На молитву іншими мовами існують полярні погляди. Одні вважають її даром та ознакою Святого Духа, інші – хулою на того ж Духа. Для одних це щоденна молитва та сила до християнського життя, для інших – незрозуміле явище: якась сектантська екзальтація або взагалі прояв бісів.
Як так може бути? Очевидно, що спрощеної відповіді на це питання немає. У кожної зі сторін свої аргументи: як біблійні, так і з власного досвіду. Тож спробуємо поглянути на «інші мови» з обох позицій. Тема цікава й актуальна, бо у світі молиться «іншими мовами» кожен п’ятий християнин, а до харизматичних та пʼятидесятницьких течій належить понад 644 млн людей, або 8% всього населення нашої планети.
До того ж цими вихідними Православна та Греко-католицька церкви святкуватимуть празник Святої Трійці, або П’ятидесятниці. Саме в день цього старозавітного свята християни, зокрема апостоли, вперше заговорили «іншими мовами» (Дії 2, 4). Вдруге це трапилося в домі сотника Корнилія під час проповіді ап. Петра: «і віруючі з обрізаних, які прийшли з Петром, здивувалися, що й на язичників зійшов дар Святого Духа, бо чули, як вони говорили мовами і величали Бога» (Дії 10, 44-46). В обох випадках мови були однією з ознак того, що на людей зійшов Святий Дух.
Ще у двох випадках у Діях Апостолів, коли йдеться про подібне зішестя Святого Духа, «інші мови» не згадуються, однак говориться про певні видимі знаки, що свідчили про отримання Небесного дару. Святий апостол Павло після свого навернення на шляху до Дамаска охрестився «і наповнився Духом Святим». А вже пізніше у Посланні до Коринтян він пише про те, що «більше за всіх» говорить «мовами» (1 Кор. 14, 18). Можна припустити, що вперше він заговорив ними у домі учня на ім’я Ананія, який охрестив його в Дамаску (Дії 9, 17).
Це ж може стосуватися і новонавернених у Самарії, бо «коли Симон побачив, що покладанням рук апостолів дається [Святий] Дух, то приніс їм гроші…» (Дії 8, 17-19). Що побачив Симон-волхв? Слід від мира на тілі учеників? Очевидно, ні. Ознака прийняття Святого Духа вразила досвідченого чаклуна, через що він і захотів придбати собі за гроші здатність дарувати Святого Духа. Саме від його імені й з’явилося слово «симонія», коли хіротонія в духовний сан стає товаром. Дуже великий гріх, до речі, хоч би як хто ту мзду благочестиво не називав.
Пізніше через покладання рук апостола Павла отримали Святого Духа учні Івана Хрестителя в Ефесі. «Зійшов на них Дух Святий, і вони почали говорити мовами й пророкували» (Дії 19, 6).
Про те, що віруючі в Євангеліє говоритимуть «новими мовами», дав обітницю ще сам Ісус Христос перед Своїм Вознесінням (Мк. 16, 18). А у своєму Посланні до церкви в Коринті апостол Павло згадує «різні мови» і «пояснення мов» серед дев’яти Дарів Святого Духа (1 Кор. 12, 4-10). Ба більше, говоріння мовами, зокрема й молитва ними, було невід’ємною частиною богослужіння в апостольській церкві. Так, Павло намагається впорядкувати публічне використання цього дару, однак дякує, що «більше всіх говорить мовами» (1 Кор. 14, 18), і каже прямо: «не забороняйте говорити мовами» (1 Кор. 14, 39). У тому ж розділі він стверджує, що «хто говорить мовами, той збудовує себе», бажає, «щоб всі говорили мовами», і пояснює, що «мови є знаком… для невірних» (1 Кор. 14, 4-5, 22).
Тож просто так відсахнутися від теми «інших мов» (або, як її ще називають, «глосолалії» — від грец. γλῶσσα [glōssa] — мова, та λαλέω [laleō] — говорю) людині, яка серйозно ставиться до Святого Письма, неприйнятно.
Як дамоклів меч, над християнами висить ще одне місце з Писання, де Ісус на звинувачення у тому, що «Він виганяє бісів не інакше, як Вельзевулом, князем бісівським», строго застеріг фарисеїв, кажучи, що «хула на Духа не буде прощена… ні в цьому віці, ні в майбутньому» (Мт. 12, 31-32).
Водночас серед уже згаданих девʼяти Дарів Святого Духа апостол Павло згадує дар «розпізнавання духів» (1 Кор. 12, 10) якраз перед даром «інших мов». А християнам в Ефесі він заповідає досліджувати (випробовувати) те, що до вподоби Богові (Еф. 5, 10), солунян же просить досліджувати геть «усе» і триматися лише «доброго» (1 Сол. 5, 21). Зрештою, сам Господь Ісус Христос застерігає від «лжепророків, які приходять до вас в овечих шкурах, а всередині – хижі вовки» (Мт. 7, 15). Звісно, тут ідеться про широкий спектр релігійного хижацтва, але одним із його фасадних елементів є духовні маніфестації. Саме надприродними діями (або тим, що ними здаватиметься) візьмуть у духовний полон багатьох християн Антихрист та Лжепророк, про яких описує Книга Обʼявлення (див. Об. 13, 3, 13-14; 16, 13-14; 19, 20; 2 Сол. 2, 9-10; Мт. 24, 23-24).
Тож маємо в Писаннях чітку картину: надприродне (чи те, що видається таким) може мати щонайменше два джерела — Боже або диявольське. Водночас є цілком очевидні застереження: не приписувати Святому Духу дію бісів, але разом з тим бути максимально пильним, аби не сприйняти демонічне за Боже, а негідних людей — за Божих служителів (пор. 2 Кор. 11, 14; Гал. 1, 8; 2, 4; 2 Тим. 3, 5; Мт. 23, 27-28). На перший погляд, непроста дилема: легше або все приймати, або все відкидати – однак такої «розкоші» Святе Письмо не дозволяє (пор. Мт. 25, 26).
Отже, апостоли і Церква в першому столітті знали, що таке «інші (різні) мови», та практикували їх. Однак із часом цей дар (як і багато інших харизм) із християнських зібрань зник. Це відбулось поступово, і Отці Церкви – а також пізніші богослови – пояснювали це доволі логічно: дари Духа рясно проявлялись на початках, оскільки для становлення Церкви необхідне велике зовнішнє свідчення, без якого розігнати морок язичницького світу було практично неможливо.
Від духовних дарів Церква, звісно, ніколи відмовлялась, однак тепер «творити чудеса», «пророкувати» або «зцілювати» могли здебільшого люди, які вирізнялись особливою святістю та аскетизмом. Однак навіть поміж канонізованих святих дар «інших мов» був украй рідкісним.
І лише у XX ст. «дар мов», або «язиків», став візитною карткою пʼятидесятницького та харизматичного рухів — спочатку лише в окремих громадах, а пізніше, з 1970-х, він масово увійшов і в Католицьку церкву. Зазвичай здатність говоріння «іншою мовою» сприймається як обовʼязкова ознака (так би мовити, паспорт) «Хрещення Святим Духом» (або «в Святий Дух»). Отже, згідно з цим неопротестантським поглядом, людина спочатку «приймає Ісуса як свого (особистого) Спасителя», далі приймає «водне хрещення» (обовʼязково у свідомому віці), і третім кроком є «Хрещення Святим Духом», яке також треба прийняти: або в особистій молитві, або через покладання рук уже охрещених Духом. І знаком того, що Хрещення Святим Духом відбулося, є саме та мить, коли людина починає говорити «новими мовами».
Про Хрещення Святим Духом також згадується в Писанні, зокрема про нього говорив Іван Хреститель (Мт. 3, 11). І справді, на прикладі вже згаданих нами учеників у Самарії чи Ефесі ми бачимо, що після хрещення у воді на новонавернених сходив Святий Дух. У традиційних Церквах — Католицькій та Православній — «Хрещення Святим Духом» з часом трансформувалося у знані сьогодні форми Таїнства Миропомазання. Це, мабуть, найменш зрозуміле Таїнство для пересічного парафіянина, однак в апостольські часи дарування Святого Духа мало неймовірно важливе значення для християн.
Залишається розглянути останнє і найважливіше питання у нашому дослідженні: «А що таке “інші (нові, різні) мови”?» Мабуть, це і є найбільш контроверсійним питанням, саме тут проходить основна лінія «теологічного фронту».
Про дар яких «мов» ідеться? Святе Письмо дає очевидну відповідь: йдеться про іноземні мови, які не вивчав той, хто ними висловлюється. Підтвердженням цьому є розповідь про те, що відбулося в День П’ятидесятниці в Єрусалимі, після того, як на апостолів та учеників зійшов Святий Дух у вигляді поділених язиків, наче вогняних, і вони «почали говорити іншими мовами, як Дух велів їм промовляти». «Коли ж стався цей шум, зібрався натовп і був збентежений, бо кожний чув, що вони говорять його власною мовою». А далі перераховуються близько 20 етнічних груп прозелітів, які розуміли галілейців, хоча ті абсолютно не знали мов, якими говорили. Дехто сприйняв глосолалію учеників по-своєму і вирішив, що ті з самого ранку вже понапивались (див. Дії 2, 1-13).
Однак глосолалія наших часів дещо інакша: здебільшого ті, хто її практикує, відтворюють звуки, які мало нагадують конструкт мови, геть не схожі на мову і навіть трохи відлякують. У цьому випадку п’ятидесятник або харизмат, найімовірніше, буде посилатися на початок «Гімну любові» в листі до Коринтян, у якому апостол Павло згадує «ангельські мови» (1 Кор. 13, 1). Ось саме цими «ангельськими мовами» і обдаровує Святий Дух людину, запевнять вас. Швидше за все, пояснення буде таким: «Людина не розуміє (те, що сама говорить), ніхто з людей її теж не розуміє, але розуміє Бог – бо іншими мовами вона “говорить таємне” (1 Кор. 14, 2) і в такий містичний спосіб “збудовує (духовно) себе” (1 Кор. 14, 4)».
З такою інтерпретацією погоджуються далеко не всі християни, бо назвати беззвʼязне мовлення мовою насправді досить складно — звісно, якщо не впадати у крайній містицизм. На противагу такому аргументу існує чимало історій, коли людина практикувала глосолалію, однак її хтось раптом розумів, почувши свою рідну мову, і внаслідок того навертався. Чи таке справді буває, сказати складно, і це не є основною метою нашого сьогоднішнього дослідження.
Однак підсумуємо. Не здивуюся, якщо хтось із читачів буде дещо збентеженим, оскільки не почув однозначної відповіді щодо явища «інших мов» у сучасному християнстві. Наявна в наш час комбінація суперечливого розуміння Біблії, глибина церковного Передання та різноманітність досвіду мільйонів (як позитивного, так і негативного) щодо «інших мов» може збентежити шукача правди. Підбадьорю таку людину словами: «Відпливи на глибину і закинь сіті» (Лк. 5, 4).
Також читайте: Єпископ Василь Боєчко: «Я молився і одержав те саме, що й апостоли»
О. Михайло Сивак про Зелені свята, духовні дари і Таїнство Миропомазання (відео)
Про «інших богів», Ім’я Бога та поклоніння іконам: дискусія з отцем-доктором Рафаїлом Турконяком
Повязані записи
