Мабуть, нема такої людини, яка би не чула заповіді «Не убий!».
П’ята чи шоста?
У когось може виникнути запитання: яка за порядком ця Заповідь? У Католицькій традиції – п’ята, у православних і протестантів – шоста. Чому так? Тому, що католики об’єднали Божі Слова: «У тебе не буде інших богів, крім Мене» та «Не робитимеш собі жодного ідола ні будь-якої подоби…» в одну – Першу Заповідь. А православні і протестанти розділили їх на дві заповіді. В обох випадках Боже послання не постраждало — оскільки заборона мати інших богів, крім Єдиного Бога, включає в себе і заборону ідолопоклонства.
Як правильно звучить п’ята (шоста) заповідь?
У перекладах Святого Письма Хоменка, Турконяка і Куліша ця заповідь перекладена як «Не вбиватимеш» (Вих. 20, 13). В Огієнка — «Не вбивай». То звідки ж «Не убий»? З церковнослов’янського перекладу Святого Письма. У всіх трьох випадках суть заповіді зовсім не змінюється — Бог забороняє одній людині вбивати іншу.
Одна з перших Заповідей людству
Варто відзначити, що Бог заборонив убивство задовго до того часу, коли він дав Свій Декалог через Мойсея ізраїльтянам.
На початках існування людства ми бачимо реакцію Бога на вбивство Авеля Каїном. Саме так — першим гріхом людини після вигнання її з Раю, що описується в Святому Письмі, було братовбивство. Господь Бог застерігав Каїна заздалегідь, коли бачив у його серці заздрість та гнів щодо Авеля. Той не послухав, відвів брата подалі в поле, і там убив його, ймовірно, каменем. Тоді Господь не захотів карати вбивцю смертю, він поклав «на Каїнові знак, аби не вбив його кожен, хто його зустріне» (Бут. 4, 15). Таким чином Бог хотів зупинити ланцюжок зла.
Але люди не оцінили Божого милосердя, і, як каже Святе Письмо, «наповнилась земля насильством» (див. Бут. 6, 11-13). Через це Боже серце сповнилось болем, оскільки виправити суспільство було вже неможливо — людська популяція в Божих очах стала «зовсім зіпсута, бо кожне тіло викривило свою дорогу на землі» (Бут. 6, 12). Тому прийшла кара з Неба, коли Бог навів «на безбожних світовий потоп» (2 Пет. 2, 5).
Відразу після потопу Господь дав жорстку заповідь щодо вбивць: «Хто проливатиме людську кров, то і його кров буде пролита людиною, бо за образом Божим створено людину» (Бут. 6, 6). Отже, запровадив смертну кару в світі не хто інший як Господь Бог. Вочевидь, це був вимушений крок для стримання зла в суспільстві. Традиційно й Церква підтримувала смертну кару як крайній засіб стримування зла. Звісно, з цим виникали проблеми, бо інколи траплялось так, що страчували невинних.
Але з часом гору взяла ідея того, що смертна кара сама по собі є чимось неприйнятним, тож папа Франциск навіть змінив Катехизм, відзначаючи, що «Церква у світлі Євангелія навчає, що “смертна кара є недопустимою, бо чинить замах на недоторканість і гідність особи”, і тому вона рішуче докладає зусилля для її скасування в усьому світі». З таким трактування погодились не всі — для них справедливішою є позиція, висловлена в одній з енциклік папи Івана Павла ІІ, де написано, що «традиційна доктрина Церкви не виключає застосування смертної кари після цілковитого визначення тотожності та відповідальності того, хто винуватий, якщо це є єдиний можливий ефективний шлях захисту життя людей від незаконного агресора». Виходить, тепер незаконного агресора вбивати не можна, навіть якщо він вбиває тебе.
Хтось скаже, що це і є християнство, бо хіба Ісус Христос не навчав у Євангелії не противитись злу? Інші заперечать, назвавши таку позицію утопічним «толстовством», яке йде в розріз зі святим Переданням Церкви. Бо саме Лев Толстой під кінець свого життя почав сповідувати віру в ненасильницьке суспільство та закликав ліквідувати армію, поліцію і в’язниці, і, звісно ж, відмовитись від смертної кари. На його думку, злочинців треба переконувати, навчати, любити… І вони стануть хорошими. А насилля держави лише породжує нове насилля. Безумовно, часточка правди в цьому є, тюрма мала би справді бути місцем виправним, а не просто каральним чистилищем, як воно склалось, зокрема і на пострадянському просторі. Але в той же час тримати на волі злочинців і чекати, поки вони стануть добрими, або чекати, коли агресору набридне вбивати та ґвалтувати, щоб не порушити його «недоторканість і гідність особи» – це щось за межею здорової психіки. Тим більше, що Святе Письмо у Книзі Виходу уточнює, кого стосується заборона П’ятої Заповіді: «Не вбивай ані безвинного, ані правого» (23, 7).
Отже, яке вбивство забороняє Господь Бог у Своїй Заповіді?
Катехизм Католицької Церкви стверджує, що «законний захист особи і суспільства не полягає у вбивстві невинного, що є свідомим душогубством». Водночас наводиться така цитата св. Томи Аквінського: «З акту чийогось самозахисту може наступити подвійний результат: перший — збереження власного життя, другий — смерть напасника. (…) Лише перший результат є бажаним, другий — ні». Іншими словами, йдеться про поміркований самозахист, бо ж навіть у Старому Завіті йшлося про «око за око», а не про «життя за око». Водночас, «хто захищає своє життя, не є винним у вбивстві, навіть якщо він змушений нанести своєму супротивникові смертельний удар» (ККЦ 2263, 2264).
Ба більше, Катехизм не погоджується з пацифістами та деякими сучасними марксистами, та стверджує, що «законний самозахист може бути не лише правом, але й вагомим обов’язком того, хто відповідає за життя інших» (ККЦ 2265). Бо ж, попри весь пацифізм нинішнього понтифікату, Ватикан не відмовився від збройної охорони. Гм, а як же «недоторканість і гідність особи» нападника?
Отже, бачимо — поки що Ватикан дозволяє самозахист: за крайньої потреби вбивати можна і треба, але, якщо вбивцю спіймали, то його необхідно залишити живим до природної смерті. Десь так виглядає сьогоднішня позиція — Катехизм + Папа Франциск.
Однак всі інші види вбивства Богом і Церквою однозначно заборонені.
Також читайте: О. Климентій (Стасів): «Бути ненавистю – душа холоне, бути любов’ю ‒ це небо»
Заборонені вбивства
Навмисне вбивство
«П’ята Заповідь забороняє під тяжким гріхом пряме і свідоме вбивство. Вбивця і ті, хто йому добровільно у вбивстві допомагають, чинять гріх, який кличе до неба про помсту» (див. Бут, 4, 10).
Але навіть у цій категорії є ще більш тяжкі злочини – це дітовбивство, братовбивство, батьковбивство і вбивство одного з подружжя, з огляду на природній зв’язок, який розривають убивці.
Також Церква наголошує, що так звана турбота про євгеніку, яка нібито намагається покращити генетичну якість людського населення, також не може виправдати жодного убивства. Це ж стосується публічного здоров’я, навіть якщо вбивство задля нього наказане публічною владою (ККЦ 2268).
Порушує П’яту Заповідь також той, хто чинить щось із наміром непрямо спричинити смерть людини. Це означає, що не можна наражати когось без поважної причини на ризик смерті, або відмовити людині, яка перебуває в небезпеці, у допомозі.
А що, як убивство ненавмисне? У такому випадку воно морально не прирівнюється до свідомого вбивства, але все одно є важкою провиною, якщо така людина без відповідних мотивів спричинила смерть, навіть без наміру призвести до неї.
Також читатйте: Семюел Тоттен: «Це не Бог творить геноциди, їх вчиняють люди»
Аборти
Необхідно поважати і захищати людське життя від хвилі його зачаття. Від першої хвилини свого існування людина має право на життя!
Тому Церква завжди стверджувала, що будь-який спричинений аборт є моральним злом. Це вчення не змінилось. Воно залишається непохитним. Прямий аборт, тобто бажаний як мета або засіб, тяжко суперечить моральному законові, стверджує Катехизм.
Також тяжку провину становить формальна співпраця в аборті. Церква накладає за цей злочин проти людського життя канонічну кару відлучення (ККЦ 2270-2272).
Тут на цю тему трохи більше: Аборти: тяжкий гріх чи право?
Евтаназія
Пряма евтаназія полягає в тому, щоб покласти край життю інвалідів, хворих чи людей, які помирають. Вона є морально недопустима, навіть якщо хтось хоче, аби його вбили.
«Навіть якщо смерть видається неминучою, то лікування, яке звичайно належить хворій людині, легітимно не може бути перерване… Паліативна опіка безнадійно хворих і вмираючих становить визначну форму безкорисливої любові. На цій підставі їй слід сприяти», — говорить Катехизм (2279).
Також читайте: «Здоровому легко бути проти евтаназії». Але евтаназія — це завжди поразка любові, — о. Яцек Салій OP
Самогубство
Кожна людина особисто відповідає за своє життя перед Богом, який дав його. Бог є найвищим Володарем життя. Церква навчає, що ми є тільки управителями, а не власниками життя, даного нам Богом. Ми ним не розпоряджаємося. Тому самогубство є не лише гріхом проти любові до себе, але також розриває зв’язки солідарності з родиною, народом та всією людською спільнотою. Самогубство суперечить любові до Живого Бога.
Ще більшим злом воно є, коли вчинене з наміром дати приклад, особливо для молодих. Порушенням морального закону також є співпраця у самогубстві.
Звичайно, є пом’якшувальні, якщо так можна сказати, обставини. Це і психічні розлади, і страх перед випробуваннями, стражданням і тортурами. Вони можуть зменшити відповідальність самогубця.
Також читайте: Отець-доктор Ігор Бойко: «Особи, що доводять до самовбивства, є співучасниками у злі»
Не згасає дискусія — чи самогубці мають надію на вічне спасіння. Самогубець не може покаятись у смертному гріху убивства себе самого, тому впродовж століть Церква застерігала людей від цього гріха. Тим більше, що зі смертю існування людини не припиняється, і самогубець потрапляє в середовище злих духів, які є ще більш жорстокими, ніж його теперішні нестерпні життєві обставини чи стан душі. І якщо обставини можуть ще змінитися, а настрій жити – повернутися, то вічні муки і товариство зла триватимуть завжди.
Водночас Церква вчить, що не слід втрачати надію на вічне спасіння людей, які заподіяли собі смерть. Бог може їм дати відомими лише Йому шляхами нагоду спасенного каяття (можливо, в останні миті життя, коли вже неможливо нічого змінити, лише покаятися).
Зазначимо, що традиції християнських церков у ставленні до поховання та відспівування самогубців різняться. У будь-якому випадку, краще цього не робити, бо попадеш з вогню власного тимчасового розпачу у полум’я вічної пекельної безнадії.
Також читайте: «Пекло є»: Свята Фаустина Ковальська описала, як там
Як ще ми вбиваємо себе?
Ми говоримо про заповідь «Не вбиватимеш», тому питання, яких ми торкнулися, подекуди досить важкі для сприйняття. Але хіба ми не живемо у світі, де людське життя знецінюється зі швидкість світла: від зачаття людини до її старості на неї чигає велика небезпека бути вбитою? Нерідко право на окремі види вбивства прописане юридично. А у Франції цього року президент Макрон посприяв, аби парламент цієї країни вніс право на вбивство ненароджених в Конституцію країни як невід’ємне право людини.
Ми не торкнулися всіх аспектів цієї Заповіді та її порушення. Наприклад, коли ми не дбаємо про своє здоров’я та вбиваємо себе поганими звичками паління, пияцтва чи наркоманії, хіба це не порушення заповіді «не убий»? Це ж те саме самогубство, лише сповільнене в часі.
Або хіба невинним буде перед Богом замовник убивства? Звісно, не буде. Разом з «кіллером» і тими, хто знав, але не перешкодив пролиттю крові, він нестиме відповідальність перед Божим вічним судом, а нерідко таких людей спіткає й дочасний гнів Божий ще за її земного життя.
Або коли хтось розпалює війну чи ненависть, як це роблять російські пропагандисти, хіба вони не нестимуть відповідальність за кров та страждання невинних?
Ось так два слова — «не вбиватимеш» — відкривають для нас великий обсяг людського буття. Господь любить людину і не хоче її погибелі. Навіть коли вона согрішить, Він чекає на її каяття, готовий простити і зцілити її душу. А поки цього не станеться, кров убитих (прямо чи дотично) тією людиною волатиме до Бога від землі (читай Буття 4, 10). І Господь почує.
Підготував Андрій Толстой
Також читайте: Які гріхи Церква називає «чужими», і чому відповідаємо за них ми?
Життя, яке не варте життя. Бельгійці та німецькі нацисти
Повязані записи
