Драматичні часи якнайкраще виявляють людську сутність, здатність до самопожертви, що є фундаментальною рисою соціального чи духовного волонтерства.
Уже п’ятий рік Надія Калитчук волонтерить. Не беруся стверджувати, чи ця жінка в числі кращих волонтерів в Україні, бо не існує критеріїв для оцінювання волонтерства, як у спорті чи в іншій діяльності. Все фіксується й оцінюється на небесах: наміри, молитви, жертви, ризики тощо. Але точно знаю, що її жертовна праця розширили моє розуміння про участь волонтерів у цій війні.
Та волонтерське служіння не є лише реакцією на складні історичні обставини, зокрема військову агресію, воно бере свої початки від апостольських часів, щоразу розвиваючись та ширячись світом. Диякони ранньої Церкви, що служили при трапезі, без сумніву, були волонтерами (пор. Ді. 6:1-7). Апостол Павло часто дякував християнам за готовність служити потребуючим і закликав їх до ще більшої посвяти, не посилаючись на якесь право, але апелюючи до свобідної волі людини, переміненої благодаттю Ісуса (2 Кор. 8: 9-11). Двотисячолітня історія християнства рясніє прикладами такої відданості, яка виявлялася різними способами. Вона відкриває перед нами велику традицію милосердя, якого не бракує і в теперішній час. Головною засадою такого служіння є Божа любов, що веде до дарування того, що отримали.
Війна в нашій країні виявила й таких героїв, які без зброї в руках, але посвятою свого часу, здібностей, коштів впливають на її перебіг та наближають Перемогу. Така жертовність, любов не може не викликати щирого захоплення. І навіть якщо не знати достеменно про волонтерське служіння, продиктоване трагічними обставинами війни в нашій країні, то приклад лишень цієї однієї жінки ілюструє всю велич посвяти і жертви українців, яким не байдужа доля свого народу та України. Має це служіння вимір духовний, який охоплює цілу людину, світ її цінностей.
Під час війни можна жити у відносному спокої й безпеці: ходити до церкви, на роботу, в кіно чи театр, тобто поводитись так, ніби нічого й не трапилося. А можна настільки перейнятися нею, що в душі вируватимуть відчуття, як на передовій, не буде ні дня, ні ночі у спокої, особливо коли хтось із твоїх рідних воює чи потрапив у полон.
Здається, Надія Калитчук – на фронті разом з військовими, хоча живе в тилу, працює, доглядає і виховує двох дітей; але думками, серцем, вона там, на передовій, бо війна триває. Вона не тішить себе відносним спокоєм чи затишшям, що тут безпечніше, ніж людям у прифронтових зонах, місцях запеклих боїв. Вона живе невтомним бажанням їм допомагати, наче це її бажання вписане в саме серце, в природу ДНК. Це така правда про неї, яку можуть потвердити всі, що її знають, та особливо військові.
Родина Надії виховала справжніх захисників і героїв. Двоюрідні брати Руслан і Олег, вуйко Михайло, а також рідний брат Андрій захищають Батьківщину зі зброєю в руках. Коли хтось один із родини на війні, то рідні не знаходять спокою, а тут аж четверо! Вона й сама на початку війни сказала: «Якби не діти, я пішла б на війну, але вони мене не пускають».
Що лежить в основі її бажання піти на війну? Очевидно, готовність покласти життя – і то не тоді, коли сурми покличуть до бою. Слід вже сьогодні долучатися до боротьби сумлінною працею, співстражданням з жертвами війни, дотриманням імперативів «треба» і «повинен». Франко писав: «Твій патріотизм – празнична одежина, а мій – то труд важкий, гарячка невдержима». Патріотизм волонтерів, і зокрема Надії, – це труд важкий.
Коли почалася війна у 2022 році, жінка від самого початку почала допомагати військовим, хоча перші дні були вкрай важкими. Не могла спокійно сидіти і спостерігати, як люди страждають від війни, залишаючи домівки, все, що набули в житті. Було непереборне бажання робити все можливе, аби якнайшвидше війна закінчилася. А потім прийшло усвідомлення, що це не короткотривала війна. Тому треба, наскільки можливо, вести «нормальне» життя.
Спочатку вдома пекла солодощі і несла до школи, бо там протягом трьох місяців жили військові. Вони щиро дякували і завжди запитували: «Ви ще до нас прийдете?». І вона знову пекла, щоб почастувати їх. Тоді часто вимикали світло і важко було щось спланувати. Але й тут виходила з ситуації, ловила його по годині, як і інші волонтери.
Якось одна дівчина написала повідомлення в інтернеті: «Чи може хтось вислати одну коробку солодощів на Запорізький напрямок?». І Надія одразу вислала. Вона кожний день щось робила. Разом з іншими волонтерами їздили від села до села і просили людей про допомогу військовим.
Згодом у великій парафії при монастирі отців василіян в Івано-Франківську на Майзлях зібрався гурток жінок, які пекли солодощі, в неділю та свята після кожної Літургії продавали їх, спрямовуючи виручені кошти на допомогу армії. Так згодом вдалося придбати військовим автомобіль для їхніх потреб та машину швидкої допомоги.
Невтомна праця, висока патріотична свідомість характеризують Надію як чуйну, мудру і добру людину, врешті-решт, християнку, яка відчуває потреби військових, розуміє виклики і небезпеки та негайно на них реагує. Може, хтось має можливість більше від неї вкласти коштів для потреб військових, та це, мабуть, якийсь невеликий відсоток їхньої спроможності. А Надія повністю вкладає себе у волонтерську посвяту, не залишаючи вільного часу для себе. І це незрівнянно більше. В основі її патріотизму лежить почуття любові, що походить з родинного джерела. З материнським молоком ввібрала вона любов до Бога, до батьків та рідної землі. Про ці високі та безкорисливі почуття люди воліють мовчати. Але не вона.
Звісно, всім важко: і воїнам, і мирному населенню, бо війна триває п’ятий рік. Та цей тягар не для всіх однаковий. Ні з чим не зрівняти страждання тих, хто втратив рідних, знайомих, очікує когось із полону, опікується пораненими, які повернулися з війни. Чи хто випроваджує сина, чоловіка, батька на війну. Іншим війна лише завадила реалізувати амбітні плани, отримати матеріальну вигоду, спокійно подорожувати Україною чи світом.
Надія незмінно відгукується на прохання рідних, що мають когось «на нулі», а ще однокласників, знайомих, бо люди їй беззастережно довірять. І звісно – військових , які до неї безпосередньо звертаються. Адже хто служить в ЗСУ – всі наші! Коли дізнається, що тих військових, яким раніше допомагала, немає в живих чи вони поранені, то дуже важко це переживає.
Військові з різних напрямків фронту, зокрема Запорізького й Харківського, висилають Надії щирі подяки. Це прапори з підписами, дипломи, фрагменти снарядів, які вони самі розмальовують, – знаки з того іншого світу, в якому сили добра зійшлися в герці з силами зла у запеклій боротьбі на теренах України. І тому ці знаки вдячності є для неї дорогими, історичними.
Коли люди кажуть, що вже втомлені війною і не можуть більше допомагати, вона часто повторює: «Але ми можемо тісніше затягнути свої ремені, бо нам не так важко, як їм». А ще нагадує: «Пам’ятаймо, завдяки кому ми святкуємо», наголошуючи на тому, що жодне свято не можна відзначати без вдячності та пам’яті про військових.
Як і в кожної людини, в Надії багато родинних справ, зустрічей, праці. І все це можна спланувати, перенести на пізніше. Але є одна справа, яку вона не відкладає – це допомога військовим: «Військові в мене перші, а все інше – потім…». Ця жінка працює не для створення враження для когось, в цьому її важко запідозрити, бо вона не в політиці, ані при якійсь праці, що вимагає показників, звіту. Просто такі в неї пріоритети під час війни.
Коли військові просять допомоги, подаючи чималий перелік того, чого потребують, вона ніколи не каже «ні», хоча інколи не знає, звідки має взяти кошти. Тож часто купує необхідне за власні гроші, не знаючи, за що завтра купить дітям їсти. Сама обходиться малим, бо розуміє, що без дорогих речей можна обійтися, а кошти знадобляться для хлопців, що воюють. До слова, чоловік Надії має бронь, бо працює на стратегічному об’єкті. І це ще більше мобілізує її для допомоги військовим, якоюсь мірою замість нього.
До волонтерської праці Надія залучає навіть своїх маленьких дітей (тепер їм 14 і 10 років), які допомагають їй сортувати продукти, медикаменти до пізньої ночі, щоб зранку віднести у відділення Нової пошти. Або допомагають виготовляти маскувальні сітки: розмотують рулони, нарізають стрічки, плетуть. Словом, задіяні у всі види волонтерських робіт. Вона їх не просить, ані не змушує, щоб вони це робили. Вони самі виявляють бажання, бо хоч малі, однак добре розуміють, що мамі треба допомагати, адже вона робить велику справу. Це, мабуть, наймолодші волонтери в Україні, і старшим є в них чого повчитися! Ця праця з дітьми для військових – світлий приклад, гідний наслідування.
Слова про війну глибоко проникають у серця навіть тих, кого вона не зачепила безпосередньо. Адже кожен може допомогти, бо навіть маленька пожертва може врятувати комусь життя. Часом Надії доводиться виступати перед людьми і розповідати про ситуацію і потреби військових. Адже війна триває і захисники потребують підтримки більше, ніж будь-коли. Це не легко, бо кожен збір для неї – виклик. Здається, стати перед кимось і просити – це впокорення, приниження. Та Надія вже здобула авторитет в добрих жертовних людей, бо коли просить, то вони відгукуються, кожен у міру своїх можливостей.
Одного разу, коли Надія виступала в школі перед батьками і вчителями, одна вчителька їй сказала: «Нехай військові пишуть лист-прохання». На що вона відповіла: «Ви хочете, щоб вони писали прохання, що хочуть їсти?». Звісно, цій жінці стало незручно за свою пропозицію. За деякий час чоловік учительки пішов воювати і вона просила допомогти придбати обігрівачі на зиму для його підрозділу, бо зима була лютою. Але Надія не пригадувала їй про «лист-прохання», бо стоїть вище за людські обмеження чи нерозуміння.
Одна з волонтерок, яка з нею працює, часто їй каже: «Надю, так не можна працювати, бо ти вигоряєш. Подумай, на скільки тебе вистачить? Ти всім і так не допоможеш…». Але вона ні на що не зважає, бо розуміє, що війна – це не тільки зброя, але вода, їжа, засоби гігієни… На війні потрібно все. Особливий час – великі християнські свята. Військовим належиться щось скуштувати із пасхальних страв чи на Різдво – із дванадцяти традиційних страв Святвечора. Надія про це дбає, бо розуміє, що спомин про свято – це промінчик сонця і родинного тепла в їхніх серцях.
Якось один священник запитав її, чи впевнена вона, що посилки приходять за призначенням, натякаючи на можливі зловживання. Вона відповіла: «Якщо хтось хотів нажитися і заради цього вдягнув військову форму, то це буде на їхній совісті й відповідальності. Але я військовим довіряю!». І додала: «Хто сумнівається, то може нічого не давати, але я буду продовжувати їм допомагати. Я з ними до кінця, незважаючи ні на що». Вважає, що якщо зловживання були, то хай із цим розбираються відповідні органи, це не в її компетенції. Хоча часто якимись здогадками і підозрами люди прикривають своє лінивство чи байдужість, мовляв, щось там не так.
Надія допомагає там, де є найбільша потреба або має засоби чи матеріали, яких потребують інші. Волонтерка з Чернігова їй написала: «Надю, я дуже розчулена, бо ти перша відізвалася на наше прохання щодо мішків для укріплень. Подивована і зворушена твоєю чуйністю, бо де Івано-Франківськ, а де Чернігів − віддаль 1000 км, а ти перша відгукуєшся!».
Подібна ситуація є з маскувальними сітками, які рятують життя воїнів. Кожну одиницю техніки треба маскувати, бо існує постійна небезпека дронової атаки. Тож коли тільки може, часто й після нічних змін, Надія йде плести маскувальні сітки.
Дуже болить військовим несправедливість, особливо, коли чують на свою адресу: «Я тебе туди не посилав». Але така величезна праця Надії Калитчук зворушує їх до сліз. Людська підтримка – це найбільша допомога, яка може бути. Військових дуже тішить і мотивує, що за їхніми плечима є надійні тили, свідомі громадяни, справжні патріоти.
Війна в Україні вимагає об’єктивного розуміння волонтерства, виявом якого є не тільки матеріальна чи медична допомога, але й людська, що проявляється в готовності бути близькими зі страждаючими. Інколи навіть найближчі люди, на жаль, не можуть впоратися з цим завданням. Важливо, щоб допомога не виглядала як милостиня, але як свідчення солідарності. І в цьому Надія також намагається бути корисною. Вона відвідує поранених воїнів в лікарнях, провідує їх на свята вдома. Одна родина з селища Козова на Тернопільщині не уявляла весілля своєї дочки без неї. Згодом, коли батька молодої поранили, вона допомагала всім: і добрими порадами, і молитвою, і матеріально. Вони сердечно прийняли Надію до своєї родини, звіряються перед нею в усьому, щораз виявляючи свою вдячність.
Євангеліє наголошує на можливості кожної людини провадити безкорисливу діяльність для потребуючих. І шляхетне волонтерське служіння стає місцем здобуття духовного досвіду. Навіть якщо людина жертвується благородній справі не з релігійних мотивів, однак на цій дорозі переживає присутність Бога, вчиться молитися, провадить глибше духовне життя. Відчитуючи «знаки часу» і шукаючи нових способів сповнення місії, Церква не тільки підтримує всі форми служіння, але й організовує свої. Бог у своєму провидінні послуговується людьми, які повірили в Його любов і тому турбуються про інших. Ця турбота набирає особливого виміру щодо тих, хто потребує братньої допомоги в безрадних ситуаціях, а тим паче – у жахливих реаліях війни.
Теперішня українська дійсність є для нас викликом і завданням, а служіння, яке виконуємо в любові, робить нас сильними, певними і незламними. Приклад української християнки, жінки і матері Надії Калитчук доводить це яскраво, переконливо і дає надію на те, що світ на скотиться остаточно до ненависті, а запанують у ньому любов, милосердя, жертовність, як записано на скрижалях Божого заповіту.
Автор: О. Климентій Стасів, ЧСВВ (хресне ім’я Василь; нар. 1 січня 1973, Церківна на Франківщині) — церковний діяч, священник УГКЦ, василіянин, письменник, перекладач, есеїст. Член Національної спілки письменників України. Постійний дописувач сайту «Духовна велич Львова».
Також читайте: «Подав кожному руку». О. Климентій Стасів ЧСВВ згадує про св. Папу Івана Павла ІІ
О. Климентій Стасів ЧСВВ: Три роки без Папи Венедикта ХVI
О. Климентій Стасів ЧСВВ: Взірцевий християнин — Іван Безпалько
«Пішов у синє небо…». На спогад про о. Терентія Довганюка, ЧСВВ
Повязані записи
