Здебільшого люди знають про існування Десяти Заповідей, хоча мало хто може їх назвати. Зазвичай на гадку приходить лише «не убий» та «не вкради», ще хтось може пригадати про «не чини перелюбу». А як щодо решти семи? Тим більше, що всі ці перераховані три входять у другу п’ятірку.
А хто чув про «чужі гріхи»? Їх дев’ять.
Та чому ми згадали за Десять Божих Заповідей? Бо вони закладають основу християнської моралі, а їхнє свідоме та добровільне порушення є гріхом. Звичайно, кожна заповідь має ширше застосування, ніж більшість людей собі уявляє. Наприклад, та ж сама «Не убий!» забороняє не лише пряме і свідоме вбивство, але й не дозволяє чинити що-небудь з наміром непрямо спричинити смерть людини. Убивством також є будь-який спричинений аборт, евтаназія (пряма і пасивна), самогубство…
Та чи є гріхом, коли ти сам нібито заповідь Божу не порушуєш, але в якийсь спосіб сприяєш або дозволяєш гріху статися?
Християни не йдуть шляхом фарисеїв і не виписують безконечні талмуди із приписами на кожен випадок життя, «адже буква вбиває, а Дух оживляє» (див. 2 Кор. 3, 6). Водночас християни знають, що «кожний з нас сам за себе дасть відповідь Богові» (Рим. 14, 12), іншими словами, люди будуть суджені Богом «як записано в книгах» і, увага, «за їхніми ділами». «І кожного судили за його вчинками», — стверджує Книга Об’явлення (див. Об. 20, 11-13). Отже, на суд прийде «кожен» – живий чи вже померлий, і судимий він буде за своїми «вчинками». Один український православний єпископ щодо співвідношення віри і вчинків у справі спасіння людини якось вдало сказав: «Спасаємося ми вірою, але судити нас будуть за нашими ділами».
Отже, людина повинна знати, які вчинки будуть виправдані, а які – осуджені.
Більше того, Ісус Христос, говорячи про Останній Суд, визначає, що розподіл на «овець», які підуть до Раю, і «козлів», які разом з дияволом отримають вирок вічних мук, відбудеться на підставі того, чого не зробила людина (див. Євангеліє від Матвія 25, 31-46). Апостол Яків стисло описав цей принцип так: «Отже, хто знає, як робити добро, але не робить його, той має гріх» (Як. 4, 17).
І знову ж таки бачимо — щоб не потрапити в халепу, людина повинна розуміти, що від неї очікує Творець.
Де ж знайти цю найважливішу інформацію?
«В Біблії!», — скаже хтось, і матиме слушність, але… не повністю. Тому що Біблія потребує адаптації до сьогодення, але не так, як комусь зручно, а згідно зі своєю початковою метою — відкрити людині справжній образ Бога, Його «добру, приємну і досконалу» волю та шлях, на якому людина осягне справжнє і вічне щастя. Цю адаптовану традицію впродовж двох тисяч років передавала з покоління в покоління Церква. А суть цієї Традиції зазвичай упродовж останніх століть викладали в Катехизмах (Катехізисах).
Відразу зверну увагу на позицію: «Достатньо лише Біблії». Не достатньо! Бо перший Катехизм написав не хто інший, як Мартін Лютер, роз’яснивши у ньому своїм послідовникам не лише своє віровчення, але й ті самі Десять Заповідей. І лише як реакція на Реформацію після Тридентського Собору, з’явився перший загальноцерковний католицький Катехизм, а в середині XIX ст. Катехизм видали в Москві православні. Так що першим, хто вийшов за межі «Sola Scriptura», був автор цієї тези.
Це ж стосується релігійних груп, які виникли пізніше. Ті ж самі «Свідки Єгови» вивчають зі зацікавленими Біблію за окремо виданою книжечкою із тлумаченням Святого Письма, а «вірне розуміння» Біблії також міститься лише в публікаціях їхнього Товариства. Проте в розмові з вами вони, звісно ж, говоритимуть, що вивчати треба тільки Біблію, відкинувши будь-яку людську традицію. Замість того вам запропонують традицію власного виробництва, та, ясна річ, «біблійну». Але повернімось до нашої теми.
Ми визначили необхідність знання заповідей, щоб людина розуміла, що їй заборонено, а що необхідно робити, аби не нашкодити ані собі, ані ближньому. І головне — не образити Бога. Виконуючи заповідь, людина показує, що любить Бога. Це найбільш вагомий критерій, який установив сам Господь Ісус Христос: «Якщо любите Мене, ви будете дотримуватися Моїх заповідей» (Ів. 14, 15).
«Чужі гріхи» — що це означає?
Катехизм Католицької Церкви описує таке явище як «баламучення», визначаючи його як «ставлення або поведінку, яка спонукає іншу людину вчинити зло» (ККЦ 2284). Отже, сам ти ніби гріх не чиниш, але іншого робити недобре спонукаєш. «Той, хто є причиною спокуси, наводить ближнього на гріх», — наголошує Катехизм. «Він посягає на його чесноти і праведність і може привести свого брата до духовної смерті». Так ось, «бути причиною баламучення є важкою провиною, якщо дією чи занедбанням воно свідомо призводить іншого до важкої провини» (ККЦ 2284).
«Згіршування (зваблення, спокуса) набирає особливої ваги залежно від влади тих, що його спричинюють, чи слабкості тих, котрі її зазнають», — навчає Церква, і на доказ своїх слів наводить знову ж таки слова Ісуса Христа: «А хто спокусить одного з цих малих, які вірять у Мене, тому краще повісити млинове жорно на шию і втопити у морській глибині» (Мт. 18, 6).
Особлива група ризику — у кого (будь-яка) влада
«Бути причиною спокуси є важкою провиною, коли цього допускаються ті, які з природи чи за посадою мають обов’язком навчати і виховувати інших. Ісус дорікає за це книжникам і фарисеям: він їх порівнює з хижими вовками в овечій одежі», — наголошує Катехизм (2285).
Ба більше, «причиною спокуси може бути закон чи установа, мода або громадська думка». «Причиною згіршення стають ті, що видають закони або встановлюють соціальні структури, які ведуть до занепаду моралі і розкладу релігійного життя або до “суспільних умов, які, безпосередньо чи посередньо, роблять важким або практично неможливим християнське життя, згідне із заповідями Найвищого Законодавця”», — цитує промову Папи Пія XII від 1 червня 1941 року Катехизм, і додає: «Це ж стосується і керівників підприємств, що встановлюють правила, які заохочують до обману, вчителів, які “дратують” своїх учнів (Еф. 6, 4), а також тих, які маніпулюючи громадською думкою, відвертають її від моральних цінностей» (ККЦ 2286).
Отже, «той, хто використовує дану йому владу в умовах, які схиляють до зла, стає причиною згіршення і є відповідальним за зло, якому він безпосередньо або посередньо сприяв. “Неможливо, щоби спокуси не прийшли, та горе тому, через кого вони приходять” (Лк. 17, 1)».
Традиційно «чужі гріхи» в катехизмових частинах молитовників подаються так:
Чужі гріхи
- Наказувати гріх
- Спонукати до гріха
- Дораджувати до гріха
- Дозволяти на гріх
- Допомагати в грісі
- Не карати за гріх
- Гріх обороняти
- Гріх хвалити
- На гріх мовчати.
Водночас великий Катехизм Католицької Церкви Івана Павла ІІ наголошує, що «гріх є особистим вчинком» і додає: «Більше того, ми несемо відповідальність за гріхи, вчинені іншими, коли ми беремо у них участь (ось чому головна ілюстрація у нас саме така, ред.):
- безпосередньо і добровільно;
- наказуємо (змушуємо) або радимо їх чинити, хвалимо чи схвалюємо їх;
- не виявляємо їх (замовчуємо) і не перешкоджаємо, коли до цього зобов’язані;
- захищаємо (протегуємо) тих, які чинять зло» (ККЦ 1868).
Спільник несе відповідальність
«Таким чином гріх взаємно робить людей спільниками, встановлює панування між ними похоті, жорстокості (насилля) та несправедливості. Гріхи провокують виникнення суспільних обставин та інституцій, що суперечать Божій доброті. “Гріховні структури” є вираженням і наслідком особистих гріхів. Вони, своєю чергою, ведуть свої жертви до вчинення зла» (ККЦ 1869).
У своєму Апостольському зверненні «Reconciliatio et poenitetia» папа Іван Павло ІІ назвав це явище «соціальним гріхом».
Чому це важливо?
«Вибрати те, що суперечить Божому Законові й остаточній меті людини свідомо, тобто знаючи про це і бажаючи цього, — означає вчинити смертельний гріх. Він знищує в нас любов, без якої неможливе вічне блаженство. Без розкаяння такий гріх спричиняє вічну смерть» (ККЦ 1874).
Чи сповідались ви колись із «чужих гріхів»? Якщо ні, проведіть іспит совісті — не відкладайте, краще зробіть це сьогодні. Це важливо, бо, здається першим переступом, який описано у Святому Письмі був не гріх Адама, а саме “чужий гріх” Змія, який намовив до гріха Єву, а вона “дала також своєму чоловікові, що був із нею, і він з’їв”. Що далі було, ви знаєте.
Підготував Андрій Толстой
Повязані записи
