Чи кожна хвороба має духовне коріння? Чому одні люди хворіють, а інші – ні? Чи гарантоване для християнина зцілення? Як поєднати віру в Бога і довіру до лікарів? Про це та інше напередодні Неділі Сліпонародженого ми спілкувалися зі сестрою Юстиною Голубець ССНДМ – головою Комісії УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я.
Андрій Толстой: В Євангелії від Івана в 9 розділі учні запитують в Ісуса Христа, чому чоловік, якого вони зустріли, народився сліпим. Вони запитують, хто згрішив: сам сліпонароджений чи його батьки? І оскільки чоловік був сліпим від народження, то може виникнути питання – а коли він міг згрішити? Одні припускають, що, можливо, він згрішив в утробі матері, а дехто навіть висуває теорію про переселення душ, що, мовляв, він згрішив у минулому житті, і тому вже народився сліпим.
Сестра Юстина Голубець ССНДМ: У той час вважалося, що різного роду терпіння чи фізичні вади мали би передаватися через гріхи родичів у попередніх поколіннях. І певною мірою так воно було у Старому Завіті (пор. Вих. 20:5; Втор. 28:41, 46). Та коли приходить Христос, Він творить щось нове – приносить Новий Завіт. І в цій ситуації Він дає хорошу відповідь: «Ані він не згрішив, ані батьки його, а тільки для того щоб проявилася слава Божа».
Коли Господь творить життя людини в утробі матері, то вже має певний задум щодо неї. Він вже знав, що цей чоловік прославить Бога саме в такому стані. Якщо хтось народжується з вадами, наприклад, без кінцівок, то з людського погляду це якийсь «брак». Але ця людина має певний внутрішній ресурс – вона ніколи не жила з двома кінцівками, вона знає, як жити з однією, і прилаштовується. Багатьом відомий приклад Ніка Вуйчича, але тільки через те, що його батьки (та інші добрі люди) приймали його таким, яким він є, і дозволили йому адаптуватись до обставин.
Чи кожна хвороба має духовне коріння?
Тут, можливо, треба говорити з отцями, які є екзорцистами… Людина складається з душі і тіла, і тому, коли хвороба торкається однієї нашої частини, то страждає й інша. Через це ми визнаємо свою неміч, і водночас прибігаємо до джерела, яке відкриває для нас Церква, щоби встати і піти, як цей сліпороджений. Він нічого особливого не робив, але отримав дар зцілення. І від цього отримав ще більший посил, бо йде свідчити про те, що зробив йому Христос.
Чому одні люди хворіють, а інші – ні?
Лікарі кажуть, що нема здорових людей, є недообстежені. Ми всі хворіємо. Це не завжди видно назовні, особливо в теперішній час. Ми всі маємо свої немочі: більші чи менші, але вони є тягарем для людини. Хтось свій біль маскує, а по комусь це дуже видно. Кожен із нас хворий… кожен з нас має щось, що потребує зцілення.
Тому Христос приходить і каже, що хворі потребують лікаря (див. Мк. 2, 17). Якщо навіть я вважаю себе здоровим фізично, то духовно у мене завжди буде якась хвороба. Тому Христос прийшов як лікар, і я йду до Нього, як до лікаря. І мені потрібно відкрито Йому свою хворобу, свою неміч. Бо якщо я буду вдавати, що зі мною все гаразд, я не буду Його потребувати. І Неділя Сліпородженого якраз показує, що можна бути або сліпим від народження, або стати таким впродовж свого життя – не тільки фізично, але й духовно.
Дехто, ґрунтуючись на словах з Писання «ранами Його ми зцілені» (Іс. 53, 5; Мт. 8, 16-17; 1 Пт. 2, 24), стверджує, що християни не повинні хворіти. А якщо хтось хворіє, то у нього або брак віри, або він (можливо таємно) грішить. Згідно з цією теологією, Ісус Христос помер не лише за наші гріхи, але і за наші хвороби, і тому, якщо у християнина все в порядку з вірою, він буде здоровим.
А що таке «бути здоровим»? Що таке взагалі «здоров’я»? Що ми маємо на увазі, коли хочемо зцілитися? Нагадаю, що людина – це дух і тіло. Не завжди наша хвороба фізична – наша душа може бути хворою. Святе Письмо справді говорить нам, що «ранами Його ми вилікувані» – Христос помер за мене, Його ранами я вилікувана, тому я не маю помирати вічною смертю. Тому більше не потрібно приносити за гріхи в жертву тварин, як це було в Старому Завіті. За гріх справді потрібно померти. Та Христос бере наші рани від гріха на Себе: прийшов Новий Завіт – Жертва принесена, і тим Непорочним Ягням є наш Спаситель.
Але ми все ж таки помираємо?
Так, наше тіло обмежене і смертне, і тому воно має свій час. Але душа не помирає. І біль, який тіло відчуває, є нашим захистом. Бо якби ми не мали відчуття болю, то дуже легко нищили б своє життя. Але болю духовного ми можемо не відчувати, наприклад, коли пригнічуємо свою совість. І тоді людина непомітно для себе може духовно померти.
У Старому Завіті розповідається про те, що Юдейський цар Аса захворів і «у своїй недузі шукав не Господа, а лікарів», і тому помер (2 Хрон. 16. 12). А в Книзі Сираха говориться про те, що «лікування», або «здатність лікаря» – «від Всевишнього» (Сир. 38, 1-15). То християнину потрібно молитися про зцілення до Бога чи йти до лікаря?
Господь дає свої таланти кожному з нас. Ми маємо молитися, але кожна професія також для чогось дана. І є ті, хто після навчання стає лікарем – вже інша справа, який це лікар. Тому має бути тандем молитви і лікування. Були випадки, перегини, коли не йшли до лікаря, а тільки молилися, і цим завдавали шкоди собі чи іншим людям. Ми знаємо, що одним із гріхів проти Святого Духа є надмірне уповання на Боже милосердя, коли ми не робимо своєї частки, а все перекладаємо на Бога.
Але ми також повинні просити Бога, щоби Він дав нам добрих лікарів. Я пригадую хірурга-травматолога, який казав, що успіх у порятунку життя людини не залежить лише від його вміння. Він розповів приклад, як одного разу жінка потрапила в ДТП, а два тижні перед тим її чоловік загинув як герой, захищаючи нашу державу. А це був його друг. Тож він робив надзусилля, щоб допомогти цій жінці, і під час операції вони всією командою поклали руки на рану і разом помолилися. Ми робимо від себе все, що можемо, але також довіряємо Богові.
Сліпонароджений не просив Ісуса про зцілення, Ісус сам підійшов та зцілив його. Однак, коли ми просимо у Бога про уздоровлення, воно в чудесний спосіб часто не надходить. Як правильно реагувати на відсутність відповіді на молитву? Особливо коли хтось помирає від хвороби або страждає від неї довгий час? А Бог ніби мовчить і не чує.
Це також Його відповідь. Мовчанка – це також відповідь, тільки ми її не хочемо прийняти. Тому ми виходимо незадоволені після молитви, бо вже знаємо, який має бути результат. Ми хочемо керувати Богом, і вказувати, як саме Йому треба вчинити. Правдивий християнин, звертаючись до Бога, виявляє своє бажання, але водночас він каже: «Нехай буде Твоя воля».
Але в людини може скластися враження що Бог її не любить, або байдужий до неї, якщо дозволяє їй або близьким людям страждати?
Страждання є різного характеру. Батьки також обмежують своїх дітей задля їхнього добра, тому що люблять свою дитину. І те, що дитині може здаватися горем, насправді є виразом батьківської любові. Дитина інколи бунтує або сумує, і може сприймати батьків як тиранів. Та коли дитина дорослішає, люблячі батьки дають їй все більше свободи, хоча розуміють, що дитина може помилитись і завдати собі болю. «Та навіть якщо ти впадеш, навіть якщо ти згрішиш, я є поруч». Таким є і справжнє християнство: з Богом ми не торгуємось. Бог не сидить за рахівницею, обмінюючи Свої дари на кількість наших молитов. Бо якщо ми досі так уявляємо Бога, то ми Його ще не пізнали.
Сліпонароджений був людиною з інвалідністю усе своє життя і жив милостинею. Тому його зцілення означало, що він, вже у дорослому віці, втратив засоби до існування: хто тепер йому, зрячому, даватиме кошти?
Це виклик для нього.
Як допомогти людям, які так звикають до свого страждання, що не уявляють (і не бажають з різних причин) свого життя без терпіння?
Бути поруч із ними. Цей сліпороджений втратив ресурс до життя, але він і отримав щось. До речі, Бог так створив людину, що у тих, хто втратив зір, по-особливому розвиваються інші рецептори.
Та частина Євангелія, яку ми читаємо на Неділю Сліпородженого, показує, як люди можуть осуджувати і як Господь цей осуд перевертає на інший бік. Ми хочемо відразу судити і фіналізувати проблему: «о, йому так сталося, бо він згрішив», «а маму цього я знаю, тому з ним так», або «я знаю його бабу, діда, прадіда… вони такі-сякі були». І ми осуджуємо, а Господь каже: «Не він згрішив, і не батьки його, ні родичі його – це все, щоб проявилася слава Божа». Тут не йдеться лише про фізичний зір. Це може бути й інша вада, і не тільки фізична. Це стосується того, чого нам бракує.
Що стосується сліпородженого – ми також не все знаємо: можливо, цей чоловік не раз звертався до Бога. Дійшовши до зрілих років, йому, мабуть прийшлося багато перетерпіти: скільки було зневаг, скільки пліток, і наскільки треба було йому упокорюватися, простягаючи руку, щоб вижити. Він відчував, що нікому не потрібен; його обходили стороною, у той час як його однолітки здобували те чи інше. Його батьки так само цуралися його, бо на них тиснули, і їх могли звинуватити в тому, що вони обманювали людей, а їхній син насправді не народився сліпим. За правду часом треба дуже добре постояти і потерпіти.
Згадайте приклад Пресвятої Богородиці. Невже Їй було легко виношувати до народження Христа? Вона теж зазнавала осуду. Вона повірила Богові і сказала своє «так», але за цим завжди йде страждання. І Вона показала нам приклад вірності в стражданні, в тому стані, в якому ми покликані.
Сестро, чи були Ви свідком зцілення від Бога?
Зцілення якого?
Фізичного або духовного, але очевидного Вам.
Знаю, як одна жінка близько 20 років не ходила до сповіді, тому що боялася визнати свій гріх. Переступивши свій страх, вона приступила до сповіді, і коли сиділа вже після того на лавочці, під сонячним промінням, у святому і тихому місці, то була дуже щаслива. Вона сказала мені: «Знаєте, сестро, таке враження, що я заново народилася. Я зцілилася». Оце я бачила, ось це я знаю.
Зцілення я бачила і сама їх певною мірою досвідчувала, але не такого рівня, що в когось приросла рука чи нога. Найбільше зцілення – це коли люди віднаходять джерело сили в обставинах, які були незворотні. Це коли розпач, безнадія – а людина знаходить для себе джерело сили, і те, що вчора ще було безнадією, болем і стражданням, сьогодні людина приймає, дякує Богові і довіряє Йому. «Це нелегко, але це мій вибір», – каже вона. Ось це я бачила.
Дякую, сестро, за щиру розмову.
Спілкувався Андрій Толстой
Сестра Юстина Голубець (ССНДМ) — монахиня Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії УГКЦ, біоетик, біолог-генетик, медичний психолог та громадська діячка.
З 2017 року – член Папської Академії Життя у Ватикані, від якої у 2025 році отримала нагороду «Берегиня Життя» за активну діяльність у сфері перинатальної паліативної допомоги. Засновник та голова громадської організації «Перинатальний хоспіс “Слід Життя”», що надає медико-психологічний та духовний супровід батькам, які дізналися про важкі патології дитини під час вагітності або втратили немовля.
З 1 січня 2026 року сестра Юстина очолює Комісію УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я.
Про своє служіння у сфері перинатальної паліативної допомоги та супроводу сестра Юстина розповідала «Духовній величі Львова» у інтерв’ю «Базою для служіння життю в Україні фактично став Львів» та «Втрата – це біль, який має дві дороги».
Повязані записи
