Коли помирає людина, яку любимо, то, природно, хочемо допомогти їй молитвою. Особливо участю в Божественній Літургії. Однак, прийшовши з нашим добрим наміром на більшість парафій, зіштовхуємося з цілком невиправданими перешкодами. Хоча б із такою, що розклад богослужінь містить розрізнення між Літургією «за здоров’я» і Літургією «за упокій».
Звучить, немовби щось зовсім різне, навіть протилежне, але різниця насправді не принципова. Так, Літургія, яку ми називаємо «заупокійною», містить певні акценти на молитві за померлих. Про це нагадують змінні частини богослужіння – тропар, кондак, богородичний, прокімен, алилуарії, причасний. Прохання за душі спочилих звучать під час єктеній. А ще на деяких парафіях читають з дня в день доволі обмежений перелік уривків з Апостола та Євангелія, призначених для заупокійної служби. Тож виходять ці богослужіння доволі одноманітними. Молячись за своїх померлих, ми чуємо одні і ті ж тексти.
Молячись, ми, безперечно, допомагаємо їм, але при цьому не наповнюємось самі, не відкриваємо для себе повного багатства Божественної Літургії. Роблячи діло милосердя для померлих її звершенням, забуваємо, що й ми самі потребуємо цього милосердя від Бога. Адже богослужіння – не стільки наша служба Богові, скільки Його служіння для нас, убогих, які нічого свого не маємо. І так само як ті, які переступили межу життя та смерті, потребуємо Його змилування. Виходить, що в Літургії, незалежно від її «найменування» у розкладі, Христос приходить, аби послужити живим і померлим. Св. Тома Аквінський каже: «У Церкві Євхаристія жертвується задля живих і задля мертвих, щоб принести користь всім, бо вона була встановлена для спасіння всіх».
Жаль, що під час теперішньої Літургії багато її фрагментів є приховані від слуху вірних – священник їх читає тихо в той час, коли хор співає щось зовсім інше. Такий стан справ – результат необдуманого підходу до реформування богослужінь у різні періоди історії та позиції слабкої людини: аби швидше закінчити. Людини, яку притягають земні клопоти, і про яку св. Василій Великий з болем говорить: «Лише деякі залишаються тут, зі мною, на молитві, та й ті докладають великих зусиль, щоби не заснути, позіхають, безперестанку обертаються і спостерігають за псалмоспівцем – чи скоро він скінчить спів і чи скоро вони зможуть піти з церкви, наче із в’язниці, і звільнитися від молитви, наче від неволі».
Бог готовий служити і справді служить людині, освячує її під час Свого Бенкету, а людина, хоч і не відкинула цілковито запрошення на нього, все ж озирається то на власне поле, то до свого крамарства (пор. Мт 22,5). І як член Христового Тіла – Церкви – своєю неміччю ранить усю спільноту вірних. Тож ті члени Христового Тіла, які готові «всяку житейську відложити печаль», які цінують єдність з Творцем понад усе, які хочуть не лише відбути Службу, а щось із неї зрозуміти, страждають.
Якби ж ці молитви зробити доступними вірним, багато чого прояснилося б щодо самої Літургії, адже призначення цих молитов – не тільки звертатися до Бога, а й пояснювати, що в конкретний момент відбувається. Якби ці «приховані» фрагменти вивести на яв, вірні побачили б, що за померлих насправді молимось на кожній Божественній Літургії, незалежно від дня тижня і незалежно від того, як вона окреслена в розкладі – «за упокій» чи «за здоров’я».
І за живих, і за померлих поіменно молиться священник, коли готує Дари під час Проскомидії. Звершуючи їх приношення, він читає молитви, в яких, власне, йдеться про те, за кого і навіщо ми приносимо Богові цю «духовну і безкровну службу». У той момент, коли храм вірних співає: «Тебе оспівуємо, Тебе благословимо, Тебе благодаримо, Господи, і молимось Тобі, Боже наш», священник молиться: «Ще приносимо Тобі оцю духовну службу за спочилих у вірі праотців, отців, патріярхів, пророків, апостолів, проповідників, євангелистів, мучеників, ісповідників, посників і за всяку праведну душу, що у вірі спочила».
Після того чуємо піснеспів: «Достойно є воістину…» чи той, який згідно з уставом його заміняє, і не чуємо, що священник продовжує поминання святих та висловлює прохання: «Пом’яни і всіх померлих в надії воскресіння життя вічного:… І упокой їх там, де сяє світло лиця Твого».
Так без усякого розрізнення єднається в Христовій Жертві ціла Церква. Кожне «Господи, помилуй!», висловлене в наших богослужіннях, стосується як живих, так і померлих. І Бог його вислуховує, не чекаючи, що молільник прийде саме на «заупокійну» Літургію. «Усі бо живуть для Нього» (Лк 20,38).
Автор: Василь Калита – студент шостого курсу Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ, студент магістратури спеціальності «Богослов’я» філософсько-богословського факультету УКУ, журналіст.
Повязані записи
