Сестра Тереза Швабер: Як у час кризи покликань з’явилося і росте нове згромадження УГКЦ

Поки у християнському світі дедалі частіше говорять про кризу покликань до богопосвяченого життя, в Україні вже 15 років діє і розвивається одне з наймолодших згромаджень УГКЦ — Згромадження сестер Божого Провидіння. На тлі чернечих спільнот, заснованих наприкінці ХІХ, на початку ХХ століття чи ще раніше, поява нової спільноти, яка до того ж зростає і відкриває нові осередки, є явищем незвичним.

Як ця спільнота зародилася серед українських заробітчанок в Італії й отримала схвалення з Риму за два місяці замість очікуваних двадцяти років? Що допоможе згромадженням долати брак покликань і як сьогодні говорити з людьми про Бога?

Про це, а також про власний непростий шлях навернення, виклики становлення молодої спільноти та досвід живої довіри до Бога розповіла головна настоятелька згромадження сестра Тереза Швабер. Генеральний дім спільноти розташований у Луцьку, а її осередки сьогодні діють також у Тернополі та італійській Модені.

Нижче пропонуємо текст інтервʼю, адаптований для читання. Повністю розмову дивіться на ютуб-канал «Fratelli tutti»,що дуже рекомендуємо.

Спочатку сестра Тереза розповіла про історію народження згромадження, а потім ми поставили їй кілька важливих запитань.

Сестра Тереза Швабер

Сестра Тереза Швабер: Наша історія справді неординарна. Усе починалося в Італії. Як і інші перші сестри, я була звичайною заробітчанкою — поїхала туди, бо там уже працювала моя мама. Усі ми зустрілися на парафіях у Модені та Мантові, де й дотепер служить засновник і духівник нашого згромадження, парох Модени отець Тарас Галавай.

Від заробітків — до покликання

Ми приходили до храму, слухали науки й прагнули глибшого життя з Богом. У якийсь момент Господь зібрав нас у маленьку спільноту. На парафії ми пережили справжнє навернення: бачили, як Бог нас зцілює, провадить і зрощує. Проходячи етапи духовного становлення, ми відчували, як змінюється людина — вона стає вільною, радісною, знаходить сенс. Як казав святий Августин: якщо поставити Бога на перше місце, то все інше в житті стає на свої місця.

Переживаючи ці сильні моменти, ми хотіли ділитися ними з іншими. На заробітках люди особливо вразливі: далеко від дому, без сімей, у складних обставинах — багато хто шукає сенс і не знаходить його. А споглядати, як людина потихеньку приходить до Бога і народжується для свідомого духовного життя — це найгарніше, що я бачила у своєму житті.

Ми, перші три сестри, ходили на молитовні групи отця Тараса, разом молилися, підтримували одна одну. І згодом відчули покликання. Коли усвідомлюєш, як сильно Бог тебе любить і що Він для тебе зробив, то природно хочеш відповісти Йому тим самим — жити для Нього. А найбільше, що можна віддати Богові, — це самого себе.

Кожна з нас відчула це по-своєму, бо в нашій спільноті немає двох однакових сестер: у нас абсолютно різні характери, дари й темпераменти.

Отець Тарас Галавай (посередині) – засновник Згромадження сестер Божого Провидіння

Народження особливої харизми

Ми допомагали отцеві на парафії, але не знали, куди йти далі. Почувалися греко-католичками, тому до римо-католицького монастиря в Італії йти не хотіли. Тим часом до нас приєдналися ще дві дівчини-італійки, які теж відчували покликання жити в нашій спільноті.

Тоді до отця Тараса часто приїжджали владики: Діонісій Ляхович (тодішній екзарх Італії), Іриней Білик, а також теперішній митрополит Тернопільсько-Зборівський Теодор Мартинюк (тоді він ще був отцем і навчався в Римі). Бачачи наше життя й працю, владика Теодор зауважив, що в нас народжується особлива харизма — бути поміж людьми, стати містком між священником і парафіянами, давати людям духовний супровід і фундамент для зростання в спільноті. Він сказав отцеві Тарасу: «Пробуйте створювати згромадження. Якщо це від Бога — було б гріхом залишити все так. А якщо ні — з цього просто нічого не вийде».

Коли отець погодився, чесно кажучи, нам було дуже страшно. Ми були світськими жінками, заробітчанками без спеціальної освіти, і до кінця не уявляли, як влаштований монастир. Але ми почали працювати. Написали статути — у цьому нам допомагав наш «хресний тато», владика Теодор. Далі потрібно було знайти єпископа, який офіційно прийме нас у Церкві.

Зліва направо: с. Анастасія,  о. Тарас Галавай, владика Іриней Білик і с. Тереза Швабер у першій каплиці сестер в Італії, 2009 рік.

Два місяці замість двадцяти років

Ми звернулися до владики Йосафата Говери, теперішнього екзарха Луцького. Знайомі з ним були ще з часів його навчання в Римі. Він приїжджав до нас на парафію і, бачачи, що ми вже живемо разом, молимося й ходимо в довгих спідницях із молитвословами, часто питав, у який монастир ми збираємося. Ми тоді жартували: «Отче, як станете владикою, то до вас підемо».

Так і сталося. Коли владика Йосафат отримав номінацію, ми приїхали проситися до нього. Він прийняв нас дуже тепло, по-батьківськи. Відправив нас на обов’язковий рік новіціату до сестер Пресвятої Євхаристії в Івано-Франківську, а документи на затвердження згромадження, які також підписав Блаженніший Любомир Гузар, передав до Риму.

Нам пояснювали, що розгляд таких документів у Ватикані — процедура складна й довга, може тривати до двадцяти років. Це нас навіть заспокоїло: ми просто довірилися Богові. Коли в серце приходить довіра, зникають страх і тривога. Ти перестаєш думати, як і де все буде — просто йдеш за Богом, знаючи, що Він подбає.

Аж раптом за два місяці телефонує владика й каже: «Сестри, Рим усе підтвердив, згромадження буде!». Замість 20 років — два місяці, і жодного зауваження.

21 вересня 2011 року в катедральному соборі в Луцьку владика проголосив створення нашого згромадження, і ми, перші три сестри, склали свої перші тимчасові обіти. Згодом до нас приїхали й ті дві італійки, з якими ми встигли поріднитися. Для них це стало випробуванням, бо документів на їхній новіціат довелося чекати довго, але з Божою допомогою все владналося.

Монастир за півтора року

Так ми отримали свій перший осідок у Луцьку. І наш перший монастир постав виключно завдяки Божому Провидінню. Місто землі нам не виділяло, тому в якийсь момент ми просто купили ділянку, хоча грошей на будівництво не мали. Отець Тарас тоді сказав: «Починайте, Бог допоможе». І монастир виріс за півтора року.

Бо якщо Господь чогось хоче — Він це зробить. Головне — Йому не заважати.

У вересні цього року Сестри Божого Провидіння відзначили 15-ліття заснування свого Згромадження, на Літургії того дня служили митрополит Тернопільсько-Зборівський Теодор Мартинюк і владика Йосафат Говера – перший екзарх Луцького екзархату УГКЦ

Андрій Толстой: Дякую, сестро, за таку живу розповідь. Чому ви назвали своє згромадження саме на честь Божого Провидіння?

Сестра Тереза Швабер: Ні в кого не було жодних сумнівів. Назвати його інакше просто неможливо. Усе, що з нами відбувалося – ні передбачити, ні спланувати. Це була потужна ріка, яка несла нас — Божа сила й ласка, і ми чітко розуміли: це діє Господь. Я ніколи не думала, що опинюся в монастирі, тим паче — що приїду в Україну й житиму в Луцьку.

Коли ми приїхали сюди, то не знали ані де будемо жити, ані як працюватимемо. Але ми були неймовірно щасливі: сміялися й казали, що прийшли чинити Божу волю. Коли нас питали: «Де ви будете жити?» — ми відповідали: «Бог покерує». — «А чим займатиметеся?» — «Бог скаже». Що це, як не Боже Провидіння? Так прописана і наша харизма: жити Божим Провидінням щодня і намагатися чинити Його волю кожної миті.

— Розкажіть більше про вашу харизму. Вона має виразний місійний характер, адже як греко-католицьке згромадження ви служите в Луцьку, де переважають православні та є багато протестантів.

— Поясню по-простому, своїми словами. Ми покликані нести людям Божу правду — ту, яка торкається душі, змінює серце й допомагає людині прийти до Бога. А для цього потрібно, щоб хтось за неї молився, був поруч, підтримав і допоміг зробити перші кроки до Церкви, зрозуміти базові речі: Божі заповіді, правди віри.

Важливо підготувати людину до свідомої сповіді, допомогти їй налагодити те, що руйнує життя і приносить біль. Адже що далі людина від Бога, то більше вона страждає. Кожна з нас сама це пережила, і саме цим досвідом — правдою Божої любові — ми ділимося з іншими.

Наш головний напрям — це духовний супровід. Не духовне керівництво, а саме супровід: щоб людина мала підтримку і спільноту, де її приймуть, зрозуміють, підтримають молитвою. Це та праця, яку міг би робити священник, якби мав одного парафіянина. Але коли на парафії двісті чи триста людей, він фізично не може приділити достатньо часу кожному, а люди цього дуже потребують. Тому ми створюємо осередки християнського життя й молитовні групи, де кожен може зростати й почуватися своїм серед своїх.

Чи то наш монастир у Луцьку, чи в Тернополі, чи в Модені — кожен наш дім відкритий для всіх. Ми ділимо з людьми своє життя, молитву, трапезу і спілкування. Ми — родина, яка підтримує інші родини та всіх, хто шукає духовної опори, щоб ставати зрілими християнами.

Блаженніший Святослав відвідує генеральний дім Згромадження Сестер Божого Провидіння у Луцьку, 8 липня 2023 року

— Згромадженню лише 15 років, а ви вже маєте осередки в трьох містах: Модені, Луцьку та Тернополі. Скільки зараз сестер у вашій спільноті?

— Зараз нас десятеро: п’ятеро в головному домі в Луцьку, троє в Тернополі та двоє в Італії.

— Свій новіціат Ви проходили у сестер Пресвятої Євхаристії. А як тепер відбувається формація у вашому згромадженні?

— Тепер усе відбувається так само, як і в інших згромадженнях. Якщо дівчина відчуває потяг до нашого способу життя, вона може приїжджати до монастиря, проводити з нами час, приглядатися.

Коли вона вирішує спробувати, починається етап кандидатури — для цього потрібно написати заяву. Цей період триває від пів року до року і дає змогу розібратися в собі, ближче пізнати спільноту й розпізнати, чи справді є покликання до богопосвяченого життя саме тут.

Якщо дівчина зміцнюється у своєму бажанні служити Богові, вона переходить на новіціат, який триває від одного до двох років. Це час практичного приготування та монашої науки: як бути монахинею і жити згідно з харизмою нашого згромадження.

Після завершення новіціату сестра складає перші тимчасові обіти. У нас мінімальний термін — три роки (обіти відновлюються щороку). За потреби цей період можна продовжити ще на рік або два, хоча в нашій практиці такого ще не було. І вже після цього, коли сестра відчуває повну готовність, вона складає вічні обіти.

Сестра Руслана складає вічні обіти та приймає нове імʼя – Миколая. 31 серпня 2024 року

— Не лише в Україні, а й у всьому християнському світі сьогодні говорять про кризу покликань до богопосвяченого життя. Вам же вдалося за ці 15 років не тільки заснувати згромадження, а й поширити його. У чому секрет?

— Секрету немає — усе насправді дуже просто. Покликання — це Божа справа, адже кличе сам Господь. Але щоб людина почула цей поклик, хтось має допомогти їй прийти до Бога, розібратися в собі, навчитися жити в Божій ласці. Коли людина далеко від Бога, вона відчуває, що з нею щось не так, чогось бракує, але не розуміє, у чому річ. Так свого часу було і зі мною.

На мою думку, якщо дівчина відчуває всередині прагнення досконалої, Господньої любові, бажання служити Йому й належати Йому, то, побачивши правдиве життя з Богом, вона прийде. Наше завдання — лише скерувати людину до Бога, допомогти їй віднайти своє життя в Ньому. А далі вже Господь сам покаже: чи її покликання — бути дружиною і мамою, чи йти в монастир.

Велика проблема сьогодні в тому, що в сім’ях майже ніхто не говорить про монаше життя як про щось велике, світле і гідне — як про дар від Бога. Тому більшість сучасних дітей просто не мають уявлення, що таке монастир, навіщо робити такий вибір і заради чого від чогось відмовлятися.

— Що б ви порадили тим згромадженням, які бояться зникнути через брак покликань?

— Можу поділитися лише тим, що пережила сама: іншого рецепту, крім повної довіри Богові, немає. Потрібно постійно повертатися до того, чого Він від нас хоче, чинити Його волю і жити своєю харизмою — тоді Господь подбає. По-людськи тут мало що зробиш: можна привести людину, познайомити її з монастирем, але якщо Бог не заклав цього в її серце, вона не буде там щасливою. Так само людина, яка має монаше покликання, не буде щасливою у світі. Усім керує Бог — і нами, і покликаннями.

Сестра Йосафата назавжди промовила своє «ТАК» Господеві, складаючи вічні монаші обіти 9 листопада 2026 року

— З якими найбільшими труднощами ви стикалися на початку шляху і що найважче давалося у становленні молодого згромадження?

— На початках було досить важко. Коли ми повернулися з новіціату до Луцька, одразу постало багато практичних обов’язків — наприклад, співати в катедрі та робити безліч інших речей, яких за один рік новіціату ми встигли навчитися лише на базовому рівні. Але ми мали доброго владику, справжнього батька, який постійно нас підтримував і додавав надії: «Сестри, у вас вийде, стараймося, робімо разом». Поступово той перший страх минув.

Другим викликом стало саме спільнотне життя. Раніше ми мали спільноту, але духовну й світську, а монастир — це зовсім інше. Потрібен був час, щоб зрозуміти, яким саме має бути наше внутрішнє життя. Непросто будувати монашу спільноту, коли ти сам ще вчишся, а поруч уже з’являються нові дівчата, які теж потребують формації. Але з Божою допомогою все поступово стає на свої місця.

— Яким ви бачите майбутнє згромадження у ближчій і дальшій перспективі?

— Маю велику надію на Бога, що ми виконаємо Його волю. По-людськи можна було б сказати, що хочу бачити наше згромадження величезним, здатним на якісь грандіозні справи. Але Бог покликав нас бути простими, і найбільша святість для нас — це служити Йому так, як Він того хоче.

А в перспективі я сподіваюся, що колись ми будемо на всіх континентах. У нашому згромадженні вже є італійки, полька, українки з різних куточків країни — і жодного схожого покликання. Тому вірю, що ми будемо ширитися й допомагати всім, хто цього потребує.

— Чи розглядали можливість відкрити осередок у Львові?

— Щоб відкрити дім у новому місці, потрібне офіційне запрошення місцевого владики. Так було з Тернополем: митрополит Василій (Семенюк) запросив нас до своєї єпархії, і ми відгукнулися. Тепер сестри там дуже гарно працюють на великих парафіях, де багато молоді й дітей. Якщо Господь покличе нас до Львова — ми поїдемо.

Служіння в час зневіри та війни

— У 1990-х та на початку 2000-х люди були більш відкриті до Церкви. Сьогодні, попри розвиток соцмереж, людина стала самотнішою, більш замкнутою, їй важче комусь довіряти. Наскільки складно служити людям зараз?

— Часи справді важкі, бо людина дедалі більше віддаляється від Бога, і це помітно. Люди стають закритішими, адже вони більше зранені гріхом і болем. Там, де немає добра, завжди з’являється зло, яке ранить і змушує замикатися в собі.

Але, як і колись, люди потребують доброго плеча — просто не завжди це показують. Сьогодні служіння рідко починається з того, що людина приходить до храму й одразу просить: «Допоможіть мені, скажіть, що робити». Усе починається зі знайомства, запрошення, побудови стосунків. Потрібно, щоб людина відчула себе в безпеці, відчула, що її люблять і приймають такою, якою вона є. Лише тоді вона потроху відкривається, починає ставити запитання, ділитися своєю бідою — і вже з цього починається справжня співпраця.

— Приблизно половина історії вашого згромадження припала на пандемію та повномасштабну війну. У чому, на вашу думку, Боже Провидіння у випробуваннях, через які зараз проходить український народ?

— Це дуже важкий період. Пам’ятаю початок великої війни у Луцьку: хлопці з тероборони стояли на постах і боялися взяти в перехожих навіть склянку води — харчування ще не було налагоджене, і вони остерігалися, щоб їх не отруїли. Така була атмосфера.

Але в подібних обставинах завжди є два вибори: або сидіти, боятися й нарікати, або встати, залишитися людиною і допомагати тим, хто слабший, хто через страх, ненависть і смерть не може підняти очей до неба.

Боже Провидіння керує світом так, що нічого не стається без Божого допусту. Бог не хоче зла і не творить його — зло творить людина, яка свідомо відкидає Бога. Один священник казав: якби всі виконували Божі заповіді, не було б ані війн, ані зла. З власного досвіду знаю: є речі, яких неможливо зрозуміти, коли тобі добре. Коли все гаразд, ми часто не шукаємо Бога, бо думаємо, що впораємося самі. І лише у важких ситуаціях, коли розумієш власне безсилля, піднімаєш очі до Неба.

Можливо, це і є одна з відповідей. Я переконана: якби вся Україна стала на коліна з покаянним серцем, залишила гріхи й по-справжньому повернулася до Бога, Господь закінчив би цю війну за три хвилини. Бо там, де панує Бог, не може панувати зло.

Що таке Боже Провидіння і як не втратити віри

— Ми часто кажемо «на все Божа воля» чи «Боже Провидіння покерувало так», ніби від людини нічого не залежить. Водночас ваше згромадження дуже діяльне. Як правильно розуміти Боже Провидіння і поєднувати нашу волю з Божою?

— Боже Провидіння — це батьківська, любляча опіка Бога про нас, головна мета якої — спасіння нашої душі. Бог має Свою мрію щодо кожної людини, але ні за кого не робить вибір. Він шанує нашу вільну волю настільки, що навіть дозволяє людині чинити зло, якщо вона сама цього хоче.

Тому важливо розрізняти Божу волю і Божий допуст. Божої волі на війну чи на зло немає. Божа воля — це добро, яке Він нам дарує. А допуст — це коли хтось поруч із нами чинить зло зі своєї власної волі.

Але Господь настільки добрий і мудрий, що навіть те зло, яке ми пережили, Він здатен повернути на добро. Наведу реальний приклад. Я знаю жінку, лікарку-гінеколога, яка колись зробила аборт. Вона дуже глибоко це пережила і щиро розкаялася. Після того у своїй жіночій консультації вона буквально ловила жінок за руки й благала не робити цього, ділилася власним болем — і завдяки їй народилося дуже багато дітей.

Те саме стосується і пережитих страждань: пройшовши через важку ситуацію, ми стаємо здатними по-справжньому зрозуміти інших і підставити їм плече. Як хлопці, що повертаються з війни: ми можемо казати, що розуміємо їх, але до кінця не зрозуміємо, бо не пройшли їхнього шляху. А коли зустрічаються двоє таких хлопців, вони підтримують один одного. Саме так Бог перемінює зло на добро.

— Апостол Павло пише, що без віри догодити Богові неможливо. Звідки ви черпаєте цю живу віру на практиці — що допомагає вам триматися попри випробування і зневіру довкола?

— Коли я навернулася, то сказала собі: це мій останній шанс, я спробую — але на сто відсотків. І віра справді працює, якщо жити нею так, як хоче Бог, а не так, як зручно мені.

А силу ми черпаємо в щоденній практиці, не дуже типовій для східної традиції — це година приватної адорації. Це не час для вервички чи читаних молитов, а моя жива розмова з Богом, де я можу пожалітися, відкрити серце, поплакати.

Буває, заходиш до каплиці роздратованою чи розбитою після важкої ситуації. Стаєш перед кивотом, усвідомлюєш, що перед тобою — живий Бог, і в уяві просто намагаєшся обійняти Його за ноги, притулитися до Нього й побути поруч. Повірте, якщо зробити це щиро, приходить мир. Це єдиний спосіб отримати силу, радість і відвагу для служіння.

Світ не може наповнити тебе благодаттю — він сам потребує любові, розуміння й когось, хто скаже: «Мені не байдуже. Я поруч. Вставай і пробуй, не опускай рук». Але, віддаючи себе людям, ти виснажуєшся, розряджаєшся, як батарейка. Тоді знову йдеш до Ісуса, тулишся до Нього і просиш: «Заряди мене, бо сили вже скінчилися». І виходиш із каплиці з розумінням, що все, що дратувало тебе годину тому, — дрібниці. Саме живе життя з Богом, а не формальне виконання практик, дає ресурс.

— Святе Письмо і Святі Отці вчать нас не просто вірити, а довіряти Богові. Та довіряти легко, коли все йде за планом. А що робити, коли життя руйнується? Один американський християнський психолог назвав це «порогом зради» — коли людина після років щирого служіння стикається з нелогічною трагедією і почувається зрадженою самим Богом. Як продовжувати довіряти Йому, коли всі обставини й власні почуття кричать про Його відсутність чи байдужість?

— Питання справді не з легких. Коли людина живе для Бога й намагається чинити Його волю, у неї часом виникає відчуття, що тепер Господь зобов’язаний оберігати її від усіх бід і влаштовувати все так, як їй зручно. Але Бог не обіцяв нам, що в нас не буде проблем — Він обіцяв бути разом із нами в наших проблемах.

Мені колись дуже допомогла одна фраза, яка стосується не лише монашого життя, а й кожної душі: справжньою нареченою для Господа може бути тільки та, яка вміє розділити з Ним Його життя. А яке життя було в Господа? Він не втікав від страждань і довіряв Отцеві до кінця.

Я переконана: Бог допускає страждання для того, щоб людина навчилася любити Його безумовно. З Богом не працюють ринкові стосунки за принципом «я виконую заповіді, а Ти робиш так, як я хочу». Господь — люблячий Батько, і у випробуваннях наша віра росте. Ми не маємо Божого розуму й не бачимо всієї картини, але я знаю: якщо Він допускає навіть велике лихо чи кривду, то хоче для людини чогось набагато кращого.

Пригадую жінку, яка приїхала побути в нашому монастирі, маючи останню стадію раку. Спочатку, розповідала вона, був бунт, страх і неприйняття: «За що, Господи? Чого Ти мене караєш?». По-людськи це абсолютно зрозуміло, бо ми немічні — сам Бог каже: «Я знаю, що ти порох». Але поступово в цій хворобі вона не лише прийняла свій стан, а й прийшла до надзвичайно глибокого життя з Богом. Вона сказала: «Я зрозуміла одну річ: моє життя не належить мені — Господь подарував його, щоб я змогла прийти до Нього. Ця хвороба стала для мене не страшним хрестом, а благословенням. Думаю, я погано закінчила б, якби не вона».

Можу навести приклад і з власного життя. Я пішла жити окремо від батьків у 18 років, намагалася сама на себе заробляти, а згодом поїхала до Італії. І там у мене був дуже важкий період. Здавалося б: молода, в Італії, є гроші, достаток, свобода — роби що хочеш, чого ще бракує? А тобі настільки тяжко й зле, що нічого не хочеться. Бо ані гроші, ані забаганки не дають внутрішнього миру й радості — усередині лише порожнеча, яка роз’їдає і мучить.

Коли я прийшла до церкви й поговорила зі священником, він показав мені речі, які віддаляють мене від Бога, і сказав, що їх потрібно залишити — тоді прийде мир. Зробити це було дуже важко, але саме тут потрібна довіра до Бога. І Господь той важкий період поступово розвіяв і все поставив на свої місця.

Так було й раніше, коли я жила сама у 18 років. У найскладніших ситуаціях Господь ніби дозволяв мені дійти до самого «паркану» моїх випробувань і страждань, а потім брав на руки й потихеньку ніс, доки я не могла знову стати на ноги.

Довіра до Бога — це єдине, що нас рятує. Коли ти розумієш, що не сам, і є Той, Хто про тебе подбає. Якщо Він — Господь, то я довіряю Йому повністю. Проблема починається тоді, коли ми ставимо власні думки й переконання вище за Бога. Адже найголовніша праця диявола в нашому житті — посіяти в серці недовіру до Бога, як він зробив це з Євою і намагався зробити з Йовом. Спочатку це здається чимось маленьким, але згодом недовіра розростається і приносить багато біди. Увесь гріх починається саме з недовіри до Бога.

— І насамкінець: як молитися так, щоб Бог тебе почув? Як просити, щоб сповнилася Божа воля, і водночас щоб тобі було добре?

— Скажу одну фразу, яка колись дуже запала мені в серце: якщо ти хочеш, щоб Господь тебе чув — ти маєш чути Його; якщо хочеш, щоб Він тебе слухав — мусиш слухати Його. Дуже часто люди живуть далеко від Бога та Його заповідей, але при цьому хочуть, щоб Він їх чув. Та коли ми живемо без Божої благодаті, то самі вибудовуємо стіну між собою і Богом. Господь нас чує, але з поваги до нашої вільної волі Він не втручається, якщо ми не впускаємо Його у своє життя.

— Часто виникають дві крайнощі: або уявлення, що Божа воля — це обов’язково бідність, хвороби й страждання, або ж споживацька молитва, лише «Боже, дай, зціли, захисти». Як знайти баланс, адже ніхто не хоче просити собі страждань, але й уникнути їх неможливо?

— У Святому Письмі сказано, що Господь «не доламає надломленої тростини». Він ніколи не допустить більших випробувань, ніж людина здатна витримати, бо сам дає силу й ласку їх пережити.

Я переконана: якщо людина довірить Богові своє життя – то як не зараз, то згодом вона буде дуже Йому вдячна. Бо Божа воля — це наша святість і наше спасіння, але Бог хоче, щоб нам було добре і тут, на землі. У Євангелії Він каже: якщо дитина просить у тебе яйця, ти ж не даси їй змію? Якщо ви, бувши грішними, вмієте давати дітям добре, то тим більше — Небесний Отець.

Господь дбає про все, як батьки про малу дитину: колись дасть гірку пігулку для лікування, колись — щось солоденьке, раз візьме на руки, а раз почекає, поки ти перестанеш нервуватися, заспокоїшся і сам підійдеш до Нього. Головне — бути переконаним в одному: Господь любить нас досконалою любов’ю, так, як ми самі не вміємо себе любити.

— Монаші згромадження зазвичай мають особливого духовного покровителя. Хто зі святих є таким орієнтиром для вас?

— Кожна сестра має свого улюбленого святого, але покровителем усього нашого згромадження є святий Філіп Нері — італієць, якого називали апостолом Риму. Це був світський священник, який свого часу зробив справжній переворот у Церкві. Тоді, на тлі поширення протестантизму, у Церкві панувала певна суворість, а він провадив людей до Бога легким і радісним шляхом.

Він міг підійти до людини й запитати: «Ти знаєш, що Господь тебе любить? — Знаю. — Що Він помер за тебе? — Знаю. — Що Він заплатив за твої гріхи? — Знаю. — Отже, ти будеш у небі!». Він давав людям надію і прості рішення, показував, що з Богом можна жити в радості, добрі та спільноті. Попри те, що Філіп Нері був людиною надзвичайної духовної глибини й мав великі харизми — дар левітації, воскресіння померлого, — він вів людей дорогою, доступною кожному: будь радісним, довіряй Богові, виконуй заповіді — і все буде добре.

Оскільки наше згромадження зародилося в Італії, ми дуже полюбили його за цю простоту, радість і неймовірну покору. Це співзвучно з нашими статутами: бути простими, радісними, доступними, жити поміж людьми й допомагати їм — робити те саме, що робив він.

— Щиро дякую, сестро, за цю змістовну розмову. Вірю, що й наша зустріч, і те, що її почують інші люди, — теж дія Божого Провидіння. Бажаю вам і вашим сестрам Божого благословення.

— Щиро дякую вам. Найбільша радість — служити Господу. Дякую Божому Провидінню і, якщо буде Божа воля, до зустрічі!

Фото: Згромадження сестер Божого Провидіння.

Спілкувався Андрій Толстой