Що відбувається у вірменському храмі, коли його двері зачинені для відвідувачів? Які найбільші виклики у намісника львівського собору, де щодня проходять сотні туристів? Що здатні зрозуміти лише священники, коли стоять перед престолом? Та чому українці стають парафіянами вірменського собору?
Про це все та багато іншого у нашій щирій розмові з намісником кафедрального Вірменського собору у Львові, отцем Карапетом Гарібяном.
Андрій Толстой: Отче Карапете, як вірменською мовою буде «священник»?
О. Карапет Гарібян: Вірменською буде «гокеворага́н», і означає воно «духовну особу», священнослужителя — людину, яка займається духовними питаннями.
У Львові до священника прийнято звертатись «отець», а як — у вірмен?
Вірменською те ж саме, воно звучить як «тер гайр», це так, як би тут сказали «панотче», а на Сході України кажуть «батюшка». Майже всюди в традиційних церквах до священника звертаються подібним чином, тому у Львові я — отець Карапет.
Звідки Ви родом, отче?
З Вірменії, з міста Севан. Це там, де озеро Севан.
Скільки часу Ви вже в Україні та у Львові?
В Україні я з 15 грудня 2015 року. Мене призначили у вересні, а приїхав я в грудні. Минуло вже майже 11 років. У Львові я з листопада 2021-го року, а до того служив у Києві.
Отже, раніше Ви української мови не знали?
У Києві трохи розмовляв, але це було більше на офіційних зустрічах. Усі інші в повсякденні там розмовляли російською.
Здається, Ви досить непогано опанували українську.
Трошки (посміхається). Я вчу мову на слух, на початку лише два місяці на уроки ходив. Та мені зручніше слухати і потім розмовляти.
Як Львів прийняв Вас?
Чудово! І громада також. До мене тут з 1990-х років служив перший Глава української єпархії Вірменської Апостольської Церкви — єпископ Натан (Оганесян). Потім сюди приїхав священник, отець Тадеос Геворгян (служив у Львові протягом 18 років, ред.). Він уже старша людина, зараз на пенсії. Після нього призначили вікарієм отця-архімандрита Ісаака (Погосяна), який близько двох місяців тому став єпископом. Він два роки тут служив, потім його призначили у Вірменію. Після чого тут під час ковіду впродовж близько чотирьох місяців не було жодного священника, тільки два диякони.
Настоятелем кафедрального собору вважається єпископ, глава єпархії, а духовного пастиря, який тут по факту служить, можна назвати намісником храму. Сам владика зазвичай перебуває в Києві. Отже, у 2021 році склалася ситуація, коли у Львові залишилося лише два диякони, які ревно служать, але не можуть звершувати Таїнства — тому мене з Києва відправили сюди.
Отже, Ваше служіння у Львові розпочалося в період ковіду.
Так.
Напевно, складно було.
Та й раніше було непросто. Коли я приїхав у Київ, десь два з половиною роки ми служили в залізній «будці»: велика церква будувалась, маленька капличка поруч теж будувалась, а служити можна було тільки в залізній «будці». У ній місцевий вірменський священник служив 13 років. Потім ми завершили будівництво каплиці «Србоц Наатакац» (вул. Горлівська, 215) на честь Святих великомучеників вірменського геноциду*. Це одна з перших церков у світі, яка названа на їхню честь.
Якими були Ваші перші враження від Львова та місцевої вірменської громади?
Перед тим я був у Львові один раз. Найперше мене вразила архітектура та розписи нашого храму, тому що вони для мене незвичні. Для кожного вірменина, який не був тут, цей собор буде незвичним. Це пов’язано з тим, що храм пережив католицький період, і тут відображено багато елементів вірмено-католицької церкви: стелі, розписи і так далі. У Вірменській Церкві нема такого напрямку, як розписи на стінах. У нас святих малювали на полотні, і потім його розміщували на стіні. Іконостас, фрески на стінах почали з’являтися в наших церквах здебільшого з XII-XIII століття. Це перейшло до нас з Візантійської Церкви.
А місцева громада – теж рада була, чотири місяці чекала на священника. І, слава Богу, хтось з’явився (сміється).
Коли усвідомили, що хочете бути священником?
Усвідомлення свого вибору приходить, мабуть, із роками. Я закінчив дев’ятий клас, і треба було вирішити, куди вступати, щоби протягом десятого класу підготуватися до іспитів.
Там, де я жив, у Севані, є семінарія. Мене похрестили у вісім років, і ми почали ходити в церкву. Спочатку ходили до п’ятидесятників, потім наш хрещений категорично заявив: або в нашу церкву, або в ніяку. Там я познайомився зі семінаристами, почав дружити з ними, і так поступово прийшла думка, що, може, й мені варто піти туди вчитися.
Крім того, не в кожний інститут була можливість вступити через те, що треба було платити за навчання. А в семінарії навчання було безкоштовним: ти там живеш, вчишся – про всі твої потреби піклуються. Ти тільки сиди і вчись. Тому з’явилось кілька підстав, щоб піти вчитися саме в семінарію.
Коли мені було ще вісім-девʼять років, один священник якось запитав у мене, ким я хочу стати, коли виросту. Я відповів, що «людиною світла». А сказав так тому, що коли до нас додому приходили електрики, я бачив, що вони записують покази лічильника і в них багато грошей, які вони збирають (сміється). Священнику моя відповідь сподобалась.
Мрія восьмирічного хлопчика здійснилася?
Не знаю, чи є такий священник, який вважає себе «людиною світла». Про це мають люди сказати, наскільки ти відповідаєш цим словам. Я не знаю таких священників і людей взагалі, які б відповідали цим словам повністю. Але то не ми вирішуємо, то за нас вирішують.
А як щодо грошей?
Нормально все, слава Богу (сміється).
Не завжди шлях до священства прямий. Чи були у Вас сумніви або перешкоди на цьому шляху?
На першому курсі семінарії, десь через два місяці, мене вже хотіли вигнати. Але наш декан, який тепер є нашим патріархом у Константинополі (Константинопольський вірменський патріархат є автономним престолом Вірменської Апостольської Церкви в Стамбулі, — ред.), сказав, що піде проти своїх принципів і залишить мене в семінарії. Не знаю, чи правильно він зробив, але залишив.
На третьому курсі я вже сам захотів піти, тому що було важко. Шість років ти живеш, як в армії: суворий розпорядок дня, чіткі обовʼязки, сувора дисципліна… І так шість років. Люди, які хотіли «відкосити» від армії і приходили в нашу семінарію на навчання, через кілька місяців йшли служити у військо і казали: краще два роки там, ніж шість років тут.
Наступного разу я написав заяву на відрахування на шостому курсі. Тоді вже був інший ректор, але він теж переконав мене залишитися. Сумніви завжди є, тому що ти рідко відчуваєш, що відповідаєш критеріям священника. Тому що ти не відлюдник і не монах, щоб відокремитись від світу і жити безгрішним життям.
За що Вас хотіли вигнати?
Це історія замовчує (сміється). Нечемний був. Вчився добре, але поведінка була не такою, як має бути.
Священники Вірменської Церкви одружуються?
У нас є і целібат, і одружені. Целібат — це коли людина приймає рішення стати безшлюбним священником, і потім вона зазвичай піднімається ієрархічними сходами: до єпископа, до архієпископа, а хтось стає і Патріархом.
Ви одружені?
Так.
І у Вас є діти?
Так, донька і син.
Вони живуть із Вами у Львові?
За канонами, якщо твоя сім’я живе окремо, тебе можуть вигнати.
Хто?
Патріарх або єпископ. Спочатку єпископ. Ти не можеш на дві країни жити. Якщо ти одружений, сім’я має бути з тобою, куди б тебе не відправляли.
Як вони почуваються у Львові?
Чудово. Син народився в Києві в 2018 році.
Дружина теж із Вірменії?
Так, дружина вірменка, і я — вірменин, і діти — вірмени. Вони ходили тут і до дитячого садочка, а тепер — до школи: донька в шостий клас переходить, а син — у третій.
Як і коли Ви познайомилися з дружиною?
На четвертому-п’ятому курсі я вже був дияконом, і мене призначили в храм Святого Георгія Побідоносця, там, де зберігаються його мощі. Там моя майбутня дружина співала і викладала в недільній школі. Там ми й познайомилися.
Як вона сприйняла Ваші плани стати священником?
Звичайно, їй подобалося. Вона була воцерковленою дівчиною. Ми познайомилися не на вулиці чи ще десь. Вона знала, хто я. Нам було легко порозумітися.
Чи переживає Вірменська Церква «кризу покликань», на яку останніми роками скаржаться в традиційних Церквах? Чи достатньо у вас священників?
Вірменську Церкву це питання торкається завжди. Після геноциду, сто років тому, чоловіків майже не залишилось: їх або зарізали, або вони були не в стані [служити]. Наш народ пережив тяжкі періоди, і Церква теж. Потім був Радянський Союз, він розпався. Все почало потихеньку розвиватись у плані духовної освіти в 1990-х, коли Вірменія теж стала незалежною. Якраз теперішній наш Патріарх Гарегін ІІ активно розбудовував семінарію в Севані.
Тому тільки наприкінці 1990-х — на початку 2000-х усе це почало розвиватися. Наша Церква має єпархії і парафії по всьому світі, але священників ніколи не вистачало. Нас усього — максимум 800 священників.
Більше чи менше тепер ідуть навчатись у семінарію?
Менше. Навіть коли я вступав у 2007 році, конкурсу вже не було. Брали майже всіх охочих, а вже в процесі навчання відсіювали. А раніше було кілька людей на місце.
У 1990-х у нас була війна в Карабаху, багато хлопців не змогли вступити. Та й на війні, що була три роки тому, коли Вірменія втратила Карабах, теж загинуло п’ять-сім тисяч хлопців. Тому в нас криза не через те, що люди не хочуть ставати священниками – у нас постійна криза кількості хлопців.
Яке зараз населення Вірменії?
Близько трьох мільйонів. Разом із діаспорою — 13 мільйонів.
Вірменський собор у Львові — один із найвідоміших, найдревніших і найулюбленіших храмів міста. Щодня в храм приходять сотні людей, здебільшого це туристи — увесь день двері собору відкриті. Приходять дуже різні люди. Для Вас як намісника кафедрального храму це дуже велика відповідальність і тягар, як Ви з цим усім даєте раду?
Ледве-ледве… До ковіду і до війни потік був більшим. Тепер він відчутно зростає в п’ятницю, суботу, неділю — люди справді дуже різні. І не з усіма є можливість поспілкуватись. У кожного свої проблеми, і багато хто хоче просто перекласти їх на твої плечі і піти. А тобі з цим жити.
Тому завжди треба робити вибір: пропускати це через себе чи ні. А це вже залежить від пастирського досвіду. Раніше було тяжко, тому що брав на себе ледь не всі проблеми та хотів їх вирішувати. Один священник якось порівняв священнослужителя з відром, куди всі викидають зайве, а він те в собі збирає.
Молодим священникам особливо важко з цим впоратись. У Києві через три-чотири роки я відчув себе повністю виснаженим. Через це я вже нічого не знав і не міг іншим людям нічого дати. У такі періоди добре знаходити місця для віднови, можливо, в монастирі або ще десь — хоча би два тижні побути окремо і відновитися. Інакше настане повне виснаження. Якщо ти будеш озером, у яке тільки впадають ріки і не витікають із нього, то рано чи пізно ти перетворишся на болото.
З людьми працювати дуже тяжко. Я не знаю, як справляються з цим психологи. Можливо, якщо вважати це тільки роботою, то можна. А якщо це для тебе більше, ніж робота — а так і має ставитися до своїх обов’язків кожен священник — то тяжко. Я справляюсь з цим так: зранку приходжу сюди, в храм, о 8:30 – 9:00, і десь годину-півтори мене ніхто не рухає. Мені потрібна ця тиша.
Отже, коли Вірменський собор зачинений, його намісник молиться в тиші.
Зранку, коли людей ще нема, я тут завжди — у тиші.
У Вас є улюблене місце в храмі?
Ось тут, у дворику, де ми зараз сидимо. Увечері, коли собор закривається, після 19:30, уже темніє, тиша обов’язково має бути. Це заспокоює різні інформаційні потоки. Я вже навіть хочу поміняти свій телефон на кнопковий, щоб не було повідомлень, тільки дзвінки.
Отже, до Вас звертаються не лише постійні парафіяни?
Так, але якби ще звертались тільки з духовними питаннями, було би дуже добре, та 70% звернень — іншого спектру. Наприклад, просять допомогти зробити документи, допомогти фінансово і багато всього іншого, і лише на десятому місці духовні питання. Наші вірменські священники у всіх діаспорах – не тільки священники, вони і громадські діячі, і юристи… Наприклад, я просив приїхати консула з Києва, щоб допомогти вирішити цілу низку питань із документами людей. До мене телефонували так, ніби я секретар консульства — з претензіями, чому є затримка з виготовленням документів і так далі. Дуже багато питань. Їхній спектр великий, і ти не встигаєш усюди професійно зробити все.
Що в цьому всьому для Вас найважче?
Відносини з людьми.
Дуже багато очікувань від Вас.
Так. Хочеш-не хочеш, дуже багато. Маєш бути святим, таким і іншим — для всіх. Але ж так не буває.
Не шкодуєте, що стали священником?
Кожен день (сміється). Кожну неділю, коли піднімаєшся на вівтар (стаєш перед престолом), багато чого розумієш. Там, на вівтарі — це можуть, напевно, зрозуміти тільки священники, — дуже багато що відбувається зі священниками: соблазни, думки, у голову лізе все, що завгодно. Поки зосередишся на молитві, витрачається половина твоїх сил. Літургія триває півтори години, а тобі після неї вже нічого не хочеться робити. Тому що дуже багато (внутрішньої) напруги йде лише на те, щоб спрямувати думки куди треба.
Що Вас найбільше виводить із рівноваги?
Я стараюсь так не робити, але інколи це трапляється. Буває так, що одна і та ж людина може використовувати твою доброту: сприймати це як слабкість або нову можливість, аж поки ти не скажеш – досить.
А друге — це нещирість.
Вірменська Церква була свого часу місіонерською. Я читав, що перший офіційний єпископ Нідерландів, святий Серватій, походив із Вірменії. Із часом Вірменська Церква замкнулася на собі. В Україні ж сьогодні в багатьох людей утворився духовний вакуум, швидкими темпами атеїзується молодь. Чи є в планах зробити давню християнську вірменську традицію більш доступною для українців – через переклад духовної літератури і мови богослужінь?
Місіонерства поміж інших народів у нас дуже давно нема – з VI-VII століття. Під час Халкідонського Собору в 451 році Вірменія перебувала у війні з Персією, і наші єпископи не змогли бути присутніми на ньому. Ми дали відповідь на його постанови — через 100 років. Вірменія розташована в такому місці, де завжди турки, перси, монголи або ще хтось… Завжди – напади та війни. Тому Вірменія ніколи не могла розправити свої крила.
А після геноциду (початку XX ст.) народ узагалі розсіявся по всьому світу, і Церква виконувала не лише духовну, але й національну функцію, щоби зберегти наш народ. Тому вона не стільки закрилась, скільки стала національною. У Вірменії наша Церква об’єднує вірмен, тепер ще багато індусів приєдналося. А в діаспорі ми виходимо за межі національної Церкви. У Києві менше українців ходить у вірменську церкву, а тут, у Львові, багато. Тому що історія інша, місце інше…
Українці у Львові приходять у Ваш храм не лише як туристи, але і як парафіяни?
Багато українців приходить.
Але ж богослужіння у Вас, здається, лише вірменською мовою. Як вони адаптуються?
Для них важливий їхній духовний стан. Їм не тільки подобається наша Служба, вони відчувають те, що мають відчувати в церкві. Принаймні їхня відповідь мені була такою. Запитую їх: чому приходите в нашу церкву? Через дорогу Преображенська церква, там далі Латинська катедра, багато величних храмів у центрі міста. Відповідають, що відчувають тут саме те, що їм потрібно, зокрема спокій, намолену атмосферу… Також українці хочуть, щоб я їх повінчав або охрестив їхню дитину.
Та я не відразу вінчаю чи охрещую. Людина має розуміти, що хоча Бог один і традиційні Церкви мають між собою багато спільного у віросповіданні, існує також різниця, її треба знати.
Чому українець хоче ходити у вірменську церкву? Ти маєш розуміти, що в такому випадку ти приймаєш догмати, Таїнства і так далі. Ти маєш стати частиною церковної вірменської громади.
Якщо людина хоче приєднатися, остаточно печатку ставить єпископ. Але навіть якщо людина ходить на нашу Літургію, причащається, то після Причастя вона теж може вважати себе частиною Вірменської Церкви.
Навіть без печатки єпископа?
Духовною печаткою є Причастя. Важливо розуміти, що Вірменська Церква не перебуває у євхаристичному сопричасті з Православною чи Католицькою Церквами. Тому, якщо людина приймає наші догмати і причащається в нас, то ми можемо вважати її своєю. І коли вірменин живе в країні, де нема нашої Церкви, ми не будемо заперечувати, щоб він відвідував православну чи католицьку церкву і причащався там.
При соборі діють спеціальні катехізаційні курси?
Якщо людина цікавиться, я пояснюю їй приватно. У цілому, як наголошував один із наших Патріархів у XIII ст.: в головному має бути єдність, а різниця — в другорядному. Подібні слова говорив і Блаженніший Святослав. Зосереджуватись треба на тому, в чому ми єдині. А різниця в чомусь завжди буде: навіть в одній сімʼї — різні люди. То як не може бути різниці в Церквах?
Та все ж таки у Вірменської Церкви багата духовна, літературна, богослужбова спадщина. Чи є в планах перекладати її на українську?
Поступово перекладається. Секретар нашої єпархії також є перекладачем. Наразі він допомагає з перекладом історії Вірменської Церкви українською мовою. У нас в соборі теж можна придбати деякі книги українською і вірменською, над якими працював він та інші вірмени.
Богослужбова мова — старовірменська чи сучасна?
Старовірменська, і не маємо права її змінювати.
Вона дуже відрізняється від сучасної вірменської?
Приблизно як українська від старослов’янської.
Чому таке значення надається саме старовірменській мові? Чому ця мова вважається сакральною?
Цією мовою перекладалася наша перша Біблія. Окрім того, переклад на іншу мову, навіть на таку ж саму, але сучасну, втрачає [зміст]. Протягом віків мова змінюється, менталітет змінюється, і одне й те саме слово може вже мати кілька значень. Тому вважається, що переклад, який було зроблено з давньогрецької на старовірменську, є стандартом: богослужіння не змінюється, слова не змінюються. Тексти з Послань апостолів і Євангелія ми читаємо сучасною вірменською та українською мовами. І проповідь теж: я вірменською говорю, а диякон перекладає українською. І на хрестинах, і на шлюбах теж — близько половини служб іде українською мовою.
На Вашу думку, яка головна місія Вірменської Церкви у світі та Україні сьогодні?
Місія кожної Церкви — спасати душі людей. Це завжди найвищий рівень. А після спасіння душ, напевно, може йти робота над утвердженням миру на землі. Якраз Іван Павло ІІ присвятив усе своє життя, щоб у всьому світі був мир, щоб не було війн і так далі.
Традиційні Церкви більше тримаються консервативних переконань, і в одному з наших сповідань віри стверджується, що Ісус Христос не змінюється, Він Той Самий вчора, сьогодні і навіки. Фундамент ставлять там, де є постійність, тому все тримається завдяки традиції.
Якщо народ тримається за свою традицію, то зламати його важче, ніж той народ, який лояльний до всіх. Я не проповідую ізоляцію. Це неможливо. Але своє національне, своє традиційне [потрібно берегти]. Якщо Церква піде шляхом глобалізації, то наші гарні храми перетворяться на те, що ми бачимо в Голландії — на нічні клуби, бари і так далі. Зі всім світом так буде, якщо він втратить традицію.
Яку Ви б дали пораду собі вісімнадцятирічному? Що би Ви сказали собі сьогодні?
Не змінюйся! Не міняйся! У вісімнадцять, на третьому курсі семінарії, я вже був чемним хлопчиком. Більш духовним. Моє духовне життя почалось на середині другого курсу семінарії.
Що на це вплинуло?
Усвідомлення, напевно. Воно якось саме прийшло, я зрозумів, що треба стати іншим. Більше читав духовну літературу, почав заглиблюватися і так далі. У мене навіть була написана заява на целібат, на безшлюбне священство. Але з часом прийшлося її порвати і піти шляхом одруженого священника.
Що Ви читаєте окрім церковної літератури, можливо, можете виділити якогось письменника або жанр літератури?
Мені подобається глибока класика XIX століття. Зараз більше читаю сучасну психологію, останні п’ять книг були цього напрямку. Я би хотів виділити книгу «Син Людський» отця Олександра Меня. Рік тому читав «Володаря перснів» Толкіна, у його книгах дуже багато від християнства. До речі, ми плануємо перекласти Катехизм нашої Церкви українською. Там все пояснюється дуже простими словами для людини, яка хоча би вміє читати.
Дякую за розмову, отче Карапете. Сподіваюся, вона не остання.
*Святі великомученики вірменського геноциду — це колективно канонізовані Вірменською Апостольською Церквою жертви геноциду вірмен 1915–1923 років (близько 1,5 млн осіб), які загинули за віру та батьківщину. Канонізацію вперше за понад 400 років здійснили 23 квітня 2015 року в Ечміадзині під головуванням Католікоса всіх вірмен Гарегіна II. Днем їхньої пам’яті встановлено 24 квітня — дату початку масових арештів вірменської інтелігенції в Константинополі. Ці святі вважаються покровителями справедливості, миру та захисту віри; віряни звертаються до них із молитвами про заступництво.
фото: Андрій Толстой
Також читайте: Найдавніша фреска, унікальні ікони, мощі перших святих: таємниці Вірменського собору у Львові
О. Михайло Сивак: «Я не уявляв собі, що священник може бути якийсь інший»
Листопад навспак: померлі приходять нам на допомогу. А ми?
Повязані записи
