Свято-Троїцький чоловічий монастир у селі Жуків на Бережанщині — одна з невеликих та малознаних спільнот, що вже понад чверть століття намагається наслідувати східну чернечу традицію в Українській греко-католицькій церкві.
Чи варто монашеству занурюватися у світ, щоб його «спасати»? Як виглядає радикальне слідування за Христом та чому монахів називають іноками? Про це та інше ми говорили з отцем Атанасієм Сольським, настоятелем обителі, за плечима якого – 35 років чернечого досвіду.
Андрій Толстой: Отче Атанасію, скільки років Ви вже в монашестві?
О. Атанасій Сольський: Час проминає неймовірно швидко… Не віриться, що минуло стільки років, а мені вже виповнилося 68! З них у монашестві — 35, у священстві — 30, а ще 25 років настоятельства у спільноті нашого Свято-Троїцького монастиря, що в Жукові.
Наскільки відомо, Ваш монастир дотримується студійського Уставу?
Ми не звикли акцентувати на специфіці Уставу як студійського… Це не притаманне східній монашій традиції. На цьому не наголошує і православне монашество. Мабуть, це виправдано й логічно з огляду на пошану великої традиції монашої, що включає ширший контекст історичний та багато великих імен.
Бо хоча преподобний Теодор Студит і був одним із останніх великих обновителів візантійського монашества, однак він не творив якогось оригінального власного Уставу. Як великий обновитель, він спирався на весь попередній досвід і правила подвижництва, зокрема кеновійного (спільножитнього).
В особливий спосіб Теодор Студит шанував Василія Великого, його монаші правила та богословсько-аскетичну науку. У частині організаційно-дисциплінарній йому прислужилося єгипетське монашество, зокрема досвід Пахомія Великого. Що стосується молитовно-літургійного життя, то в цьому преподобний Теодор скористався уставом палестинського, єрусалимського походження, зокрема Лаври святого Сави.
Устав, що був принесений до Києва на прохання преподобного Теодосія Печерського, хоч і був студійським, однак його упорядкував Константинопольський патріарх Алексій Студит (йдеться про так званий Студійсько-Алексіївський типікон. — ред.). Отже, те, що звичайно подається як Устав Теодора Студита, є радше синтезом, ним здійсненим, однак упорядкованим на основі досвіду життя в «Студіоні» та в інших обителях його учнями і послідовниками. Такої думки притримуються сучасні дослідники (див. Скабаланович М. «Толковий Типікон»).
А як же тоді розуміти знаний нам поділ на монаші чини та згромадження?
Християнський Схід не знає харизматичних чинів, що засновані окремими особами, як це склалося в латинників. Подібно й митрополит Андрей Шептицький, що був відновителем традиційного монашества в нашій Церкві, не мав наміру створити якийсь новий східний монаший чин-орден за правилом преподобного Теодора Студита. Він спирався і на досвід Отців і Учителів монашества Сходу.
Оскільки традиційне монашество Східних Церков, що зберегло живу тяглість — історичну та духовну, не наполягає на означенні «студійське», то й нам, мабуть, не варто цього робити. Інакше ми будемо виглядати більшими «ортодоксами» та «традиціоналістами», ніж вони. До речі, цей, на перший погляд, формальний момент набирає особливого значення з огляду на екуменічне завдання та служіння, яке може і повинно виконати монашество в Церкві.
Що Ви маєте на увазі?
Саме ідентичність духовного досвіду, самоусвідомлення, виразником та носієм якого у Церкві є насамперед і переважно монашество, стає умовою та запорукою порозуміння, примирення та єдності. У нашій національно-історичній та церковній дійсності це особливо значиме.
Під певним оглядом усе східне монашество, зокрема слов’янське, завдячує преподобному Теодору як великому наставникові та обновителеві, тож під цим оглядом є студійським. Оскільки в нашій Церкві присутні василіяни та монаші чини Латинської Церкви, то, мабуть, саме задля полегшення ідентифікації вживається означення «студити».
Чи об’єднує щось вашу обитель зі студитами в Уневі, про яких більше знають у Львові?
Стосовно єдності нашого монастиря зі студитами Унівської Лаври, то формальної організаційної єдності ми не маємо. І це також одна з ознак монашества традиційного. За певних умов у Церкві засновуються автономні монастирі як духовні осередки єпархіального підпорядкування. Засадою єдності є сама природа монашого життя: євангельського радикалізму, самозречення та братньої любові, що усувають усякі умовні поділи та егоїзми в Церкві. Для цього якраз існують монаші правила.
Не може бути досконалішої єдності, як приналежність до Єдиного Тіла Христового, яким є Церква, як життя в Єдиному Дусі Святому, що оживляє це Тіло та освячує і вдосконалює його членів в їхньому історичному бутті.
Про ваш монастир мало хто знає. Як він виник?
Монастир у Жукові, на Бережанщині, постав за певних обставин, які спонукали покійного патріарха Любомира Гузара знайти життєву розв’язку для групи іноків, що поневолі опинилися поза спільнотою Колодіївського монастиря.
Як влучно стверджує прислів’я, дорога до Жукова пролягала через Рим. Поїхати туди, до знаного монастиря «Студіон», що недалеко від Риму, благословив молоду спільноту Блаженнійший Любомир у 2001 р. Б.. Однак внаслідок певних обставин спільнота через кілька років повернулася в Україну, а нове місце для неї запропонував покійний владика Тернопільсько-Зборівський преосвященний Михаїл Сабрига. Так, із благословення Блаженнійшого Любомира та щедрості владики Михаїла, в Жукові був заснований Свято-Троїцький чоловічий монастир.
Він ніколи не був спільнотою чисельною. Зазвичай у нас сім іноків, та це дозволяє повноцінно дотримуватися правил, насамперед добового літургійного кола, та самостійно виконувати всі служіння.
Чому про ваш монастир майже не чути?
Віком земної зрілості вважається вік Христа — 30 років, коли Він розпочав прилюдне служіння… Спільнота, що в Жукові, досягла свого 25-ліття. У цьому, крім іронії, немає жодного натяку. Просто хочу сказати, що скромні духовні здобутки та невідомість монастиря співмірні його вікові та закономірні. Хоч у всякому правилі бувають винятки, та «виняток не усуває правила».
Монашество по своїй природі та суті духовній потребує самозречення і дистанціювання від світу й способу його життя. Інакше неможливо зосередитись на внутрішньому досвіді самопізнання та аскетичних зусиллях. А для зрілого монашества сумнівним і протиприродним є самовільне бажання повертатись у світ, щоби його «спасати». Монах може бути лише «посланим» у світ, «покликаним і веденим» Духом Святим, як і вершиться кожне благословенне служіння та пророчий досвід у Церкві… Тому такими знаковими для монахів є слова-заповідь Христа: «Сидіть у місті, аж поки не одягнетеся силою з висоти…» (Лк. 24, 49).
Хочу зауважити, що в околицях осідку нашого монастиря колись точилася жорстока боротьба, оскільки тут розташовувався один із центрів націоналістичного підпілля, а відтак УПА. Тут відбувся Великий Збір ОУН… Пізніше наше урочище впало в око райкомівському начальству, яке мало тут «відпочинкову дачу»… Можливо, що не випадково судилося монашій спільноті своєю присутністю та посильним подвижницьким життям і молитвою освячувати цю «історичну спадщину» та мальовничий куточок подільської землі…
Та все ж, яка харизма вашого монастиря?
Частково я вже про це розповів. Наша спільнота бажала пов’язати своє духовне життя з поверненням до традиційних джерел і форм східного монашества. Саме в цьому нас підтримав і благословив Блаженнійший Любомир. Таким врешті був мотив відродження східного монашества в УГКЦ Митрополитом Андреєм.
Як уже згадувалось, традиційне монашество Сходу не знало принципу організації за певною «харизмою» чи служінням. Його досвід випливає із засади: «Лікарю, вилікуй себе самого» (Лк. 4, 23), здійснення якої є відповіддю на заклик Христа: «Шукайте перше Царства Божого та його справедливості, а все те вам докладеться» (Мт. 6, 33).
Практичною формою організації та здійснення цього досвіду є самозречення та співжиття у спільноті з урочистим складанням трьох обітів Богові: убогості, чистоти та послуху. Вони необхідні задля наслідування та осягнення Христового смирення. Знаємо, що «Бог смиренним дає благодать» (Як. 4, 6), а відтак — дари-«харизми» Духа Святого.
Цей аскетичний подвиг самозречення вдосконалюється духовним доброділанням: молитвою, постом і милостинею, що є дорогою очищення серця та стяжання Духа Святого, «який розділяє дарування як хоче» (1 Кор. 12, 11)…
Своєрідною формулою студійського чернечого укладу життя спільноти є розділення доби на три частини: 8 годин — молитва, 8 годин — праця і 8 годин — спочинок. Така спільнота-кеновія та уклад життя є духовним образом родини та домашньої Церкви, новизни літургійного буття та есхатологічного очікування.
Завдання й суть такого життя — у співдії з благодаттю, у сопричасті Тіла Христового та стяжанні Духа Святого, у пророчому свідченні Царства Божого. Відтак монастир стає лічницею духовною, школою християнського подвигу й життя, робітнею-лабораторією преображаючого досвіду «новизни буття»: у Христі та Дусі Святому, пророчим служінням згідно з мудрістю: «Освятися сам, і тисячі довкола тебе освятяться»!
Це і є особливою харизмою всякого традиційного монастиря.
Чому Ви обрали саме цей шлях?
Коли йдеться про особистий шлях і вибір, то насамперед потрібно визнати особливу дію та участь у цьому таємниці провидіння та покликання Божого. Я народився в родині, яка належала до переслідуваної Церкви. Мій рідний дядько був ієромонахом-василіянином. Виховання та середовище мали великий вплив, бо спілкування й причетність до гнаної Церкви спонукали й зобов’язували до співвідповідальності.
Тоді я не мав іще духовного досвіду, богословського розуміння, але було загострене відчуття причетності та відповідальності… Вдача й характер максималіста навіть у радянській школі знаходили приклади й стимули, що западали в душу, як оцей: «Є дві форми життя: гниття і горіння». Мабуть, цілком по-християнськи, що громадянин і подвижник у наш час — синоніми. Відомий гарний вислів про те, що громадянство небесне здобувається громадянством земним. Ми несемо особливу відповідальність за все творіння і світ.
Також мене вразила й запала в душу доля і філософська мудрість Григорія Сковороди, за твором Василя Шевчука «Предтеча». Для мене його аскетизм – «Можна з’їсти гуску і марити лебедем, а можна з’їсти окраєць черствого хліба і бути ситим», – перекликався із подвигом святих і немов застерігав від спокуси «бути спійманим світом»… А світ і справді ловив мене на всіх моїх дорогах… До монастирської брами у Крехові Ангел привів мене, коли мені виповнилося 33 роки.
Мене також захоплювала постава й жертовність шістдесятників-дисидентів. Після їхнього звільнення, наприкінці вісімдесятих, та появи релігійно-тріотичного руху побратими питали одного з них, у якому напрямку він скерує свою участь у подальшій боротьбі. Ярослав Лесів — питали саме його — відповів: «Усі рвуться на барикади, часто забуваючи, що справжнім будівничим є Бог… Тому я стану священником, щоб послужити Церкві й народові саме в такий спосіб…». Він і став священником-будителем, хоч невдовзі несподівано загинув у автокатастрофі…
Оглядаючись подумки в минуле, інколи й сам подивляю цю відвагу, які в певний момент настійливо озвалися в мені та спонукали зробити рішучий крок. Я знаю з певністю, що у цьому виразно співдіяли Господь і Мати Божа, бо моїх сил і переконань не вистачило б покинути все, що любив і до чого звик… Потім були й випробування, але я завжди відчував, що саме це мій шлях…
Монашество – не життєва пригода, не романтичне захоплення чи експеримент, але покликання Боже та відповідальний вибір і посвята життя. Здійснити його успішно можливо лише на основі досвіду святих попередників, послуху їм. Цей шлях став змістом мого життя, досвідом віри й переконанням. Він дарує радість сопричастя у досвіді святих, їхньому свідченні Царства Божого духовними даруваннями, писаннями аскетично-богословськими, мощами і чудами навіть посмертними.
Мені милі й зрозумілі слова святого Василія Великого, який повчає: «Правдива філософія життя — християнська аскеза». Дякую Богові й усім і за все, що співдіяло моєму покликанню і рішенню, зокрема молитвам матері та близьких.
Що таке взагалі духовне життя? Вступити до монастиря, відмовитися від майна, сім’ї та власної волі? Але на це здатні одиниці.
Це одне із фундаментальних питань людського життя. Щоб відповісти по суті, потрібно заглянути у витоки нашого буття. Бог покликав людину, яку створив на Свій образ і подобу, «стати богом за даром благодаті». Це надзвичайний дар і призначення! Людина як тіло, душа і дух у своїй первозданній «доброті» (пор. Бут 1, 31) посідала гармонію підпорядкування тіла душі та духові, перебуваючи в благодаті Духа Святого. Однак гріхопадіння зруйнувало первісну гармонію людського буття, бо воно втратило благодать. Тепер, як каже апостол Павло: «…тіло пожадає проти духа, і дух пожадає проти тіла» (Гал 5, 17).
Після втрати цієї повноти буття в людині настирливо озивається пожадливість. Як невигойна рана, вона постійно виявляється через пристрасті. Відтак ці пристрасті шукають заспокоєння в речах і досвіді видимого, але падшого світу. Ці сильні бажання стають гріховними з причини надміру та протиприродних вживань. Через них проявляються домагання плотської людини, в якій домінує тіло, що поневолює дух. Саме в цьому пристрасному безблагодатному поневоленні людини корінь усякої ідолатрії — прив’язаності та служіння плоті й творінню, а не Богові…
Суть нашої релігії (лат. religare — «зв’язувати») — повернути людину до єдності з Богом, до повноти втраченого буття та життя у Дусі Святому. Це і є таємниця спасіння, яку висловили Святі Отці: «Бог став Людиною, щоб людина стала богом за даром благодаті…». Саме задля цього Христос-Богочоловік перетерпів хрест, смерть, воскрес у Славі, вознісся на небо та зіслав Духа Святого від Отця на Своїх Учнів і Апостолів. У євхаристійному сопричасті вони стали співтілесними, членами Тіла Христового – Церквою. Вона є боголюдським буттям в історії світу, у ній довершується Тайна Спасіння Духом Святим.
Тепер і вірні у Хрещенні стають прищепленими до Тіла Христового — Церкви, євхаристійно співтілесними Христу. Вони – члени Христа і причасники Духа Святого, «який від Отця ісходить і на Сині спочиває…», а отже, і в них. Це початок духовного, боголюдського буття, життя в Дусі Святому, обожествлення.
Та чи під силу людині досягнути такої духовної висоти?
«Що неможливе у людей, можливе у Бога» ( Мк. 10,7), у співдії з Ним. Христос запевняє нас: «Я Путь, Істина і Життя!..» (Й. 14,6). Він правдомовний, однак додає: «Без Мене ж ви нічого чинити не можете» (Й. 15,5).
Стаючи таїнственно у Хрещенні співтілесними по людській природі з Христом, а відтак і учасниками боголюдського життя в Дусі Святому, завдяки Таїнствам Церкви та співдіючи з благодаттю подвигом молитви, посту і милостині, ми здійснюємо у Церкві наше спасіння, як життя в Христі та Дусі Святому.
Найперше людина очищається й звільняється від гріховних пристрастей. Цього вона досягає лише у вірі, співдіючи подвигом доброї волі з благодаттю Божою, виконанням заповідей, молитвою, участю в Таїнствах Церкви. Духовною терапією людина не лише зціляє пристрасні недуги, але поступово здобуває свободу дитини Божої. Вона преображається благодаттю у нове творіння, повертається до повноти буття в Дусі Святому, якої позбавив нас гріх у падінні Адама.
Таке життя і подвиг називаємо духовним життям, «стяжанням Духа Святого», очікуванням Царства Божого та Його есхатологічної повноти. Цього неможливо здійснити поза кораблем Церкви — містичного Тіла Христового. Звідси й підстава радикального твердження: «Поза Церквою — немає спасіння!» (св. Кипріян).
А оскільки «ми знаємо, що увесь світ лежить у владі злого» (1 Ів 5, 19), духа лжі та обману, то саме консенсус-однозгідність як вияв послуху й смирення супроти Отців, Передання — досвіду Церкви — є запорукою і критерієм життя в Істині та Дусі Святому, запевненням духовного зцілення та спасіння.
Таке подвижницьке життя посильне тільки для монахів?
Спасіння як відновлення єдності з Богом, як життя в Христі і Дусі Святому є насамперед визволенням від поневолення пристрастями, світом і злим духом. Тому християнське життя по своїй суті є подвигом, духовною боротьбою, постійним наверненням ума і серця, покаянням, що триває усе життя. Христос каже: «Тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять» (Мт. 7,14). Святитель Теофан стверджує: «Хто не в боротьбі, не в подвизі, – той у “прелесті”», тобто в омані бісівській.
Оскільки йдеться про спасіння та життя вічне, то хіба є хтось, хто цього сам не бажає? До цього покликані всі охрещені, у цьому – сенс людського життя. Саме це є змістом життя духовного, яке починається з пізнання Істини. Відтак людина здобуває особистий досвід віри через навернення та подвиг стяжання Духа Святого.
Однак у кожного — своє життєве покликання, свої дарування й служіння, які Бог дає для взаємного збудування. Хтось приймає шлях радикального слідування за Христом і самозречення, тобто монашество. Більшість вибирає сімейне, родинне життя, яке також носить образ домашньої Церкви. Воно також повинно бути свідченням новизни боголюдського життя — в любові, взаємному служінні, сопричасті дарів… Його плідність — у дітородженні, що є благословенним подвигом і запевненням спасіння й тривкості історичної місії Церкви, народу, культури.
Гідність і святість сімейного життя — у християнському свідченні та вихованні достойних послідовників Христа, зокрема – майбутніх монахів, що особливо нагальне та очевидне в наших часах і випробуваннях. Як навчає Василій Великий: «Монах — це досконалий християнин».
Хоч монашество прийнято іменувати чином «преподобних», та заклик бути досконалим, як Отець, і бути святим, як Христос, звернений до всіх. Усі сотворені на «образ і подобу Христа» і повинні уподібнитися до Нього. Тому прикмета «преподобний» є радше спільною мірою досконалості й святості обох покликань християнських: монашого та подружнього, їх поєднанням у Христі.
Отож вирішальне і спільне покликання та завдання усіх християн — це жити з Богом, у присутності Божій, для Бога, згідно з Його благою волею та нашим особистим покликанням.
Якщо можна жити по-християнськи у світі, навіщо монашество?
Щоб відповісти на це запитання, варто з’ясувати, чим узагалі є монашество й монастирі в Церкві Божій та в світі. Можливо, що для атеїзованого ума сучасної людини це явище видається анахронізмом і пережитком. Така людина з легкістю переступає межі буття, освячені не лише досвідом «передання старших», але й встановлені самою природою. Її життєве кредо: « Ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх у неї – наше завдання». Для хворобливого революційного духа світу традиція стає обузою.
Однак для особи, що усвідомлює себе християнкою, для суспільства, яке бажає утвердити історичне буття на засадах християнського світогляду, монашество — це подвиг послідовного здійснення християнських ідеалів життя та особистої святості.
Невипадково утопія комуністичної ідеології, включно з самим її означенням, є плагіатом і лукавим надужиттям євангельського світогляду, неспроможною та безбожною пародією церковно-монастирського життя…
Оскільки душа людини з природи «є християнкою», то й ідеалів і цінностей понад християнські годі уявити й бажати. Це стосується і досвіду їхнього радикального здійснення в монашестві, в якому об’являється краса майбутнього віку. У ньому – сокровенна тайна Божого поклику та прагнення людського серця до повноти буття в любові Божій.
Монашество — це форма послідовного, радикального та відособленого християнського життя. Монах – грецькою монахос – «одинак, самітник, пустельник». Монашество відоме з дохристиянських часів, як у юдаїзмі – есеї, терапевти, так і в інших релігіях – індуїзмі, буддизмі. Там воно було виявом природної потреби людського духа вдосконалюватись. Однак лише в християнстві монашество досягає повноти, як досвід і явище боголюдського життя. Оскільки ми пізнали бога по Імені в Христі, а життя християнське є воцерковлене, то й монашество не є самотністю, але молитовним спілкуванням «один на один з Богом». Тому християнське монашество – явище церковне і соціальне.
Варто згадати євангельський вислів Христа, що вказує на монаше життя: «Бувають скопці, що самі себе оскопили задля Небесного Царства. Хто може збагнути, нехай збагне» (Мт.19,12). Недарма складання чернечих обітів (монаший постриг) до ХV ст. у Церкві зараховували до Святих Таїнств, поряд із Таїнством Подружжя. Монашество є не що інше, як радикальна відповідь на поклик Христа: «Коли хтось хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій та йде за Мною…» (Мт.16,24).
Як духовний досвід у Церкві монашество з’явилося тоді, коли припинилося переслідування християн, а Церква набула законного статусу в суспільному бутті Візантійської імперії Костянтина.
Через те, що Церква ставала все більше масовою, а приналежність до неї – формальною, понизився й розчинився її радикалізм та есхатологічний характер як «малого стада». Тому певна частина тих, хто намагався жити християнським подвигом послідовно й радикально, відходила і шукала більш зосередженого, усамітненого життя з Богом поза містами. У цьому проявилася філософія монашого життя: самозречення, самообмеження, чистота, убогість і покаяння. Це ставало можливим через пізнання Істини, навернення, поглиблення досвіду віри, життя в сопричасті з Богом і ближніми на засадах поборювання егоїзму та гріха.
Може виникнути запитання: яка користь від того, що хтось щодня годинами молиться? «Краще б щось корисне робили!» Іншими словами, який сенс в існуванні монашества традиційного, того, що, згідно зі св. Бенедиктом Нурсійським або св. Теодором Студитом, «працює і молиться» в стінах обителі?
Для християнського досвіду Церкви, окрім проголошення Євангелії, особливо важливим є живе свідчення сили, присутності Божої в житті охрещених, їхньої Христоподібності.
У сучасному світі технологічних чудес не є проблемою поширення Слова Благовісті. Однак щораз відчутнішим стає брак живого свідчення життя в Бозі, дарувань Духа Святого, зокрема, – особливого дару розсудливості духовної та розпізнання духів. Такі дари є плодами аскетичного подвигу, самозречення, «бо все що у світі – пожадливість тіла, пожадливість очей і гординя життя…» (1 Йо 2,16). Саме три монаші обіти – убожества, чистоти і послуху є відповіддю подвижницького самозречення, поборюванням духа світу.
Знамено Церкви — святий Хрест — ми вшановуємо не лише як знаряддя спасительної смерті Христа й перемоги у Воскресінні, але й як ікону-свідчення безмежної любові, всепрощення, примирення в Христі Бога і світу ціною Жертви і Крові Сина. У грецькій мові слово «мартис» означає одночасно «свідок, мученик».
Хрест не лише об’являє суть спасіння у Христі, але й вказує на шлях наслідування, яким є духовне саморозп’яття «старої людини», її пожадань і пристрастей та благодатне уподібнення Христу.
Саме наслідування хресного досвіду Христа дає підставу Тертуліану сказати знамениті слова: «Кров мучеників — насіння християн». Справді, якщо слідування Слову Благовісті не давало б надприродної відваги, мудрості й сили свідчити вірністю Богові навіть до смерті, то хто б спромігся зберегти довіру Церкві Христовій протягом тисячоліть?
Знаємо з історії Церкви, що коли припинилися переслідування й мучеництво за віру, з’явилося монашество — подвижницький чин життя, який у Церкві зветься «безкровним мучеництвом». Уже це одне вказує на особливий, незамінний статус і служіння монашества як «насіння християнства», як вияв і знак духовної плідності, новизни життя Церкви. Відсутність монашества можна трактувати як симптом її духовного занепаду і ризик для історичного буття Церкви, що пригадує долю «безплідної смоковниці».
Отже, природний шлях Церкви — або переслідування і мучеництво, або пустиня чи монастир?
Церква, як Тіло Христове та Боголюдське буття, хоч присутня у світі, однак – не від світу цього. Вона покликана зібрати в єдність усе творіння та переобразити у Тілі Христовому до повноти й новизни буття Царства Божого. Тому Церква живе в постійному очікуванні, сходженні до цієї повноти, в есхатологічній напрузі, а відтак – у боротьбі духовній. Церква за визначенням і по своїй природі не може прийняти компромісу чи примирення зі світом і його досвідом історичним, оскільки він «лежить у злі» ( 1Йо 5,19). Однак вона, як Боголюдське буття, творить новизну через благодатне Хрещення: «Хто в Христі, той нове творіння» (2Кор. 5,17).
Церква не насилує свободи, але свідченням Істини та благодаттю віри дарує життя «на образ і подобу Христа», у співдії – синергії воль. Це і є новизна буття Христоподібного: людська воля свобідно слідує й послушна волі Божій. У цьому – смирення Христове й спасіння світу, якого навчає і дарує Церква.
Ворожість світу, а радше – злого духа, що панує в ньому, як також протиставлення нашого тіла духові, вчиняють історичний досвід Церкви духовною боротьбою, подвигом аскетичним. Це не раз проявлялося і в переслідуваннях та мучеництві, це залишається правдою християнського життя.
Є сильне визначення Церкви про яке згадує митрополит Антоній Сурозький: «Церква – це Тіло Христове, що повсякчас розпинається заради спасіння своїх мучителів…» Воно пригадує про ціну, подвиг і духовну суть спасіння.
Окрім історичної вкоріненості християнства у тайні Хреста і Воскресіння, досвід Церкви, змагаючи до його есхатологічного здійснення, зумовлює та дарує надію. Оскільки монаше життя та монастир є послідовним, радикальним виявом і здійсненням досвіду Церкви, образом Церкви, то його служіння виявляється пророчим. Історично це підтверджується численними свідченнями подвижників: святістю їхнього життя, дією в них преображаючої сили Духа Божого, надзвичайними даруваннями духовними, їхньою посмертною дією та заступництвом.
Окрім монашества, зразків святості й мучеництва, як і подвижницької посвяти, не бракує в християнському досвіді та житті безлічі свідків. Вони просіяли благодаттю серед різноманітних історичних обставин буття, згідно покликань і служінь дарованих їм Богом.
Ви часто згадуєте слово «інок»…
Справді, існує кілька означень, якими іменують феномен богопосвятного життя. Кожне із них має свій сенс та вказує на різні сторони цього досвіду.
Якщо «чернець, чернецтво і чорноризець» вказують на зовнішність, одяг, що притаманне і ширшому колу церковнослужителів, то «монах» є специфічним іменуванням тих, що склали обіти Богові, немов заручилися з Ним.
Монашество у слов’янській мові називають також «іночеством». Якщо «монах» є поняття грецького походження, то «інок» етимологічно передає значення єврейського слова «кадош», яке означає «інший, відмінний, відокремлений, святий». Це поняття в єврейській мові відносилося насамперед до Бога, що є «цілком інший, відмінний, відокремлений, святий» на відміну від усього сотвореного.
Тому й іночеське життя називають ангельським, бо його суттю є благодатне наслідування боголюдського буття Христа через уподібнення до Нього.
Інаковість – святість, як прикмета Бога, вказує на цілковиту, онтологічну відмінність Його від творінь. Подібно й іночество, як досвід і посвята духовна, вказує на особливу зрілість і глибину цього пророчого служіння.
Якщо ти — чернець, відлучений від світу і заприсягнений Богу, то ти – монах. А коли ти справжній і святий монах, ти — інок.
Можна зауважити парадокс: люди у світі часто шукають чогось інакшого, того, що покаже їм життя з іншої сторони. І водночас вони можуть з легкістю критикувати інакших людей — тих, хто цього світу зрікся.
Блаженний Августин каже: «Боже, Ти створив мене для Себе, і неспокійне моє серце, поки не спочине в Тобі» (Сповідь 1:1).
Люди справді часто відчувають неспокій, несприйняття себе, тому шукають і знаходять серед досвідчених монахів порадників і наставників духовних. Це також є одне зі служінь монаших. Однак буває, що й критикують із різних причин – слушних і не слушних. Інколи тому, що вони самі зостаються на іншому березі житейському, не можуть стати іноками у світі, противитись світу, тож не здатні зрозуміти «інших»…
У «Ліствиці» святий Йоан Ліствичник повчає, що «світло монахам — ангели, а світло для людей — монахи». Не завжди святість іноків є очевидною, однак знаним є також вислів: «Світ стоїть молитвами святих». З вищесказаного бачимо, що йдеться переважно про іноків. Ось і ще один із сенсів монашого служіння та вартість їхнього безнастанного молитовного чування перед Богом, незалежно від того, як до них ставляться. Тому Псалом 127 каже: «Коли Господь та не будує дому — дарма працюють його будівничі. Коли Господь не зберігає міста — дарма пильнує сторож».
Отже, монастир і монашество як образ Церкви і пророче служіння можна назвати училищем благочестя. Звичайно, монастир завжди відкритий для участі всіх бажаючих у його літургійному житті, як есхатологічному очікуванні Царства Божого і приходу Христа. Ця Літургія — повсякчасне сходження назустріч Небесному Женихові Церкви, Жертвоприношення заради примирення з Богом-Отцем, благословення світу, освячення людини, простору і часу…
Оскільки життя монаха повинно бути «просякнутим» молитвою, тоді усяка його праця, в тому числі й фізична, стається молитвою. Більше того: творча праця з молитвою стає теургією, священнодійством, бо прикликання Імені Божого та Духа Святого є своєрідною епіклезою, якою благословляється та преображається світ.
Як пояснити те, що мирських людей, навіть дуже грішних, часто тягне відвідати монастир, і якщо навіть не помолитися там традиційним способом, то хоч просто побути?
Ми вже згадували вислови Тертуліана й Августина, що душа сотворена та призначена для вічності з Богом, тому в надрах її онтологічної пам’яті інколи озивається інстинкт духовний, що впізнає у монастирському житті й молитві втрачений та жаданий досвід буття. Оскільки храм та літургійне служіння називають «небом на землі», то саме у монастирі, який живе повнотою традиційного літургійного життя, душа пізнає й відчуває «стогони Духа Святого», що заступається за нас…(пор. Рим. 8,26).
Монастир — це світильник серед мороку світу, місце чудодійне, преображаюче. Це школа, лічниця і робітня-лабораторія нового досвіду — боголюдського буття, якого все «створіння очікує нетерпляче» як «виявлення синів Божих» (Рим 8, 19). Тут співдією з Божою благодаттю здійснюється обітниця Царства Божого, що насаджене Словом Божим посеред землі, повноти якого досягнемо в грядущому віці, у воскресінні, з другим приходом Христа.
Врешті потрібно додати й те, що в світі панує дух апостазійний. Тому монашество вже за своєю природою, а ще більше реальною присутністю, стає докором для падшого світу, пригадуванням про вічність та життєвим викликом для сучасної людини, її совісті.
Але, мабуть, не всі монастирі такі, як Ви описуєте?
Монашество як явище і плід духовного життя є знаком і мірилом духовного стану Церкви, християнського подружжя. Живемо у світі, де панує дух егоїзму, цинізму, розтління. Монаше життя, аскетичний подвиг потребує глибокого досвіду віри, свідчення, яке пізнається й засвоюється у родинному середовищі, в Церкві.
Так, монашество як явище та досвід християнський і церковний не завжди було та є на висоті свого покликання. Однак людська недосконалість і непостійність не можуть відмінити Божої вірності, Його істини та суті нашого спасіння.
У сучасному церковному дискурсі історично-богословському щораз категоричнішим стає твердження: «Монашество, як досвід духовний, є явищем православним». Тільки в благодатному досвіді віри можливо прийняти, а тим більше – здійснити монаший подвиг добровільних «скопців, що самі себе оскопили, задля Небесного Царства». Тож небезпідставно монашество залічували до святих Таїнств Церкви. Знаковим є і те, що в протестантизмі немає покликань до монашества, як немає й самого явища та досвіду монашого.
Тому, залишаючись історично ревнителем і хранителем православної віри й благочестя Церкви, монашество неодмінно стоїть перед викликом і домаганням світу — доказати своє «благородство духовне», а інколи навіть право бути.
Щодо згаданого Вами «права бути», цікаво, що знищити монастирі хотіли не тільки безбожники-комуністи у XX ст.. Маємо приклад з кінця XVIII — поч. XIX ст., коли в Галичині відбулася так звана «йосифінська касація», жертвою якої стали контемплятивні монастирі. Тоді всі католицькі монастирі, головним завданням яких була якраз молитва, були закриті католицьким імператором Австрійської імперії. Бо вони, на його погляд, не приносили практичної користі.
Варто пам’ятати, що період австрійської займанщини в історії Галичини (1772–1918 рр.) відіграв важливу роль у прилученні краю до європейського політичного та соціально-культурного контексту. Цей історичний відрізок наклав відбиток на всі сфери буття нашого народу, в тому числі на відродження його національно-культурної, а відтак — і духовної самобутності.
Коли йдеться про реформи, що стосувалися церковного життя, зокрема «йосифінської касації монастирів», котрі не виявляли соціальної заангажованості, то і цей процес можна оцінити радше позитивно. Хоч ці реформи були навіяні ідеями Просвітництва та модернізму і намагалися впорядкувати церковне життя на засадах раціоналізму й етатизму — патронату держави, все ж за своєю суттю вони не були антиклерикальними. Однак, вони виявили кризовий стан та нездатність тодішнього монашества переконливо свідчити, відповісти духовним потребам суспільства й часу. Касація, по суті, виявила проблеми, спонукала до змін та пришвидшила їх.
Треба визнати, що поунійне монашество в нашій Церкві втратило традиційний уклад життя подвижницького. Хоча взорувалося воно на досвіди чинів Західної Церкви, однак не зуміло осягнути рівня інтелектуально-схоластичного, дієвого, притаманного традиції латинській. Відмінна ментальність, духовно-літургійна спадщина, соціально-культурні умови були цьому перешкодою, але водночас і запобіжником латинізації. Якщо хтось особисто й осягав певного успіху, то відмінність духовна й ментальна народу Божого була наче природною прививкою. Однак проблемою залишалася втрата українцями власної шляхти через її відчуження від традицій предків.
Про занепад і духовну кризу свідчить як брак подвижницьких здобутків, так і реформа, що відбулася згодом. Варто зауважити, що східній традиції церковній не притаманні монастирі контемплятивні. Духовний досвід споглядання тут є мірою зрілих подвижників як дар і плід благочестивого життя монаха. Звичайно монаше життя починається в спільноті. Воно передбачає не лише співучасть у літургійно-молитовному правилі, але й різноманітні послушання – служіння: — роботи господарські, побутові, які, окрім самозабезпечення спільноти, дозволяють творити певну благочинність і милостиню потребуючим. Лише ті, що досягнули певного віку, зрілості й досконалості духовної, можуть отримати благословення на більш зосереджене, чи й відокремлене, життя молитовне, споглядальне. Таким є духовний закон, такою залишається монаша традиція Сходу.
Дякую за глибоку і змістовну розмову, отче Атанасію.
фото надав о. Атанасій Сольський
Також читайте: О. Юрій-Антоній Меуш ЗНІ: «Добротолюбіє» вже давно вийшло за межі монастирів
Ігумен Кипріан (Лозинський): «Монастир – це не сховище від життя. Монастир – це і є життя»
Сестра Тобіаша: «Монастир – це не глухий кут, куди тебе заганяє життя, а щасливе місце»
Повязані записи
