«Могутнє дерево роду, закорінене в клаптик благодатної землі, щедрої, омитої срібними потоками, вкритої шовковими отавами, – робить її Вітчизною. І тягнеться до неї повсякчас людина – образ Божий, і не пересихає джерело вічної любові до неї, і пам’ять несе в своїх скарбницях образ Вітчизни, як материн святий лик, як ікону Богородиці, що вперше постала перед дитячими очима» ( о. Климентій Стасів, ЧСВВ «Вартовий Господнього світильника» 2012).
Що таке справжня Батьківщина і чим вимірюється синівський обов’язок щодо неї? Що означає — увійти в Землю обітовану? Чи не знецінюємо ми жертви Героїв, коли кажемо, що християнин покликаний до небесної Вітчизни? Про зв’язок людини з рідною землею, ціну свободи та основу християнської надії говоримо з отцем Климентієм Стасівим ЧСВВ.
«Духовна велич Львова»: У Ваші першій книзі є оте високою мовою виписане синівське зізнання в любові до Батьківщини.
О. Климентій Стасів ЧСВВ: Слово «Батьківщина» як в українській, так і в грецькій мові походить від слова «батько». Вона там, де твій батько, твої предки. Кожен народ має священне право на неї. Інколи треба здобути втрачену Батьківщину, за якою сумуємо та плачемо, великими зусиллями, торуючи шлях до волі. Це дуже болісна втрата.
На Утрені в неділю у Великому пості співаємо: «На ріках вавилонських, там ми сиділи і ридали, як про Сіон згадували» (Пс. 137). Просили їх, щоб заспівали якусь сіонську пісню, та вони відповідали: «Як ми можемо співати у чужій країні». Подібно ми б сказали: як ми можемо співати гарних українських пісень, перебуваючи на чужій землі як біженці. «Якщо тебе, Єрусалиме, я забуду, нехай забудеться моя десниця! Нехай прилипне язик мій до піднебіння». Ці слова з вищезгаданого псалма виявляють, наскільки важливою була і є земля. І тому ми добре розуміємо тих людей, які борються за свою Вітчизну, віддають життя, дбають про неї, люблять її.
Земля як метафора рідного краю, Батьківщини часто згадується в Святому Письмі.
Весь Старий Завіт просякнутий наскрізною думкою про землю, батьківщину. В одній із розповідей про Авраама Бог виразно каже до нього: «Твоєму потомству я дам цю землю від ріки Єгипетської до Великої ріки, ріки Ефрату» (Бт. 15:18). Чи мали євреї колись такий великий край? Ні, ніколи його не мали! Але враховуючи те, що Авраам був батьком не тільки Ісаака, але й Ізмаїла, який в певному сенсі вважається засновником арабських племен, народів, то побачимо, що той край є в руках потомків Авраама.
Авраам хотів мати власну землю, в якій міг би доживати віку і бути там похованим. Хотів мати землю, яку би боронили його діти. Ідея землі була дуже важливою в древніх релігіях, названих релігіями космічними. Небо було батьком, що дає матері-землі цілющу воду. Мати-земля дає життя, їжу, тобто саме існування. По смерті людина повертається до землі, в лоно своєї матері. Тому в древніх культурах людей ховали в позі ембріона. Отож Авраам прагнув мати свою землю, в лоні якої хотів бути похований.
Ми так довго йшли до своєї незалежності, своєї Землі обітованої, як Авраам?
Чекання винагороджується. Тоді Господь йому сказав: «Потомкам твоїм я дам цю землю» (Бт. 12:7). Мрія отримати обіцяну землю не збулося одразу, тому що в краю виник голод і Авраам через ці обставини змушений був залишити Обітовану землю, не отримавши її, і йти до Єгипту. Не знаємо, як довго Авраам перебував у Ханаані, скільки там витерпів, проте знаємо, що Бог не спішив йому одразу з допомогою.
Тема вигнанців, біженців теж має місце у Старому Завіті. Але чому в цьому випадку втеча в Єгипет?
Тоді Єгипет був древньою, могутньою, високорозвинутою цивілізацією. Мав свою релігію, мистецтво, архітектуру; мав прогресивну на той час техніку, а найголовніше — родючу землю. Історія євреїв тісно зв’язана з Єгиптом. Згадаймо патріарха Якова і його еміграцію до Єгипту. В пізніші часи до Єгипту втікали єврейські дисиденти, інакомислячі, політична опозиція. Саме до Єгипту втікала Свята Родина. Отож Єгипет, з одного боку, — символ достатку, безпеки, спокійного і гарного життя. Але саме таке життя спрощує шлях до втрати віри, робить спокуси досяжнішими.
Але навіщо було Авраамові покидати таку багату країну, в якій міг добре жити?
Справді, чому не можна було зостатися в чужому краю? Бо не зможе там розвиватися, вдосконалюватися, бо люди тебе не розуміють, ані твоєї віри, ані звичаїв та прав.
Ця ситуація дуже перегукується з теперішнім становищем українських біженців у світі. До прикладу, не всі країни забезпечують іноземцям широку перспективу розвитку, зокрема Німеччина, де вищі державні посади можуть обіймати лишень німці. Така державна політика в одних країнах реалізується більше, в інших – менше. До емігрантів теж не всюди однакове ставлення. В одних країнах їм створюють відповідні умови, сприяють реалізації, в інших – взагалі їх не приймають.
Отож євреї ідуть з Єгипту до Обітованої землі. Здобувають той край, тішаться і вважають це за велику ласку. Та коли втратять незалежність, потраплять у Вавилонську залежність, то будуть вважати це за одну з найбільших кар.
Ми ж так само міцно прив’язані до своєї землі?
В людині завше живе велике прагнення до своєї землі, свого дому, свого народу, своєї держави. Воно вписане в нашу людську природу, надається нам найвищим законом, яким є Святе Писання.
Справді, ми українці дуже міцно прив’язані до своєї землі і свого дому, але не тільки тому, що вони найкращі у світі. Вже п’ятий рік наші воїни-герої платять за кожну п’ядь української землі найдорожчим – своїм життям. Скільки їх вже полягло, а скільки віддали своє життя впродовж історії, то вже, мабуть, ніколи нікому не злічити. Хто тільки не зазіхав на нас: поляки, через яких ще досі ятряться незагоєні рани як у нас, так і в них; північний сусід, який вже п’ятий рік веде криваву війну; угорці, які чинять нам різні перешкоди на шляху до європейської родини; румуни, які дивляться на наші землі, як свої. І ми не знаємо, хто завтра з нас може бути наступною жертвою теперішньої російсько-української війни.
Пригадаймо римського поета Горація: «Dulce et decorum est pro patria mori» (Солодко і почесно вмерти за Батьківщину). Але ж не всі воюють і вмирають на полі бою… Чи немає у воїнів від цього відчуття розпачу?
Хто боровся за те, щоб ми стали незалежними? На це питання нелегко відповісти. Суха мова статистики виповість, що всього, може, 1-2 відсотки. Такий, власне, феномен історії: вистачить одного відсотка, щоб переконати інших, щоб 99 відсотків були вільними. Не можу нарікати, але маю думати, чи Бог не кличе мене до тієї меншості, яка бореться, переживає, щоб Україна була вільною. Я маю розуміти, що є не лише громадянином, але й братом. Маємо бути більше братами, ніж громадянами. Не можна тратити ідеалу і прагнень, щоб ми не нарікали на пасивну більшість.
Україна йшла до своєї незалежності довгим, тернистим шляхом і дорого за неї заплатила.
Ми – не виняток. Багато країн мають подібну історію. Коли помер Ісус в 33 році, то ізраїльська земля теж не була свобідною, бо належала до Провінції Сирії. Хоч ізраїльтяни мали велику свободу, та урядовці сваволили, робили, що хотіли. Не тільки Понтій Пилат, але кожен його наступник демонстрував, що ізраїльтяни не є свобідні. Війна 66-70 років показала, що вони не мають шансу отримати свободу. Фактично відтоді аж до 1948 р. євреї були розпорошені по світу і взагалі не мали своєї Батьківщини.
Та до того краю, який захопили римляни, прийшов Ісус і довершив справу спасіння. Але що важливо: якщо діялися чуда в краю, який окупований, невільний, це означало, що, попри неволю, там можуть вершитися великі справи, переміни. І це є аргументом, що ми ніколи не можемо втрачати віри, навіть якщо втратимо свободу. Ми не один раз втрачали свободу, але не втрачали віри і надії.
У національній пам’яті впродовж віків тисячі полеглих за волю, гнаних і переслідуваних. Наша земля знову зрошена кров’ю. Чи можемо ми погодитися на втрату свободи?
Непогасну свічу незалежності українці тримали впродовж тисячолітньої історії. Це не означає, що про земну Батьківщину не треба дбати, не боротися за неї чи віддавати своє життя. Бо таке є правило життя. Дбаймо про свою землю, Батьківщину, незалежність, але не втрачаймо віри, що є Батьківщина в небі. І навіть якщо б на землі довелося жити не в свобідній Вітчизні, то ніколи, в жодному куточку світу не бракне Бога, який зможе довершувати ті самі чуда в наших серцях. Нехай це не гасить нашої любові до Вітчизни, але впроваджує мир у серце, що Бог є між нами і діє без огляду на те, скільки тієї свободи є і наскільки вона тривала.
Наша Батьківщина має своїх апостолів, святих, героїв.
Доказом цього є духовенство, дисиденти, які платили високу ціну у боротьбі за незалежність у ХХ столітті. Серед них – Василь Стус, Зеновій Красівський, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Глава Церкви Йосиф Сліпий, о. Ярослав Лесів та багато інших. Вони жили тими високими ідеалами Тараса Шевченко, Івана Франка, Митрополита Андрея Шептицького. Вони були спроможні воскресити Вітчизну, якої взагалі не пам’ятали. Вони були поколінням, яке насправді ніколи не жило в незалежній державі.
Що це означає? Можна бути поневоленим, але мати таке велике прагнення до звільнення від оков, що воно в наступних поколіннях пробуджує те, чого попередні покоління не могли досягнути. Що не вдалося нам – може вдатися наступним поколінням. Хоча я це прагнення не реалізував, та я все одно про нього говорю, щоб наступні покоління дійшли до того, до чого я не можу дійти тепер. Тому не можна втрачати мрії про вільну Україну, і її щасливий народ. Теперішнє покоління може сказати: так, вам тоді не вдалося досягнути мрії про незалежність, але завдяки тому, що ви так палко оберігали і передавали ідею свободи, ми її впроваджуємо.
Війна дуже виразно виявила і тих, хто став посібником ворогів, показавши своє істинне обличчя українофобів.
Справді, важко зрозуміти українців із походження, які ненавидять Україну. Завжди було боляче спостерігати, коли принижували нашу мову, висміювали традиції, звичаї. Найважчий злочин – допомагати ворогові нищити свою країну. Є й такі, що несвідомо повторюють наративи ворогів. Коли людина не поважає свого роду, своєї землі, то важко чекати, щоб інші її поважали й любили. Зрадників зневажають навіть вороги…
Ми уже частково торкнулися роздумів про другу Батьківщину.
Гадаю, тут доречно згадати апостола Павла, який, перебуваючи в кайданах, каже, що є ще інша Вітчизна (пор. Флп. 3:20.), про яку в Старому Завіті не знали, бо ще так глибоко не вірили у життя вічне. Він нагадує першим християнам, що наша Вітчизна в небі. Чому в небі? Бо там є Отець, наші предки, які випередили нас в житті, передали нам віру. По смерті зустрінемось в небі − в дійсності, яка є дійсністю наших батьків і матерів, нашого Бога, до якого звертаємось «Отче наш, нехай прийде Царство твоє». Не випадково в наших літургійних текстах поняття «небо» і «Боже житло» часто вживаються як синоніми.
Тому ми знаємо, що віруюча людина має більше ніж одну Вітчизну.
Чи не знецінює таке розуміння теперішньої жертви українців у цій війні?
Аж ніяк. Хіба злагіднює наше людське сприйняття втрат і розпачу. Коли земна Вітчизна в небезпеці, то ми за неї боремося, відстоюємо її свободу навіть ціною життя. Але якщо б я навіть втратив усе на світі, треба бути свідомим, що там, у вічності, є мій Бог, мої предки. Навіть якби я був у єгипетській неволі, у чужому далекому краю чи щоб не сталося в моєму краю, я мушу знати, що є Вітчизна на небі. Є світ, дійсність, в яку входимо і в якій перебуватимемо завжди. І жоден ворог, диявол, жодна кривда, смерть, немає там доступу. Це неймовірно, що є такий світ, недосяжний жодному злу.
Це і є ґрунтом для нашої християнської надії навіть у найтемніші часи?
Саме так. Христос закликає нас не зосереджуватися на земному, що проминає і не дає справжнього щастя, але «збирати скарби на небі, де ні міль, ані хробак не нищать, і де злодії не пробивають стін і не крадуть» (Мт 6:20). Через Ісуса людина може знову віднайти шлях до втраченого неба. У Нагірній проповіді Він вказує на блаженства як непомильний шлях до неба (пор. Мт. 5:1–12). А передбачаючи труднощі й перешкоди на цій дорозі, закликає не зневірюватися й не знеохочуватися, а «радіти того дня і веселитися, бо велика ваша нагорода на небесах» (пор. Лк. 6:23).
Що б іще Ви хотіли сказати на завершення?
Хіба процитувати святого. Святий Іван Павло ІІ (Кароль Войтила) у своїй поезії «Думаючи про Вітчизну, повертаю в бік дерева» (переклад В. Грабовського) зворушливо признається до Батьківщини:
Вітчизна – у помислах – це завжди я сам
зі своїм корінням.
Так мені мовить серце, що мов таємний кордон,
котрий з мене перебігає до інших,
аби всіх огорнути в минувшину значно давнішу,
ніж кожен із нас:
з неї почався… мислю Вічизною – так її замикаю
у собі, мов скарб.
Завше питаю, як би його розширити, як помножити
той простір, яким вона жива.
Автор: О. Климентій Стасів, ЧСВВ (хресне ім’я Василь; нар. 1 січня 1973, Церківна на Франківщині) — церковний діяч, священник УГКЦ, василіянин, письменник, перекладач, есеїст. Член Національної спілки письменників України.
Також читайте: «Чорнобиль — це пересторога, а не фатум»: о. Климентій Стасів про ядерну загрозу, війну та зцілення нації
О. Климентій Стасів ЧСВВ: «Україна – це Божий задум»
О. Климентій (Стасів) ЧСВВ: «Часу на нарікання і розчарування у нас немає»
Повязані записи
