Сучасне суспільство перебуває у вирі безлічі світоглядних викликів, змін та серйозних небезпек. Всупереч усім перешкодам, саме у 21-му столітті відбуваються важливі процеси у розвиткові екуменічного руху, який має на меті не просто об’єднати християнські Церкви, але й стояти на сторожі людської гідності, гуманізму, майбутнього цілого світу, яке маємо побудувати на фундаменті добра, віри та взаємопідтримки. Своїми думками про основні процеси у сучасному екуменічному русі, постатей, які активно працюють для налагодження діалогу між християнами різних конфесій, і найважливіше – про те, як спільними зусиллями можемо розвивати відповідальність, мораль та захищати правду, у ексклюзивному інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова» поділився Антуан Аржаковський (Франція) – доктор історичних наук, екс-дипломат французького МЗС, співдиректор Департаменту «Суспільство. Свобода. Мир» (Коледж бернардинців у м. Парижі) та професор Українського католицького університету.
– Пане Антуане, які основні тенденції та зміни відбуваються в екуменічному русі у 21-му столітті, та які відмінності цих процесів від тих, що тривали під час та після Другого Ватиканського Собору?
– З цього приводу є відмінні точку зору: певні люди вважають, що екуменічний рух перебуває в якомусь «глухому куті», що не відбувається великих кроків вперед, якщо порівнювати із 60-тими роками 20-го століття, коли після Другого Ватиканського Собору виникли офіційні діалоги між християнськими Церквами. Наприклад, Всесвітня Рада Церков запросила різні Церкви, як-от Російську Православну Церкву увійти в екуменічний рух, після конференції в Нью-Делі (1961 р.).
Впродовж 60-х – 80-х років минулого століття було докладено безліч зусиль, аби продемонструвати, що насправді наші конфесійні розбіжності не такі вже й принципові, і є набагато більше речей, які нас об’єднують, аніж тих, які розділяють. Я б сказав, що так званий пік цього екуменічного руху, який, звісно, пов’язаний із рухом глобалізації світу, відбувся в 1995 році, коли Папа Іван Павло II написав енцикліку «Ut Unum Sint» («Щоб усі були одно»). Багато православних християн, протестантів відреагували на цю енцикліку і робили прекрасні пропозиції – навіть стосовно найбільш «болючих» питань, як-от місце єпископа Риму в спілкуванні християнських Церков.
На жаль, наприкінці 90-х р. та в 2000-х роках, виникла криза конфесіоналізму: де релігії все більше й більше остерігались глобалізації. Ті процеси, які раніше, здавалось би, йшли на користь, вибудовували мир, об’єднання, постали як небезпека. І тому деякі аналітики вважають, що розпочалась «зима екуменізму». Моя точка зору дещо інша – не песимістична і водночас не оптимістична. Вона зосереджена на тому, що ми повинні змінити погляди на сам екуменічний рух. Ми маємо зрозуміти, що зароджується щось нове, що називають екуменічною наукою – виникає справжня нова область знань. Уявіть собі, вже більше, аніж сто років існує екуменічний рух, який розпочався наприкінці 19-го століття. Чим більше богослови, спеціалісти, люди, які добре знають цю тематику та орієнтуються в ній, зустрічаються, спілкуються і довіряють одні одним, тим більше вони розуміють, що потрібно по-новому вивчати ці питання. Я виявилось, розділення, які існують між нами, – насправді не такі глибокі, як ми думали.
І тоді виник такий рух, який називається – об’єднання між вірою та розумом, а не тільки між католиками, протестантами тощо. Таким чином розвивається наука, яка поєднує як філософію, так і богослів’я, природничі, гуманітарні, антропологічні науки. Тому я вважаю, що в наступні роки ми все більше зрозуміємо, що екуменічна наука є головною парадигмою, яка дозволяє втілювати у життя новий університет, новий синтез знань – не тільки між різними релігіями, різними християнськими Церквами, але й такий, що готовий відповісти на сучасні питання проблеми, наприклад фундаменталізм. До речі, наразі надзвичайно сильно розвивається фундаменталізм у світі, маємо проблему секуляризму тощо. Ще є така велика парадигма – як питання трансгуманізму. В Україні про неї мало говорять. А от у Франції, в США це питання більш відоме.
Я вважаю, що є одна наука, яка є вищою, яка може відповісти на всі ці питання, – це насамперед, екуменічна наука. Тому я великий ентузіаст цієї справи. І це не лише ентузіазм, я працюю над розвитком та вивченням цих питань й у практичній сфері.
Я директор з наукових досліджень у Коледжі бернардинців у м. Парижі. У нас є безліч дослідницьких програм. Ми багато говоримо про актуальні питання сьогодення: демократію, тероризм, Європу, об’єднання Європи, кризу в Європі, популізм тощо. Аналізуючи увесь свій досвід, можу засвідчити, що екуменічна наука – та наука, яка дозволяє отримати відповіді на ті запитання, на які уже секуляризовані держави чи ультрарадикальні релігії не можуть знайти відповідей.
– Кого із релігійних діячів нашого часу Ви вважаєте одними із найбільш впливових персон в екуменічному русі? Чий вклад у цій духовній сфері став справді безцінним для нашого століття?
– Насамперед, це Папа Франциск. Те, що він недавно зробив в Асижі, ця спільна міжконфесійна, міжрелігійна молитва за мир, за ціле людство – це просто прекрасно. Це Католицька Церква, яка може об’єднати представників різних релігій – від буддистів до віруючих Православних Церков. Це великий знак як відкритості, так і духовності, й глибокий жест любові до ближніх. Але не тільки Папа Франциск активно працює для розвитку екуменічного та міжрелігійного діалогу в сучасному світі. Святійший Вселенський Патріарх Варфоломій I також робить багато в проекції екуменічного руху. Він зміг організувати Всеправосланий Собор на острові Крит в червні, який ми чекали більше, аніж сто років – і Собор відбувся. Всі Православні Церкви навколо Патріарха Константинополя говорили про те, що екуменізм є пріоритетом, що екуменізм – це добро, що сама суть Православної Церкви – це те, що ця Церква екуменічна, та й навіть самого Патріарха називають Вселенським Патріархом. Це також знак, що є кроки вперед зі сторони Православної Церкви. Я міг би назвати ще багато таких людей. До прикладу, у Великобританії є Роуен Вільямс, духовний глава Англіканської Церкви, Архиєпископ Кентерберійський (2002-2012 рр.), якого я дуже поважаю. Свого часу він був третім обличчям держави у Великобританії після королеви, прем’єр-міністра. Він також є професором в Кембриджському університеті. Він надзвичайно великий науковець, який доклав багато зусиль та праці не просто для об’єднання Церков, але й для об’єднання християн.
Всі особистості, яких я назвав, – це дуже впливові люди. Звісно, цими іменами список не обмежується. Але якщо говорити в контексті України, я вважаю, що кардинал Любомир Гузар – це людина, у якої є харизма екуменічного лідера. Він, звичайно, греко-католицький архієрей, але одночасно й уособлює собою національне обличчя, яке має духовний авторитет. Таких осіб в Україні є ще багато. Наприклад, те, що ми робили в рамках 9-го Екуменічного соціального тижня «Міграція: виклик для України» – надзвичайно важливо. Це, наприклад, зустріч Українського християнського академічного товариства (УХАТ), яка відбулась 29 вересня, і на яку приїхали і о. д-р Іван Дацько, президент Інституту екуменічних студій УКУ, і о. д-р Михайло Димид, викладач УКУ, які є представниками греко-католицького духовенства.
Але також взяв участь у заході й прот. Георгій Коваленко, представник Відкритого православного університету святої Софії – Премудрості, представник УПЦ. Мені видається, що такі особистості демонструють шлях екуменізму, об’єднання, відкритості, а найголовніше – людяності.
– Наскільки важлива роль молоді, насамперед мирян, для розвитку сучасного екуменічного діалогу?
– Я вважаю, що внесок молоді, насамперед мирян в екуменічний діалог справді великий. Поки що молоді люди цього ще не бачать і не розуміють. Але ті, хто усвідомлюють це, є великим знаком надії для всіх нас, для майбутнього світу.
Під час Екуменічного соціального тижня у м. Львові я побачився із Алімом Алієвим, громадським активістом, співзасновником ініціативи «Крим SOS». Він розповів про те, що його організація відкрита для всіх, що вона робить конкретні проекти. Мені видається, що екуменічний рух – це не тільки релігійний, догматичний, богословський рух, але й рух, який нагадує нам і наголошує на тому, що ми є людьми й повинні допомагати одні одним. Саме те, що об’єднує нас, наприклад, наша людяність, набагато більше, аніж те, що розділяє нас. Це є хорошим прикладом. Звісно, в Європі є такі рухи мирян, які демонструють новий етап в розвиткові екуменічного руху. Багато важливих ініціатив робить oбщина «Sant‘Egidio». Голова цієї організації – Андреа Рікарді. До речі, в них є представник у м. Києві, Юрій Ліфансе (Yuri Lifanse). В Німеччині нещодавно відбувалась Асамблея рухів мирян – де брали участь католики, православні, протестанти, було багато молоді. Захід тривав в м. Мюнхені. І на головній площі Мюнхену зібралось приблизно 10 тис. людей, серед них молодь. Ще є це прекрасний католицький рух «Focolare», створений мирянкою Кларою Любіч після 1943 року, і важливо, що жінки мають важливу роль у цьому русі. Представники цього руху є екуменістами.
– Чи існує загроза того, що у наші дні, як екуменічний діалог, так і міжрелігійний, можуть бути використані певними структурами чи державними та бізнес-лідерами як засіб маніпуляції релігійною свідомістю людей – заради задоволення власних амбіцій або ж пропаганди хибних ідей?
– Ви знаєте, в основному, коли я розглядаю приклад Росії, то бачу, що президент Володимир Путін не любить екуменічного руху. Він підтримує Російську Православну Церкву, яка, на жаль, активно сприяє розбудові «русского міра» – це антиекуменічний проект. Екуменізм виступає проти старих імперських моделей об’єднання. Загроза була б екуменізму існувала б, якби диктатор використовував ідеї екуменізму для своїх цілей, але наразі такої небезпеки немає. Навпаки, те, мені дуже подобається в Україні, що президент Петро Порошенко в липні говорив про важливість об’єднання Київської Церкви. У нього є такий проект екуменізму, коли всі християнські Церкви пригадують, що в 16 столітті вони були єдині; що, звісно, могли бути розбіжності, але Київська Церква була в сопричасті завдяки Флорентійському Собору – і з Римом, і з Константинополем. Підсумовуючи те, що Петро Порошенко говорить – треба об’єднатись в рамках Київської Церкви. Це ідея, над якою треба працювати. Ціль нашої конференції в рамках УХАТу – запропонувати конкретні заходи та ініціативи, щоб допомагати уряду, щоб Церкви дійсно шукали спільну мову, вели екуменічний діалог. Це, звісно, дуже складна праця, адже розділення між Церквою і державою не можна ігнорувати, треба поважати це. Але, з іншого боку, держава повинна допомагати Церквам об’єднатись. Церкви також повинні помагати державі бути справедливою. Нашим завданням є налагодити цю співпрацю, і тому ми сприяємо бажанню держави йти в напрямку об’єднання, яке дозволяє різноманітність. Мені здається, що добре також те, що відбулось звернення від Української Верховної Ради до Патріарха Варфоломія та Константинопольської Церкви сприяти цьому. Тому загрозою було б, якби Константинопольська Церква не відповіла на цей виклик. А також, якби уряд України сказав, що прагне допомогти, а насправді нічого не робив.
Я б хотів за допомогою цього інтерв’ю ще раз наголосити, що справа об’єднання – це наш спільний виклик: і Церков, і держави. Якщо уряд Петра Порошенка серйозно ставиться до такої заяви, яка була в липні, якщо це не пусті слова, закликаю представників уряду ознайомитись із роботами УХАТу, який уже 10 років працює над тим, щоб розвивати довіру, дружбу, діалог не тільки між Церквами трьох юрисдикцій – Православними, Римо-Католицькою, Греко-Католицькою, а також й з протестантами. І, звісно, ми розуміємо, що в Україні живуть євреї і мусульмани, тому об’єднання повинно бути не проти інших. Маємо докласти багато зусиль, щоб єдина нація розвивалась, щоб було справжнє об’єднання громадян України, щоб кожна людина відчувала себе добре та комфортно у цій країні, щоб ми, європейські християни, спільно творили добрі справи заради кращого майбутнього.
Розмовляла Лідія Батіг
Повязані записи
