Страдецькі мученики загинули, бо дуже чітко розуміли необхідність негайно причастити жінку Святими Тайнами. Коли люди приходять на Хресну Дорогу до Страдчу, я їх прошу не стрясати своїх хрестів, а укріпитися ними. Як священник докладаю усіх зусиль, щоб створити тут необхідні умови, в яких ми б могли служити людям у їхніх потребах. Про це нам розповів в ексклюзивному інтерв’ю адміністратор відпустового центру «Страдч» отець Іван Колтун напередодні Всеукраїнської прощі до Страдчу, яка відбувається щороку, 26 червня, в День мирянина. Тут, на горі блаженств, вірні мають можливість доторкнутися до мощей покровителя мирян блаженного дяка Володимира Прийми, взяти участь у Святій Літургії під проводом Отця і Глави нашої Церкви Блаженнішого Святослава, помолитися Хресну дорогу, відвідати печерний монастир…
Слава Ісусу Христу! Отче Іване, насамперед розкажіть, як зараз вирує життя у відпустовому центрі Львівської Архиєпархії УГКЦ?
Звичайно, що у Страдчі, як і у всій нашій Церкві, ми відчули удар від пандемії коронавірусу. У зв’язку з цим різко зменшилася кількість паломників у відпустовому центрі. Це пов’язано з тим, що до Страдчу з’їжджаються люди з цілої України, а відсутність транспорту обмежило можливість людей прибувати на молитву. Незважаючи на це чимало людей з Львівщини приїжджають, щоб молитися Хресну дорогу, яка проходить в лісі. В такий спосіб люди мають змогу бути наодинці з самим собою і з Богом. На даний момент, життя відновлюється. Люди починають приходити на духовні розмови, приступають до Тайни Сповіді і Святого Причастя. Тут, у Страдчі, ми відчуваємо велику потребу служити людям. Особливо ця потреба зростає в час карантину і вже після пандемії, позаяк люди впадають у депресії і різного роду страхи.
Яка місія Страдчу? За чим туди приїжджають паломники в першу чергу?
Насамперед люди до Страдчу приїжджають, в моменти, коли відчувають свою людську неміч. Зазвичай вони шукають порятунку від вищої сили. Так дуже часто трапляється, коли людина не знаходить допомоги серед людей, тоді приходить до Церкви. У хвилини випробувань людина починає розуміти, що саме у Бога треба просити здоров’я. Великою проблемою є, що люди очікують зцілення у ту ж мить, коли вони приходять до Бога. Зазвичай вони чекають блискавичної відповіді на свої запитання і прохання. Як наслідок, людина не приймає відповіді Бога і дуже часто розчаровується. В таких ситуаціях, як священник, наношу удар запитанням: що будете робити з тим здоров’ям, як отримаєте, про яке просите? Запитую так, бо часто ми не цінуємо і не розуміємо нашої місії і покликання в житті. Господь нам дає його з конкретною місією. Тому я запитую, чи людина готова і надалі, коли отримає те, про що просить у молитві, послужити Богові? Чи готова почати вести інший спосіб життя? Як ми чуємо у Євангеліє, багато хто з людей, хто підходив до Христа, вони не ставили претензій, не питали Його чому він це допустив з ними, проте вони шукали Божої волі.
На мій погляд, найважливішим чудом Страдчу є те, що дуже часто людина тут знаходить силу переглянути своє духовне життя. Відповідно вона зцілюється не тільки фізично, а також і духовно. Тому вона може піти з тою самою хворобою, але спосіб її життя і мислення змінюється. Відтак змінюється її реакція на терпіння. Гора Страдч – це гора блаженств, як назвав Блаженніший Святослав. Ми стараємося у всьому це підкреслити. Ми повинні пам’ятати, що саме через терпіння людина віднаходить близькість з Богом і Царство Небесне. Тому, коли люди приходять на Хресну Дорогу до Страдчу, я їх прошу не стрясати своїх хрестів, а укріпитися ними.
Прошу це робити за прикладом Ісуса Христа, який не оминув свого хреста, а перейшов через нього. В цьому і є сенс людського терпіння: у своїх стражданнях віднайти Христа, який є поруч. Найбільшим чудом Страдецької землі є момент дотику Бога до людини. Від моменту, коли людина ступає на Страдецьку землю починається довгий процес її реабілітації. Без перебільшень Страдч став духовною лічницею, де триває терапія душі. Розуміємо, що під час реабілітації дуже важливим є певний процес.
Отче, пригадайте будь ласка, коротко історію Страдчу. Чим найбільше славиться це місце?
Страдч має велику вагу у церковних колах і в історії України. Не буду переповідати історичні фактажі, які можна прочитати на інтернет-ресурсах.
Від самих початків моїм завданням, як священника, який прийшов сюди 17 років тому, було відчистити і відреставрувати ікону Страдчу і привернути увагу людей до цього скарбу. Страдч розташований поблизу Львова, поруч біля кордону з Європою. Тут знаходяться печери з XI століття, в яких у свій час перебували монахи. Тут є Хресна Дорога, якій ще до війни були надані відпусти Папою Пієм XI. Згодом їх поновили і дозволили молитися Хресну дорогу щодня, а особливо у день храмового празнику – на Успення Пресвятої Богородиці. Також ми маємо церкву, яка цінна чудотворною іконою Успення Пресвятої Богорогодиці, що є копією Нерушимої Стіни.
Без сумніву великою цінністю є наші блаженні. Серед 27 блаженних новомученників УГКЦ двоє спочиває у Страдчі: о. Микола Конрад і дяк Володимир Прийма. Особливо цінно, що дяк Володимир – представник мирян. У 2013 році рішенням Синоду Єпископів УГКЦ його проголосили покровителем мирян. Його мощі були ексгумовані і знаходяться у нашому храмі. Отож маємо віночок мученицької крові на Страдецькій горі. За переданням літопису, ще у 13 столітті, на цьому місці загинули монахи разом з людьми, що стало першим пролиттям мученицької крові від рук іновірців. Тому сам Страдч і має таку назва, що означає страдати чи радше страдець. Саме слово говорить про те, що сюди люди приходять зі стражданнями.
Цінність Страдчу є неперевершеною. Завдяки цій духовній скарбниці стараємося максимально послужити людям у їхніх духовних потребах.
Варто зауважити, що сьогодні люди дуже часто потребують кваліфікованої допомоги психолога. Чимало молоді отримують депресії. Багато людей стає узалежниними від алкоголю, наркотиків, гральних автоматів, куріння. Така проблема торкає всю родину. Великий відбиток на долі людей залишають заробітки, через які розпадаються сім’ї. Ми з вами живемо в час війни. Ця проблема особливо заторкає цілу родину. Коли військовий повертається з війни, то сім’я дуже часто не може його назад сприйняти, бо він стає цілком іншим, чим був до того. Саме тому сьогодні будується будинок паломника, який для таких людей може стати пристанищем, вмістилищем того намету, в якому вони отримають перші дотики помочі. Коли людину після розмови зі священником їде десь до Львова, то вона має страх через невідомість. А так, ця людина могла б 2-3 дні пожити у Страдчі. Однозначно, що ми не беремо на себе відповідальність за лікування, проте ми можемо підготовляти людину морально і духовно до того, що їй потрібне лікування. Щоб вона розуміла, що вона потребує фахової допомоги.
Отче, ми ще у розмові повернемося до будинку паломника. А зараз скажіть, будь ласка, на вашу думку у наш час війни і пандемії коронавірусу, чого нас можуть навчити Страдецькі новомученики: блаженні дяк Володимир Прийма і о. Миколай Конрад?
Справді, дуже часто, коли ми читаємо житія святих, то сприймаємо його відірвано від реалій життя, так наче якусь фантастику. Натомість, коли ми чуємо про новомучеників, то вже краще їх розуміємо. Тому що вони жили буквально недавно, якихось 70 років тому. У своєму житті ці люди переживали не менш проблемні ситуації, подібні до наших. Вони теж жили у непевний час війни.
Наприклад отець Миколай Конрад маючи сім’ю, був освіченим чоловіком. Він захистив докторат з соціології і філософії. Навчався у Римі. Мав чимало знайомих і друзів. На цей час один з його синів був за кордоном на навчанні. Він міг в любу хвилину виїхати за кордон точно так само, як це зробило багато інших священників. Проте отець Микола Конрад, коли побачив, що парафія тут осиротіла, попросив митрополита Андрея Шептицького призначити його до Страдчу. Очевидно, що мав якісь свої переконання. Відтак 26 червня 1941 року, коли він йшов після Літургії посповідати і запричащати хвору жінку, його було вбито. Люди його вмовляли піти ввечері, щоб не було так помітно. Але він розумів, що людина потребує прийняти Святі Тайни негайно, бо може померти без них.
Разом з ним йде дяк блаженний Володимир Прийма. Він взагалі не мав обов’язку йти. Мав йти паламар, а він будучи дяком не відпустив отця одного. Володимир Прийма також був одруженим, мав 4-ох дітей. Він утримував пасіку, город, міг піти до дому. Йому було 35 років. Але він йде разом з отцем. Коли їх спіймали, то спершу пізнали тільки отця, бо він був у підряснику. Дяк захищає отця в момент, коли вони його вбивають. Він цілком міг відректися від нього і таким чином врятувати собі життя. В результаті тіло дяка було ще більш понівечене, чим священника. Тому я завжди кажу, що якщо отець Миколай помер за Тайну Сповіді і Євхаристії, а дяк Володимир помер за Тайну Сповіді, Євхаристії і Священства.
Якраз цього ми і маємо від них навчитися. У Церкві мирян є 97 відсотків. Кількість духовенства не перевищує 3-ьох відсотків. Так нам так важливо зрозуміти, наскільки важливо бути у Церкві і спільно працювати. Ми всі є одною Церквою. Чомусь часто ми робимо розмежування між духовенством і вірними, а так не має бути, бо ми – одна Церква. Дистанції і різниці між нами нема. Коли є потреба послужити хворому, то в ту хвилю ми є всі одно. Нехай це буде гарним прикладом для багатьох вірних і тих, хто намагається очорнити Церкву чи написати зле про неї. Нехай кожен з нас пам’ятає, що усі ми живемо у час великих викликів. Немає більшої любові, чим віддати своє життя за ближнього. Це великий подвиг. Я би дуже хотів, щоб ми цього вчилися. Щоб наші миряни через постать блаженного Володимира Прийми вчилися жертовності за Церкву.
Як ми служимо? В цьому полягає ключове питання для кожного з нас. Як ми служимо в той момент, коли йдемо до своєї сім’ї, друзів і недругів? В ту мить, коли йдемо до людей у різних потребах. Наскільки ми готові сьогодні служити? Їхня друга серія служіння була великим даром. Вони навчилися від Христа, прийнявши його дар служіння і жертви, піти і за Його прикладом, послужили іншим.
Чи ведуться підрахунки скільки паломників за рік відвідує Страдч? Особливо під час відомої Всеукраїнської прощі?
Всеукраїнська проща в середньому нараховує близько 20-30 тисяч людей. Вона є унікальна тим, що ми на неї отримали право відпусту від Риму. Це означає, що люди, які прибувають сюди, повинні висповідатися і прийняти Святе Причастя, лише тоді вони отримують змогу прийняти відпуст. Натомість впродовж року дуже важко підрахувати кількість паломників. Точно понад сотні тисяч людей проходять через Страдч. Багато хто по 2-3 рази проходить Хресну дорогу. Така традиція триває роками. До нас щоразу приїжджають нові люди.
Дякую. Отже, повертаючись до дому паломника. Розкажіть, будь ласка, яким є перш за все його призначення? Як має виглядати цей комплекс? Чим він буде корисним для Страдчу і для Львівської архиєпархії?
Отож, засновником Місії Відпустовий центр «Страдецька гора», тобто будівничим нашого дому паломника є сама парафія Успіння Пресвятої Богородиці, з благословення Високопреосвященнішого владики Ігоря, Митрополита і Архиєпископа Львівського. Допоки я є тут священником, я би дуже хотів, щоб ми створили необхідні умови для духовної лічниці у Страдчі, щоб служити людям у їхніх потребах. Страдч, який був 70 років тому, таким залишився і зараз. Нічого не змінилося.
Слово страждати є для нас дуже близьким. Люди, які приходять до нас зі стражданнями відчувають, що ми також щось переживаємо, як священники, які їх вчать нести їхні хрести маємо свої. Ми всі в одному човні. Стараємося боронити це місце і робити його таким вмістилищем, де би люди могли черпати Божу Ласку.
На Вашу думку яке значення відіграє Страдч у житті Львівської Архиєпархії, Львова і України загалом?
В Україні ми маємо багато святих місць. Є багато місць, де ступила нога Богородиці і є багато чудотворних ікон. Це місце є унікальне тим, що тут не тільки з’явилася Богородиця, а також тут текли ріки мученицької крові наших блаженних. Гора – це місце поєднання Бога і людини. Так, як Святе Письмо писали два автори: Бог і людина. Також автором святого місця є Бог і людина, яка відкликається на заклик Бога. Тому напевно цей прихід людей, самі за себе говорять чим для них є Страдч. Якщо би це було чимось виключно від людей, то напевно це місце би дуже швидко розпалося. Видно, що це є Боже місце. Бо століттями, незалежно від того, яка влада була, які сили були це місце залишилося святим. Бог його береже для нас. І тут ми відчуваємо Божу руку над тими, хто приходить сюди. Ми відчуваємо, що тут Бог простягає свою руку до нас, а ми стараємося її не осквернити, а з її допомогою послужити іншим.
Щиро дякую за розмову!
Розмовляла Христина Кутнів
Повязані записи
