У світі повітряних тривог, вибухів, гулу генераторів та похоронних маршів не залишилося ні часу, ні простору для мрій. Бо мріяння – це завжди про якусь будучність, чи бодай майбутнє; а що може бути завтра під небом, оглушеним сиренами і ракетним свистом, коли полум’я війни, видається, розгоряється щораз дужче? Мрії – це плоди надії, а де знайти надію серед смерті, духовного занепаду, корупції й неправди, що торжествує? Але – чудесна річ: комусь це таки вдалося.
Кілька днів тому, «відбиваючись» від нападу тривожності і міркуючи про ті питання та марноту мрій супроти дійсності, я зійшла до крипти Собору святого Юра. Тут, у серці Святоюрської Гори, можна вільно «зустрітися» із великими пастирями УГКЦ; і хоч знана ця крипта насамперед як місце спочинку Митрополита Андрея, є тут також іще один Архиєрей, що змінив хід історії. Патріарх Йосиф, Ісповідник віри.
Біографія Блаженнішого Йосифа – це масштабна багатогранна драма, що могла би породити із десяток фільмів, кількадесят томів наукових монографій і кілька полиць художніх творів; і якимсь дивом у одну людську постать і одне людське життя вмістилися грандіозні наукові дослідження, величезні – на десятиліття – проєкти, стерно в найбуремніших випробуваннях Греко-Католицької Церкви, сибірські табори, заморські мандри, покоління питомців, доленосні церковні рішення – і ще особистий смиренний шлях духу наодинці з Богом. Я вже багато місяців глибоко чудуюся думкою: бувають люди, життя яких настільки яскраві, що вимагають потім поколінь і поколінь учнів, які тільки по крупині відкривають їх світові. Мені не вдасться проаналізувати діяльність і служіння Патріарха Йосифа – але щось найпростіше з того всього подумалося там, над його гробом: що могло рухати цим духом там, у роках і обставинах, страшніших за все, що ми можемо навіть уявити?
Мрія.
«Одушевлятися великим, високим і мати заєдно перед очима гідну мету – само собою підносить людину; слушно говориться, що вона росте із своїми плянами. Велике не затемнює погляду маловажними речами, але поширює його»*
14 вересня 1939 року німецька бомба знищує храм Святого Духа при львівській греко-католицькій богословській академії. Війна охоплює не тільки Львів, а сягає всіх кінців світу – а ректор семінарії мріє про відбудову церкви. Мріє так, що проводить мистецький конкурс – війна таки уриває ту мрію, але вона не зникає без сліду.
З 1945 року владика Йосиф 18 років проводить у таборах Сибіру і Мордовії. Маршрут ув’язнень – химерна плутанина, що вибивається поза межі людської логіки – а в’язень… збирає гербарій.
1963 року єпископа вдається – нелюдськими зусиллями – звільнити; він приїжджає до Рима – там ще будуть доленосні зустрічі з понтифіками та участь у Другому Ватиканському Соборі, але перше, що робить – створює Університет. Без стін, без викладачів, без фінансування – університет, якого не могло би бути, народжується просто із мрії Патріарха.
Відповіді на питання «А чи стала вільною Церква?», він так і не отримує.
Але закладає Святу Софію.
Викупляє храм Жировицької Матері Божої, активізує працю Українського богословського наукового товариства, пише, їздить, зустрічається, проповідує – і колекціонує «ляльки» усіх тварин, яких може уявити.
«Чи бажання розпочати університетські студії може бути перешкодою до священства?» – запитує молодий семінарист Митрополита Андрея; а отримавши відповідь, що «можна дуже добре користуватися наукою і навчанням в час служби Богові і це зовсім не є в контрасті з тайною священства», береться за наукову працю з таким полум’ям, що стає світилом богословської та філософської науки, а потім вже кермуватиме Церквою там, де вирішуватиметься її доля – і – виведе її на шлях Воскресення.
Що могло рухати цим неймовірним духом? Мрія.
Мрія про Церкву.
Чи може людина віри покладатися на мрії?
Може. Бо мрії людини віри походять із Божого серця. Навчають наслідувати Його творчий дух.
І вимагають немало!
«Що ж можна великого бажати, очевидно, маючи перед очима Бога? Леліяти далекосяжні пляни, жити і працювати для них, ставити собі високу мету, виповнювати великі завдання, осягати геройські чесноти, набувати глибоку науку і високе мистецтво, стати пориваючим проповідником і досвідченим провідником, бути духовним добродієм людства, співдіяти з Божими поривами, не губити їх і не тратити сил на дрібниці і переминаючі речі, не спинюватися на марницях, поширювати і закріплювати Христову Церкву, а передусім – здобути велику святість, бо призвав нас Бог не до нечистоти, але до святості (1 Сол 4, 7), – оце те велике в головних зарисах, якого повинен бажати Христовий ученик» *.
У мрії Патріарха не було нічого особистого. Лише все його єство, звернене на волю Божу – і цією мрією він хіротонізує в московському готельному номері навпроти Кремля ієромонаха Василія (Величковського), і потім єпископ Василій вестиме Церкву, про яку мріятиме так само палко, і творитиме Церкву, поширюючи ту мрію серед сотень сердець, і його життя воплотить іще одну з Божих мрій, і доведе, що Божа справа ніколи не загине – серед війни, серед репресій, серед гонінь, серед безнадії – Божа мрія не може загинути.
«Людина росте з своїми задумами і своїми плянами. Високі пориви її підносять, а низькі і грішні похоті руйнують. Правда, не кожний вродився генієм і не кожному дав Бог довершувати спасенні діла і повертати умовинами часу, немов коловоротом, але кожному дано бажати “великого”, молити Бога про те, помагати посильно у великих духових будовах, бо з дрібних цегол виростає гігант. Кожний може чинити добре, а в кожному доброму є і велике» *
Мрії Патріарха живі.
Вони полум’яніють таким духом, який неможливо було загасити.
Церква воскресла. Університет діє, Софія стала позачасовим символом, науковий і мистецький спадок росте й розвивається, пам’ять Архиєрея досі надихає покоління.
Врешті-решт, навіть остання його мрія не пропала даремно – він повернувся на рідну землю.
І водночас – мрія живе лишень доти, доки живе її серцетворець.
Бо навіть найсумлінніші учні не завжди спроможні провадити гідно задум свого учителя в будучність. Але то – інша історія.
Чи є зараз серед нас такі мрійники?
Я міркую про те, чи має Церква, держава, суспільство мрійників, що дійсно «бажають великого». Не дріб’язкових похвал, не одноденних здобутків, не згадки свого імені в книзі історії – а того великого, що стремить до Творця. Чи є серед нас ті, хто має відвагу мріяти – навіть тепер – чи надто тепер – про те велике, більше за людське життя – велике, цеголкою якого мусять стати, навіть якщо доведеться забути про себе? І не знаходжу відповіді на те питання.
Так, війни не перемагають мріями. А проте – без мрії – не перемогти. Без Божої мрії.
«Людина може вчинити проминаюче заслуженим для вічності і в часовому зловити вічне!» *
Зрештою – Божі мрії воплочуються. Саме тому всі ми досі тут – живемо мрією Патріарха.
Марічка Цьомик
* Послання Патріарха Йосифа (Сліпого) «Μεγαλα αιτεσθε!», 1957 рік
Головне фото: ukrinform.ua
Повязані записи
