Маркіяном Трофім’яком.
Що стало для Вас найбільшим викликом під час підготовки до візиту Папи?
Те, що для підготовки було дуже мало часу. Ми отримали інформацію про візит у грудні 2000-го. Був кінець року, тому робота комітету розпочалася лише в січні 2001-го. Спершу ми мусили скоординувати нашу роботу з іншими підрозділами – державними та церковними. З Ватикану нам надали вимоги, пов’язані з подорожами Івана Павла ІІ, за що відповідав монсеньйор Роберто Туччі (згодом — кардинал). Всі ці вимоги були добре випрацювані і стосувались, до прикладу, безпечного перебування прочан під час велелюдних заходів. Були й невеликі, але дуже важливі деталі – святий Іван Павло ІІ на той час був похилого віку і мав певні труднощі з тим, щоби пересуватися. І щоби йому було зручно сидіти, потрібні були відповідні крісла – всі параметри нам були подані: на якій висоті стілець має бути від землі, як мають бути покладені руки, коли святий Іван Павло ІІ сидітиме на Літургії або коли читатиме свої тексти. Вимог було багато.
Як Вам вдалося впоратись за такий короткий час?
Я вже мав певний досвід участі у подібних великих заходах. Коли в 1991-му році святий Іван Павло ІІ відвідував Польщу, наша Греко-католицька церква також приймала його. Я був призначений до оргкомітету прощі Папи в Перемишлі та Любачеві. Вже тоді, працюючи в тих оргкомітетах, я дуже багато навчився, набрався досвіду, почав розуміти процеси: як працювати з державними органами – починаючи від Служби безпеки, з поліцією, з міськими органами, які забезпечують безпеку руху, і так далі. Також треба було налагодити комунікацію з різними церковними середовищами. І все це вимагало високого рівня організації: обладнати місця для богослужінь, розподілити сектори, чітко визначити місця для прочан, знайти церковну охорону, волонтерів, координуватися з парафіями… Тому в січні 2001-го ми вже розуміли масштаб того, що нас очікує у Львові і в Києві, тож взялися за роботу.
Ви згадали про комунікацію з владою. Як вибудовувалась співпраця оргкомітету з тогочасною владою: як місцевою, так і адміністрацією Леоніда Кучми? Чи відчувався якийсь саботаж або бюрократичний тиск?
Коли ми мали перші зустрічі в Києві, міністром закордонних справ був пан Анатолій Зленко. На тих засіданнях були присутні всі служби, які відповідають за подію: Служба безпеки, поліція, ДСНС та інші – все, як прописано за протоколом. Місто Львів відразу долучилося до реалізації проєктів. Обласна адміністрація допомогла нам зробити відповідні під’їзди, поремонтувати дороги, організувати достатню кількість паркінгів – окремо для автобусів, окремо для легкових машин, визначити евакуаційні шляхи, бо все могло трапитися.
Ніяких перешкод чи тиску від міської та обласної влади я не відчував; навпаки, ми напрацювали приязні стосунки, які тривали роками. Як, скажімо, з державною охороною пана Леоніда Кучми, яка забезпечувала особисту охорону Святішого Отця і тих VIP-персон, що приїхали тоді до України: було багато достойних людей з Америки, Канади, Західної Європи, церковних достойників з Ватикану.
Ми взяли на себе їхнє житлове і побутове забезпечення, а безпеку брала на себе державна влада. Також нам допомогли будівельними матеріалами: всі сектори, до прикладу, мали бути відгороджені дерев’яними конструкціями. А це тисячі кубометрів лісу, який треба було знайти, перевезти, а потім забрати назад, прибрати все. Як Церква, ми робили що могли, але нам дуже допомогло лісогосподарство, районні адміністрації, до яких ми звернулися. Хочу відзначити Яворівську районну адміністрацію, яка допомагала нам у всьому. Також Турківська, Самбірська та інші. Згадую той час із приємністю.
Напередодні візиту Святішого Отця був шалений інформаційний спротив з боку Російської православної церкви і проросійських політичних сил в Україні. Чи готувались Ви до провокацій?
Наш Комітет утворив відділ також у Києві. Але варто пам’ятати, що ми працювали разом з Римо-католицькою церквою. Власне, в Києві нам дуже допомагали римо-католики. Тоді наша структура в столиці була ще слабкою. Відповідальність за подію взяв на себе отець Теодозій Янків, який на той час був ігуменом василіан у Києві. І разом з Римо-католицькою церквою і з державними органами вони працювали над тим, щоби всі ці небезпеки з боку Російської православної церкви якось елімінувати, щоби в час візиту не було провокацій. Так що до жодних напружень, інцидентів або чогось такого не дійшло. Але до самого візиту, до самої прощі були не лише публікації в масмедіа, відбувалися також демонстрації, якісь акції, що викликало певну тривожність. У Львові ж ми цього не відчували.
Мабуть, кульмінацією візиту Святішого Отця стала беатифікація 28 новомучеників УГКЦ. Як технічно, канонічно готувався цей безпрецедентний для України акт і хто відповідав за фінальний список імен? Чи були якісь дискусії щодо того, кого саме проголошувати блаженним, а кого — ні?
Список новомучеників нашої Церкви, які є гідними того, щоби Вселенська Церква проголосила їх блаженними, був набагато ширшим. Але постуляційний комітет визначив кандидатів, щодо яких не могло виникнути якихось застережень. Річ у тім, що на той час доступу до джерел майже не було, архіви значною мірою почали відкриватися лише за Президента Ющенка.
Особисто я допомагав вести справи щодо беатифікації трьох кандидатів. І одного з них не проголосили блаженним – отця Тадея Камінського. Причиною стало те, що він був замордований в 1944-му році, 6 серпня, але польським підпіллям. На щастя, збереглися документи, збереглося його листування з Перемишльським єпископом Коциловським, у якому він просив дозволу відійти з території своєї парафії, бо в найближчій околиці багатьох священників уже вбили, і він також був у списку. Єпископ йому відписав, що оскільки священників уже немає, а вірні зосталися, хтось мусить ними опікуватися, і просив отця Тадея Камінського залишитися. І він залишився на певну смерть: його розстріляли, коли фронт перейшов на захід – то був початок серпня 1944 року. Ідея цієї беатифікації (2001-го року, ред.) полягала в тому, що вибрані блаженні особи мали бути свідками Христа саме в час комуністичних репресій. А він був убитий не комуністичними підрозділами, а польською організацією.
Чи були у Ватикані сумніви щодо того, чи варто проводити таку масову беатифікацію в пострадянській країні?
Сумнівів не було. І Ватикан, і західний світ добре знали, що відбувалося в радянські часи, як була знищена наша Греко-католицька церква. Багато свідчень у різний спосіб давав Патріарх Йосиф Сліпий, який від 1963 року перебував власне у Ватикані. Там він заснував Український католицький університет, і при тому університеті діяло досить потужне видавництво. На основі тих джерел науковці могли опрацьовувати дуже гарні, цікаві історичні довідки, які давали світові інформацію про те, що відбувається в Радянському Союзі, а особливо про мучеництво Греко-католицької церкви. В Канаді і США у Видавництві «Смолоскип» у 1987 році вийшов двотомник «Мартирологія українських Церков», були й інші змістовні опрацювання, як, наприклад, праці відомого дослідника Богдана Боцюрківа та інші. Так що Ватикан дуже добре був зорієнтований в усіх тих питаннях, стояло лише завдання перевірити цих осіб і визнати блаженними тих, хто достовірно гідний бути святим Католицької церкви.
На той час Ви були ректором Львівської духовної семінарії.
Так.
І Ви стали свідком освячення Папою Іваном Павлом ІІ наріжного каменю для нового комплексу УКУ.
І семінарії теж. Якраз тоді ми готували плани побудувати новий корпус семінарії: ми отримали ділянку під будову, певні проєкти вже були започатковані. До нас як до оргкомітету зголошувалися різні інституції, і римо-, і греко-католицькі, щоби, проїжджаючи повз те чи те місце, святий Іван Павло ІІ, скажімо, діткнувся чогось або щось поблагословив. Таких місць було запропоновано досить багато. Поміж них були місця під новий комплекс УКУ та майбутню семінарію на Сихові.
Тоді ми шукали головного спонсора для будівництва комплексу семінарії. І засновник міжнародного благодійного фонду «Церква в потребі» (Kirche in Not) – відомий нідерландський монах, отець Веренфрід ван Страатен – дуже добре знав Івана Павла ІІ, і він якраз захотів, щоби Папа поблагословив це місце під побудову нової семінарії. З ним трапилась доволі кумедна ситуація. Він теж старенький і був одягнений у білому, монашому одязі, так що виглядав майже як святий Іван Павло ІІ. І коли люди йшли на Сихів на відоме богослужіння, то побачили на тодішній вулиці Хуторівці старця в білому, який сидів на гарному кріслі. Вони подумали, що то Іван Павло ІІ відпочиває, і почали збігатися… Ми мусили отця терміново забрати в авто, аж поки не приїхав Іван Павло ІІ, і тоді вони зустрілися.
Оскільки ці два проєкти з будівництва вдалися, і досить успішно, чи пов’язуєте Ви це з благословенням Папи?
Однозначно. Для мене особисто це великий знак, бо Господь Бог дозволив мені бути при тому всьому, як ректору духовної семінарії, і потім ректору Українського католицького університету. Тобто ці дві інституції з благословення святого Івана Павла ІІ, його молитвами були реалізовані.
У Вас був прямий доступ до Папи? Чи обговорювали Ви з ним питання католицької освіти у Львові?
У Ватикані важливі питання Святішому Отцеві були представлені завжди ієрархією. Коли виникала потреба подати якусь інформацію – завжди була така можливість. Тим більше, що сьогоднішній львівський архієпископ Мечислав Мокшицький був другим секретарем святого Івана Павла ІІ в Римі. Я з ним вчився в одній семінарії, сидів з ним за однією партою три роки. Ми були дуже близькими знайомими і досі підтримуємо добрі стосунки. Щодо освіти, знаю, що більше про це комунікував Борис Ґудзяк, який тоді був ректором УКУ – Львівської богословської академії.
Можливо, Вам запам’ятався певний непублічний епізод, жест або розмова за лаштунками офіційних заходів, що розкрили би для Вас постать Івана Павла ІІ з якоїсь особливої сторони?
Перші жести чи, скажімо, певне тепло я відчув від святого Івана Павла ІІ ще в Перемишлі, коли Папа відвідав нашу катедру. Я тим цілим процесом особисто керував і був дуже близько до нього.
В якому році це було, отче?
1991 рік. Папа тоді був в кращій фізичній формі. Розповім кілька моментів. Згідно з протоколом, до святого Івана Павла ІІ підходили різні люди, щоб привітатися, обмінятися кількома словами, передати подарунок. З практичних міркувань у кожної особи чи групи був ліміт часу – хвилина або півтори. Однак деякі особи могли розговоритися. Іван Павло ІІ завжди уважно слухав їх, і ми не раз хотіли підійти, щоби відвести їх у сторону. Але Іван Павло ІІ давав нам рукою знак, щоб ми не робили цього. Він присвячував увагу кожній людині, з якою зустрічався. Є тисячі різних фотографій, де видно, як очі Івана Павла ІІ скеровані, можна сказати, в очі і в душу людини, з якою він розмовляє. Він хотів скористатися нагодою і познайомитися з людиною, і за короткий час міг відчути її потребу.
Коли ми говоримо про Львів, очевидно, відбувався подібний процес: було дуже багато людей і організацій, які були допущені, щоби святий Іван Павло ІІ їх прийняв і поблагословив, це були і церковні, і державні особи. Останній такий момент, який мені запам’ятався особисто, стався тоді, коли ми прощалися зі святим Іваном Павлом ІІ у львівському аеропорту. Разом із владикою, покійним уже, Юліаном Ґбуром, ми підійшли до святого Івана Павла ІІ… і владика Ґбур жартома сказав польською мовою, показуючи пальцем на мене: «Те, що ви тут, Святіший Отче, то він у тому всьому винен». Папа тоді усміхнувся і каже: «Дякую вам. І таких винуватців я хочу мати більше». Ось так відповів, потім ми обнялися, з того моменту є гарні фотографії. Навіть у такому моменті, коли він був втомлений, коли ми вже були в третій десятці тих, яких він обнімав, він зумів ще жартом відповісти, і так влучно, гарно і тепло подякувати нам за все. Ось такі мої спогади нашвидкуруч.
Також читайте: «Подав кожному руку». О. Климентій Стасів ЧСВВ згадує про св. Папу Івана Павла ІІ
Чи звертав Папа увагу на потребу зцілення історичної памʼяті між українцями і поляками?
Хочу підкреслити, що всі доповіді та промови, а їх було дуже багато під час цієї подорожі, Іван Павло ІІ виголошував українською мовою. Для нас це було дуже сильним акцентом поваги і пошани святого Івана Павла ІІ до України і до українців, а особливо до Греко-католицької церкви – за її стійкість та мучеництво. Були певні цитати чи певні моменти, де він переходив на польську мову, але всюди, де офіційно, він говорив тільки українською. Папа цікавився нашою думкою, чекав також на наші пропозиції. Він був у діалозі з нами, в діалозі з Україною та з нашою Церквою. Він не хотів, щоби ця проща була відірваною від реалій. І, очевидно, він уболівав за польсько-українські стосунки. Він чітко зазначив момент польсько-українського примирення. Очевидно, в контексті християнського пробачення, християнських цінностей.
Що з послань Івана Павла ІІ виявилось найбільш пророчим для українців?
Пророчим для мене стало те, що відбулося на Сихові. Папа завжди був спонтанний, і через свою спонтанність він притягав людей, молодь у різних точках світу. Не пригадую собі, щоби хтось збирав стільки людей на такі велелюдні події, як святий Іван Павло ІІ.
І це ж саме мало місце в Україні. Можна було очікувати, що збереться багато вірних, але ми не сподівалися, що аж стільки. Пригадую, як цілий вечір і цілу ніч перед першою латинською і нашою Божественною Літургією лив дощ, і ми зі заступником голови облдержадміністрації паном Володимиром Геричем стояли посеред того простору. Друга година ночі. По коліна в болоті. І кажемо: «Настільки ми напрацювалися, Боже, чому Ти так робиш? Ніхто не прийде в таке болото, жодних шансів». Розійшлися і поїхали додому.
Я – додому в Рудно, до семінарії: приліг години на півтори, встав, прийняв душ, і зранку перед п’ятою годиною я вже їхав машиною по вулиці Стрийській. Дивлюся – а не можна машиною проїхати. Люди йдуть тисячами. І тоді я швидко набрав керівника Служби безпеки, прошу допомоги, бо ми з такою силою людей не дамо ради. Святий Іван Павло ІІ поблагословив, що ці люди не побоялися та прийшли – і правда, засвітило сонце. А ще скажу про його славну фразу, що «дощ паде, буря іде, а діти будуть рости». Я так це розумію, що на той момент святий Іван Павло ІІ прорік, що не одна буря ще перейде, не одна гроза битиме над тією землею, над Україною. А все-таки діти будуть рости. Радянський Союз теж, здавалося, назавжди закрив майбутнє Україні та українцям, а все-таки сталося інакше, сталося чудо. І теперішня гроза нас теж не зупинить.
Який, на Вашу думку, меседж Папи Івана Павла ІІ українське суспільство все ще має осмислити і реалізувати? Що він хотів тоді нам сказати, а ми досі цього ще не почули?
Я думаю, найголовнішим є те, про що я вже згадав: що він до українців приїхав з тим, щоби показати свою велику повагу, і говорив завжди українською мовою. За Кучми до української мови, історії та культури ставилися з не дуже великою повагою. А він на цьому ставив дуже сильний акцент: що українці мусять шанувати своє минуле, мусять пошанувати свою мову, працювати над тим, щоби українці розмовляли українською, та дбати про свою культуру. Він про культуру дуже багато говорив. Дуже часто звертався до різних моментів нашого минулого, нашої історії, нашої культури.
Пам’ятаймо також, що на той час в Україні відбувалися великі пертурбації. Ми навіть думали, чи Папа відважиться приїхати в Україну. То був час акцій «Україна без Кучми», була економічна криза, люди були дуже незадоволені – могли статися соціальні спалахи, а то й соціальна революція. І тут власне Іван Павло ІІ звертався до кожного з нас, нагадуючи про приклад наших попередників, які ще в гірших умовах зберігали свою гідність, працювали для держави, зберігали християнські цінності, не дозволяли, щоби хтось нас розділяв, але щоби ми об’єднувалися і давали приклад того, що ми є один народ. Це чітко прослідковується в промовах святого Івана Павла ІІ. Перегляньте, як маєте охоту, ці промови.
Чи змінив візит Івана Павла ІІ Україну?
Я думаю, що дуже багато змінилося. Я не знаю, чи мали б ми Помаранчеву революцію. Я не знаю, чи мали б ми Майдан, коли б не ті відважні слова надії, які вливав у серце кожного українця святий Іван Павло ІІ. Він був свідком надії, що не все пропало, що економіка може змінитися, що ми можемо стати сильнішим народом. І, очевидно, українці, натхнені духом і защеплені благословенням Святішого Отця, далі йшли вперед, аж поки москаль не зрозумів, що ми відходимо від нього, і вирішив зупинити нас. І я думаю, сьогодні в час війни дуже варто пригадати собі фрагменти з проповідей святого Івана Павла ІІ.
Дякую, отче, за цікаву розповідь.
Спілкувався Андрій Толстой
Також читайте: Відскануй і дізнайся: у Львові розмістили білборди до 25-ліття візиту Івана Павла ІІ
Отець Богдан Прах: особисті спогади про Блаженнішого Любомира Гузара
Повязані записи
