«Пророків, котрі провіщали мир, лише тоді визнавали правдивими послами Господа, коли слово пророка збувалось» (Єр. 28:9)
Колись, у молоді роки, я зустріла прекрасну жінку, у якої минав вік, коли вона могла б народити дитину. Вона звірилася мені, що, як щира християнка, завжди намагалася жити вірно вченню Церкви, робити все «як годиться», але так і не знайшла супутника життя, за яким так тужило її серце.
Моє серце «стиснулося від співчуття» до неї, і я не втрималася, випаливши: «О, я просто знаю, що ти зустрінеш свою людину! Хіба ж може Господь знехтувати таким глибоким прагненням твого серця?»
Вона усміхнулася мені, на її очах забриніли сльози, і я зрозуміла, що мої слова вдихнули в неї нову надію. Хибну надію.
«Слухай… Господь тебе не посилав, в той час як ти викликаєш у цього народу надію на те, чого не станеться» (Єр. 28:15)
Звісно, мої наміри були добрими, але абсолютно хибними. Правду кажучи, я гадки не мала, чи зустріне вона коли-небудь «того самого». Мені просто дуже цього хотілося. Вона здавалася такою чудовою жінкою — це було просто несправедливо! Але річ у тім, що я майже не знала її, і тим паче не відала, які плани мав на неї Бог. Я озвучила їй власну версію «пророцтва» лише тому, що, на мою думку, саме так усе мало би скластися в її житті.
Скажу чесно: я діяла від щирого серця, бо справді хотіла хоч якось її втішити. Але врешті-решт, якщо вона прийняла мої слова близько до серця, цілком можливо, що я зробила їй тільки гірше. Тримаючись за надію на один конкретний план, вона могла згаяти дорогоцінний час і сили, не помітивши іншого, прекрасного задуму, який підготував для її життя Бог.
Звісно, Ісус — неперевершений майстер брати наші помилки й перетворювати їх на щось набагато краще. Я отримала свій урок смирення, а це завжди йде на користь. Щодо тієї жінки — мені залишалося лише молитися за неї та довірити її життя в надійні Господні руки.
Але питання залишається відкритим: усі ми, як християни, покликані підбадьорювати пригнічених, співчувати стражденним, дарувати надію тим, хто у відчаї. Як же робити це з усією щирістю, не плекаючи в людях «хибної впевненості» і не перетворюючись на фальшивих пророків?
«Не віднімай від моїх уст слова правди, бо я покладаю надію на Твої присуди» (Пс. 119:43)
Ми маємо покладати свою надію на Господні «присуди». Що саме це означає? Річ у тім, що дійсно існує величезна різниця між тим, щоб говорити в пориві хибних емоцій, і тим, щоб промовляти слова від Святого Духа, в Якому «ми живемо, рухаємося та існуємо» (Дії 17:28). Емоції часто можуть імітувати голос Духа, тому ми повинні ретельно дотримуватися присудів, які дає Бог, коли йдеться про пророчі слова.
Найперший присуд, звісно ж, передбачає, що ми самі дотримуємося Божого «закону» та Його «присудів», що, зокрема, включає і прийняття Святих Таїнств. Одного разу мене познайомили з людиною, яка, як казали, мала особливий харизматичний дар. «Ого, — подумала я. — Це справді вражає!». Та раптом ця людина мимохідь обмовилася, що не приступала до Таїнства Примирення (Сповіді) вже понад рік. Цього мені було цілком достатньо, аби зрозуміти: свій «дар» на мені вона найближчим часом точно не застосовуватиме.
«Не самим хлібом житиме людина, але кожним словом, що виходить з Божих уст» (Мт. 4:4)
Друга настанова від Бога полягає в тому, що, окрім прийняття Таїнств і дотримання Його закону, ми також маємо регулярно живитися словами Святого Письма. Ми, звісно, можемо залишити свої Біблії на полицях і задовольнятися лише тими уривками, які Церква пропонує нам у щоденних літургійних читаннях. Ця порція духовної їжі ідеально розрахована на наші щоденні потреби — це саме та міра манни, що не дасть нашій вірі згаснути. Проте так ми не пізнаємо тієї повноти благодаті, яку приносить глибоке особисте прийняття Слова.
Подібно до Євхаристії, яка вимагає нашої активної участі, щоб ми змогли прийняти всі ті благодаті, якими Ісус прагне нас наділити, наша увага до Слова також має бути живою та дієвою. Один із найкращих способів залишатися зосередженими під час Літургії Слова — це змахнути пил зі своїх Біблій і читати тексти дня заздалегідь, ще до того, як прийти на Літургію (Службу Божу). Ми просимо Святого Духа «вдихнути життя в слова, які ми читаємо», а тоді уважно прислухаємося до того, що Він хоче сказати нам сьогодні. Якщо ми зробимо бодай це, Ісус прийме наші старання так, ніби ми зберігали ідеальну зосередженість від початку й до кінця. Його благодать доповнить усе те, чого нам не достає.
«Не журіться, що і як казати: дасться вам в ту хвилину, що казати, бо не ви будете говорити, а Дух Отця вашого, Котрий говорить у вас» (Мт. 10:19-20)
Зрештою, коли ми покликані промовляти пророчі слова від імені Господа, Ісус каже нам не «журитися». Моє хибне співчуття до тієї жінки було викликане не стільки жалем до неї, скільки моєю власною внутрішньою тривогою. Справжнє ж співчуття просто сіло би поруч із нею в її смутку, взяло б її за руку, вислухало б і подарувало ті слова надії, які б допомогли їй пройти крізь цей біль.
«Вірний Бог не допустить, щоб ви випробовувалися понад міру, але при випробуванні дасть і вихід, аби ви могли його витримати» (1 Кор. 10:13)
Тож які саме пророчі слова ми покликані промовляти? Як принести надію цьому зламаному, виснаженому світу, не вдаючи, ніби все навколо гаразд? У світі, вочевидь, далеко не все гаразд — та чи справді йому потрібен ще один лякливий голос, що провіщає лише морок та приреченість?
Правда в тому, що коли слова перестороги лунають від Бога, вони не наганяють на нас жах, а відкривають нам очі. Вони скріплюють нас благодаттю, необхідною для того, щоб змінити свій шлях, і дають чітке розуміння, куди ступати далі.
Коли ми чуємо, як до нашого серця промовляє справжній пророк, то Божа любов, що нас огортає, виявляється набагато сильнішою за сором і впокорення від усвідомлення власних помилок. Ця любов виливається немов запрошення, що кличе нас додому — у безпечний прихисток та обійми нашого Спасителя. Коли послання надходить від істинного пророка, нас незбагненним чином тягне його почути, якою б суворою не була ця звістка. Це послання, яке не відлякує нас, а в якийсь таємничий, відомий лише Богові спосіб, наповнює наші серця Його миром.
Автор: М. К. Голбрук — мама десятьох дітей, яка навчає їх удома, та авторка серії книг «Безпечна гавань: Біблійні роздуми для серця та дому». Родом із Нью-Йорка, вона здобула ступінь бакалавра з розвитку людини та сімейних відносин у Корнелльському університеті, а також ступінь магістра зі шкільного консультування в Нью-Йоркському університеті. М. К. Голбрук полюбляє збиратися за столом у родинному колі, молитися разом із друзями та зустрічати кожен новий ранок із горнятком гарячої кави за читанням Божого Слова.
Основне зображення є репродукцією картини Карла Еберта «Зруйнований Єрусалим» (нім. Das zerstörte Jerusalem) 1869 року.
Ця стаття є адаптованим розділом із книги «Безпечна гавань: Біблійні роздуми для серця та дому (Рядовий час, тижні 15–21)» (The Safe Haven: Scriptural Reflections for the Heart and Home), яку можна знайти на Amazon.
Джерело: catholicexchange.com
Також читайте: «Я ніколи не кажу “Бог мені сказав”». Єпископ Василь Боєчко про харизму – справжню і фальшиву
Lectio Divina: користь і шкода
Молитва «іншими мовами»: в Біблійні часи і сьогодні
Повязані записи
