Ісус Христос залишив багато питань без відповіді.
Людина в євангельські часи, як і в усі інші часи, завжди прагнула знань.
Це пов’язано з її незнанням багатьох речей, особливо коли вона болісно відчуває навколо себе дедалі більшу темряву.
Це пов’язано зі зрозумілим неспокоєм, що виникає серед стількох таємниць, які стосуються життя, а також її самої.
Це пов’язано з корисною, зрештою, цікавістю, оскільки вона спонукає її до пошуків і допомагає робити відкриття, які також становлять інтелектуальну основу для більшості людських істот.
Це пов’язано зі страхом душі перед невідомим завтрашнім днем, що нерідко викликає справжню муку серця.
Це пов’язано з відчуттям труднощів, на які не варто зважати з огляду на певні вигоди, що їх можна досягти.
Тому людина часто звертається до будь-кого із запитанням і сприймає з дивним поспіхом, довірою та необачністю будь-яку відповідь.
Господь Ісус не завжди задовольняв це прагнення. А проте Він прийшов на землю навчати, просвіщати, пояснювати тим, хто загруз у невігластві. Протягом усього часу свого вчительського служіння Він робив тільки це: відкривав Божі таємниці; навчав великих законів життя; виправляв численні хибні погляди. Він був справді Вчителем і Об’явителем.
Завдяки Йому найважливіші питання людства назавжди отримали свою справжню відповідь. Але з причин, про які ми скажемо пізніше, на певні питання Христос відповіді не давав. Він опустив на них важку і таємничу завісу мовчання. Не тому, що не знав, а тому, що не хотів.
Він мовчав найчастіше в тих випадках, коли до цього спонукала Його любов до нас, а велика мудрість радила Йому не відповідати.
Ті, хто запитує – люди з різним норовом та вдачею; та й не всі питання однаково заслуговують на відповідь. Ісус мовчав. Люди почувалися здивованими, їх це зачіпало за живе. Попри це Христос і продовжував мовчати.
Також читайте: Кардинал Ернест Сімоні: «Тільки Ісус, завжди Ісус»
Мовчання, спричинене вдачею людини, що запитує
Господь Ісус відмовлявся творити чудеса для деяких людей. Він знав їхню справжню натуру і розумів, що чудеса ні до чого не призведуть, а лише зроблять їх ще більш затверділими. З тих самих причин Він нерідко зберігав добровільне і свідоме мовчання.
Мовчання Господа Ісуса на запитання Каяфи (див. Мт. 26, 60-63). «Нарешті прийшло двоє (фальшивих свідків)… Первосвященник встав і сказав Йому: “Нічого не відповідаєш на те, що вони проти Тебе свідчать?” Але Ісус мовчав». Господь Ісус нехтує відповіддю, оскільки вважає недоречним і марним вступати в розмову з первосвященниками, такими ж фальшивими, як і свідки, яких вони підкупили. Людям, які свідомо брешуть і чиї питання є новою брехнею, Йому нічого сказати.
Мовчання Господа Ісуса на запитання Ірода (Лк. 23, 9). «Ірод… ставив Йому багато запитань, але Він нічого йому не відповідав». Ірод розважається. Він зовсім не має наміру чогось навчитися. Його слід залишити в спокої з його цікавістю і питаннями.
Мовчання Господа Ісуса на звинувачення священників і старших (Мт. 27, 12). «Коли первосвященники і старші Його звинувачували, Він нічого не відповідав».
Мовчання Господа Ісуса на запитання Пилата (Мт. 27, 13). «Тоді Пилат каже Йому: “Хіба не чуєш, скільки проти Тебе свідчать?” Але Він не відповів йому на жодне слово, так що правитель дуже дивувався». «Ще раз зайшов у преторій і каже Ісусові: Звідки Ти? Ісус не дав йому відповіді. Каже Йому Пилат: Чому до мене не говориш?» (Ів. 19, 9). Своїм скептицизмом перед обличчям істини Пилат знеохотив, так би мовити, Господа Ісуса відповідати йому. Що зміниться від того, чи відповість Він цьому безхребетному чоловікові, який протягом двох хвилин оголошує про невинність Господа Ісуса і засуджує Його на смерть? Краще мовчати; Ісус мовчить.
Усі ці люди запитують і не заслуговують довіри. Вони байдужі до істини. Вони мали тисячу нагод дізнатися істину, і не зробили цього. Зрештою, навіть зараз, якщо вони хочуть дізнатися, можуть запитати будь-кого. Господь Ісус проголошував своє вчення голосно, довго і ясно. Відповідати (Пилатові) в цьому випадку було б те саме, що кидати горохом об стіну, шукати щось в порожній кімнаті, метати перли перед свинями. Ісус не відповідає.
Ці люди ображені та розлючені, бо зачепили їхню гординю, не задовільнили їхню цікавість, викрили їхнє лицемірство. Христос не реагує.
Також читайте: Про Пекло, Рай, душу і Чистилище: дискусія з отцем-доктором Рафаїлом Турконяком
Мовчання, спричинене змістом питання
І ПИТАННЯ: КОЛИ БУДЕ КІНЕЦЬ СВІТУ?
а) Як і багато людей, апостоли запитували Господа Ісуса: «Учителю, коли буде кінець усього цього?» Як довго ще існуватиме світ? Скільки ще поколінь? Ми живемо на початку, в середині, чи наприкінці світу?
б) Господь Ісус не хотів говорити про це. Він сказав лише, що цього ніхто не знає, ані Ангели, ані навіть Син Людський. Це – Таємниця Отця, яку Він залишив для Себе. Кінець світу настане одного дня без попередження, коли ніхто про нього не думатиме; подібно до того, як це було, коли почався Потоп або коли вогняний дощ знищив Содом. Він прийде, як блискавка з ясного неба, якої ніхто не сподівається.
в) Отже, ми не знаємо, як і коли це станеться. Можливо, це відбудеться природним шляхом, коли поступове охолодження (чи потепління) планети унеможливить життя на землі… Це може статися випадково і дивовижно через відхилення зірки від свого шляху або через катаклізм, який за долю секунди знищить усю землю і все, що на ній.
г) Господь Ісус нічого про це не сказав, оскільки нам ця інформація не потрібна; це лише цікавість; ця інформація не пролила б жодного світла на мету нашого життя, не спонукала б нас до швидшого освячення. Важливим для кожного є не кінець світу, а наш власний кінець… Зрештою!… Якщо хтось із нас помре, то незалежно від того, існуватиме світ далі чи ні, його доля буде однаково визначена для вічності.
ІІ ПИТАННЯ: КОЛИ КОЖЕН ІЗ НАС ПОМРЕ?
а) Це питання, здається, походить не лише з порожньої цікавості. Навпаки, воно важливе і надзвичайно корисне.
б) Проте Господь Ісус вчинив так само, як і з попереднім питанням. Не захотів нічого казати. А точніше сказав, що ніхто не може знати ні дня, ні години, і тому треба чувати, бути завжди готовим, щоб не бути захопленим зненацька. Кінець прийде, як злодій вночі; він може бути далеким, коли ми сподіваємося його незабаром; може бути близьким тоді, коли ми вважаємо його далеким.
в) Навіщо ця таємниця? Тому що невідання того, коли настане (наш особистий) кінець, більше спонукає до праведного життя, ніж знання. Якби ми знали, що наш кінець близький, ніхто б не починав жодної праці, знаючи, що не завершить її. Якби було відомо, що кінець далекий, хіба це не стало б великою спокусою до марнотратного життя, щоби навернутися в лише останню мить? Тоді як непевність у часі нашого кінця надає нашому життю більш серйозного характеру. Згідно з настановами багатьох святих, слід жити так, ніби ти маєш померти ще сьогодні.
Також читайте: «Пекло є»: Свята Фаустина Ковальська описала, як там
III ПИТАННЯ: СКІЛЬКИ БУДЕ СПАСЕННИХ, А СКІЛЬКИ – ЗАСУДЖЕНИХ? КОГО БІЛЬШЕ?
Як виникає це питання?
До уваги береться сьогоднішнє людство на всій земній кулі: понад вісім мільярдів душ, призначених для вічного життя!… Також ми роздумуємо про мільярди істот, що жили в глибинах віків до нас: всі вони працювали, страждали, грішили, збирали заслуги – їхні тіла розпалися на прах, а душі перейшли у вічність… Тож мимоволі виникає питання: скільки з них були врятовані (від вічного прокляття)?
Чому ставиться це питання?
З огляду на Господа Бога, оскільки ми відчуваємо, що як Його доброта, так і справедливість рівною мірою беруть участь у вирішенні цієї величезної проблеми. Ми є короткозорими, бідними, маленькими відкривачами у світі таємниць. В осуді ми вбачаємо справу чистої справедливості; у спасінні – справу чистої доброти. Ми говоримо: «Якщо врятованих більше, тріумфує Доброта, але що ж тоді діється зі Справедливістю?… Якщо більше засуджених, тріумфує Справедливість; але що ж діється з Добротою?»… Ми помилково припускаємо, що Справедливість і Доброта діють окремо.
З огляду на Христа, оскільки справа Відкуплення, здійснена Ним, у такому випадку здається марною (принаймні частково) – хіба кожен засуджений не є поразкою (втратою для) Христа? У такому випадку, частина Його Крові пролита даремно. Скільки ж тоді марнується цієї Крові, що спасає? А якщо засуджених багато, то чи варто було Богові вмирати за людину і взагалі ставати людиною?
З огляду на ближніх. Ми занадто похмуро уявляємо собі цю велику масу засуджених, особливо, коли боїмося побачити серед них тих, кого любимо. Однак вона уявляється нам більш приємною, якщо ми бачимо поміж засуджених тих, кого терпіти не можемо. Тож зовсім не дивно, що нам хочеться знати, скільки прочан, що прямують стежками цього життя, піде на спасіння, а скільки – на засудження.
З огляду на себе. Розмірковуючи над цим всім, ми доходимо до таких висновків: якщо обраних багато, у мене більше шансів на спасіння; якщо більше засуджених, зростають мої шанси на осуд. У першому випадку довіра бере гору над страхом; у другому відбувається навпаки… Ох! Якби ж то знати…
Відповідь мовчання
«Сказав Йому хтось: Господи, чи мало є тих, які спасаються?» (Лк. 13, 23). Питання не могло бути чіткішим. А що відповів Господь Ісус? Він дещо ухиляється. «Силкуйтеся увійти через вузькі двері». «Ви запитуєте Мене, скільки буде спасенних, мало чи багато? Кажу вам: незалежно від того, мало чи багато, намагайтеся бути серед них». І ось… Апостоли не дізналися нічого більше, ніж знали раніше.
І ми не знаємо більше за них. Євангеліє не пояснює нам цієї справи. Коли читаєш у Святому Письмі деякі слова, наростає тривога, що кількість обраних буде дуже невеликою: «Входьте вузькими ворітьми: бо широкі ті ворота й широка та дорога, що ведуть до загибелі, – і багато є тих, які ними входять, але вузькі ті ворота й тісна та дорога, що ведуть до життя, – і мало є тих, хто їх знаходить» (Мт. 7, 13-14).
Ці слова, однак, можуть стосуватися лише юдеїв. Але іншого разу ті ж самі юдеї зображені як натовп, що протискається, аби силою здобути Царство (Мт. 11, 12). У притчі про десятьох дів п’ять були прийняті Нареченим. У притчі про весільний бенкет гостей, які відмовилися від запрошення, замінили іншими, і зала наповнилася. Господь Ісус представляє нам язичників, які збираються з чотирьох сторін світу, щоб сісти за стіл Небесного Отця. У притчі про віроломних виноградарів невірний народ замінюється новими виноградарями, які принесуть рясний плід (Мт. 21, 41).
Ми не знаємо! Звідки ми можемо знати, якщо Ісус не сказав чітко, а коли Його запитали, відповів ухильно? Без Христового Об’явлення ми не можемо робити висновки щодо цього питання самі. Хто дав нам право це вирішувати? Судить Бог!
Церква також не знає більшого. В одній зі своїх молитов вона публічно визнає своє незнання: «О Боже, — каже вона, — Який Сам тільки знаєш число тих, що мають успадкувати Твою Славу». Не знати кількості спасенних означає не знати кількості засуджених, а також співвідношення між ними.
Таким чином, ті, хто, бажаючи потривожити душі, говорять, (можливо, красномовно) про «малу кількість спасенних», кажуть більше, ніж знають. Ті ж, хто для заспокоєння совісті та для більшої самовпевненості говорять про велику кількість спасенних, подібно до тих перших, теж говорять про те, чого не знають… Ми не знаємо. І це незнання, більше за все інше, справляє враження і може будити найпрекрасніші надії та викликати найбільший страх.
Яка причина цього мовчання?
Метою цього мовчання є утримання нас у серйозному та пильному очікуванні перед обличчям обіцянок і погроз. Оскільки ми не знаємо кількості спасенних, нам не залишається нічого іншого, як тільки прагнути ними стати. Оскільки ми не знаємо кількості засуджених, ми повинні всіляко намагатися не потрапити до їхнього числа. Навіщо нам знати, скільки буде спасенних, а скільки засуджених? Навіть якби спасенних була мала кількість, головне, щоб ми опинилися серед них. А якби засуджених була мала кількість, а ми серед них – для нас все втрачено.
Це незнання залишиться прихованим від нас аж до вічності. З цього незнання випливає моральний сенс, що хоча ми не знаємо кількості спасенних, ми повинні робити все, щоб до них належати. І тому Господь Ісус, коли Його запитали: «Скільки буде спасенних?», дає коротку відповідь: «Намагайтеся бути серед них». Ця відповідь нічого не додає до наших теоретичних знань, але нормує наше життя згідно з Божими законами. Це найважливіше і в цьому випадку єдино корисне. Не треба зважати ні на велику кількість спасенних, щоб набратися сміливості, ні на малу кількість засуджених, щоб тривожитися, а лише на своє незнання, щоб підготуватися… Незнання поєднується з неспокоєм, бо засудження можливе, але водночас із надією, оскільки Боже милосердя невичерпне і завжди готове прощати.
IV ПИТАННЯ: «ХТО МОЖЕ БУТИ СПАСЕННИМ?… ХТО БУДЕ СПАСЕННИМ?… ЧИ БУДУ Я СПАСЕННИМ?»
Питання Апостолів і відповідь Господа Ісуса. «Ісус сказав Своїм учням: “Запевняю вас, що важко багатому ввійти в Царство Небесне!”… Почувши це, учні дуже здивувалися і сказали: “То хто ж тоді може спастися?” Поглянувши на них, Ісус промовив: “Для людей це неможливо, а для Бога все можливе”» (Мт. 19, 23-26). Це знову ж таки ухильна відповідь. Господь Ісус не хотів дати такої відповіді, на яку чекали, але сказав щось набагато корисніше.
Наше питання. Коли ставиться питання: «Хто може спастися?», людина думає передусім про себе. Хоча нас також турбує доля інших людей, та все ж власна є важливішою. Йдеться про наше призначення, про нашу душу, про яку Господь Ісус сказав: «Яка користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а душі своїй зашкодить»… Тому цілком природно, що відповідь на це питання цікавить нас.
Отже, коли ми візьмемо до уваги труднощі спасіння, перелічимо Євангельські вимоги, необхідні для його досягнення, і поступово обдумаємо слова Христа Господа про вічне життя, то нас охопить тривога апостолів: хто ж тоді може спастися? Коли ж потім ми подумаємо про наших братів, виникає той самий страх: хто з усіх цих людей, особливо з тих, кого ми любимо, може бути спасенним, сплативши таку велику ціну?
Відповідь
Із цих трьох питань два останні не отримали жодної відповіді. Ми взагалі не знаємо, хто саме буде спасенний. Що стосується першого питання, відповідь, яку дав Христос, є підтвердженням принципу, який проливає світло, але не вирішує поставленої проблеми.
Так захотів Ісус Христос. У Нього були Свої причини. Ми повинні їх поважати і змиритися з думкою про незнання того, чого Він нам не сказав, скориставшись натомість тим, що Він говорить, а це вже не мало. Незаперечно: ми будемо або спасенні, або засуджені. Існує лише ця подвійна можливість. Даремно шукати третю. «І підуть ті на вічне покарання, а праведники — на життя вічне».
Наскільки боляче не знати, буду я спасенний чи засуджений, настільки ж вкрай небезпечним було б знання про це. Якби відповідь була ствердною, якою ж небезпечною була б спокуса, підкріплена такою впевненістю, щоб стати млявим у прагненні до досконалості, щоб неправильно використовувати свій час, більше грішити з прихованою в серці думкою: все одно буду спасенний! Ця впевненість стала б причиною падіння, а не заохоченням до святості. У чому людина абсолютно впевнена і чого не боїться втратити, те вона й не намагається заслужити. Повна впевненість у батьківській спадщині заохочує блудних дітей продовжувати йти шляхом пороку…
А якби відповідь була заперечною, яка ж це була б нещадна спонука до відчаю, природним наслідком якої стало би безмежне бажання насолод! «Нехай принаймні перед цим нещастям я зазнаю всіх земних розкошів!». А наслідком цього, через більшу кількість гріхів, було б лише посилення кари засудження. Бо як у житлі сатани, так і в домі Отця є багато осель, багато ступенів слави і мук, залежно від численних ступенів провини чи чесноти.
Абсолютна впевненість у вічному майбутньому, яка б сповнювала нас надією або занурювала у відчай, могла б зупинити будь-який плин життя ще до того, як мине час, відведений на випробування. Людина, маючи перед собою дві можливості, мусить жити між надією та страхом. Надією, бо існує благодать і обітниці; страхом, бо існує гріх і кара. Як страх, так і надія, кожне по-своєму благотворні й допомагають до кращого життя. Надія спонукає, страх стримує. З огляду на зло, добре, що страх стримує; з огляду на добро – що надія спонукає. Їхній подвійний вплив на життя приносить наприкінці чудові плоди. У будь-якому разі кращі, ніж ті, що виникли б із передчасної впевненості, із заохоченням до безтурботної безпеки чи відчайдушного божевілля.
Також читайте: Фарисейство вічно живе. Як звільнитися від лицемірства в релігії
Ось чому Господь Ісус нічого не відповів на ці питання! Його навмисне мовчання, що містить незаперечно глибоке вчення, не повинно розпалювати нашого бажання знати приховані речі. Воно швидше повинно зробити з нашого життя невпинний коментар до псалма 50 (51): «Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї» – цього псалма смиренного страху, і до псалмів 30 (31) і 70 (71): «На Тебе, Господи, уповаю (покладаюсь)» – сповнених покірної надії, над якими напередодні своєї страти роздумував у в’язниці Савонарола.
Брак знання, і як наслідок — надія і страх: надія, що осяює страх, і страх, що робить надію мудрою. Ось два полюси життя, оскільки на питання щодо впевненості у спасінні чи засудженні Христос не дав жодної відповіді.
А проте Господь Ісус відповів, і хоча ця Його відповідь не задовольняє нашої цікавості, вона все ж таки запалює посеред ночі на небі нашої душі живу зорю… «Спастися, — сказав Він, — людям неможливо, але Богові все можливо». Ми не можемо; Бог може. Оскільки ми «не можемо», здається, що нам не залишається нічого іншого, як впасти у відчай або почати розгульне життя. Однак, якщо «Бог може», — це все змінює. Наша неміч перестає бути настільки жалюгідною, якщо Господь Бог може їй зарадити.
Як люди, ми не можемо самі дати собі Бога; як грішники, ми не можемо самі здобути прощення; як мертві, ми не можемо самі воскреснути. Однак Бог Сам може віддати Себе нам, пробачити і воскресити. Із землі ми не можемо досягти нескінченних вершин, однак Бог може нас на ці вершини, аж до Себе, притягнути.
Оскільки ми нічого не можемо самі, ми мусимо розраховувати на Бога; оскільки Бог може, ми повинні сподіватися, що Він це зробить. Завдяки молитві Божа всемогутність сходить у вигляді благодаті на нашу людську неміч, яка відтепер перестає бути нещасною неміччю. І коли ми замислимося, що ця Всемогутність перебуває на службі Його любові, ми доходимо висновку, що в питаннях спасіння краще залежати від Бога, ніж від самих себе.
Висновок
Коли буде кінець світу? Невідомо.
Коли ми помремо? Невідомо.
Чи багато буде спасенних? Невідомо.
Чи будемо ми спасенні? Невідомо…
«І що тепер робити? Битися головою об стіну», — скажуть одні… Ні.
«То чому ж ми цього не знаємо?» Тому що знання про це не є для нас ні абсолютно необхідним, ні корисним. Того, що ми знаємо, достатньо.
У тому, що ми знаємо (незалежно від того, чого не знаємо), міститься все, що необхідне для життя; бо якщо зібрати в єдине ціле все те, що нам відомо, і що невідомо, воно вчитиме нас бути напоготові, боятися або сподіватися… Це і є справжнє світло, що осяює шлях вічного спасіння.
Цих знань достатньо, щоб коли хтось спасеться – подякував Господу Богу, а якщо буде засуджений — звинуватив у цьому лише самого себе.
З книги «Відповіді Христа на запитання людей» отця-домініканця Марії Августина Белуарда, 1938 рік
Також читайте: «Це не гріх, не бійся»? Заповідь «Не вбивай»!
Кардинал Йозеф Ратцінґер: про нігілізм, Пекло і кризу в Церкві
Дружина Пилата — перша, хто постраждав за Христа. Історія св. Клавдії Прокули
Повязані записи
