«Учителю добрий, що мені робити,
аби успадкувати вічне життя?»
Ісус же йому відповів:
«Заповіді знаєш: Не вбивай».
Лк. XVIII, 19–20
Заповідь «Не вбивай!» ми бачимо дуже звужено, у той час як подекуди (не)свідомо порушуємо її – коли на карту поставлена наша вічна доля. Цей текст пропонує глибоку концепцію людського життя. Автор стверджує, що в людині поєднані три рівні буття: тілесне, моральне (психічне) і духовне. Відповідно, заповідь «Не вбивай!» захищає всі три рівні.
Принцип: май повагу до життя
Що це означає — вбити?
Убити — це позбавити життя, назавжди унеможливити основний порив до самореалізації живої істоти, зупинити призначення, закрити майбутнє.
Бог — Владика життя і смерті
Оскільки Бог є творцем усього, Він також є безмежним володарем. Усі істоти, які походять від Нього, належать Йому ще до того, як належати собі чи комусь іншому.
Якщо вони [люди чи інші істоти] мають право на чуже життя, то отримали його від Бога: або через владу, яку Він їм уділив, або через природну залежність, яку Він установив, — так, що одні істоти вбивають інших задля підтримання власного життя. І так тварини поїдають рослини, людина споживає тварин. Це право, однак, обмежене мірою справжньої потреби, яку Бог дозволяє задовольнити.
Чому повага до життя є правом Божого Провидіння
- Кожен зобов’язаний поважати власне життя і життя іншого. Невільно відбирати його ні в кого без поважної моральної причини, яка б виправдовувала цей вчинок.
- І це тим більше, чим вищим, прекраснішим, ціннішим є життя, про яке йдеться, призначене для вищої мети. Квітка має меншу цінність, ніж душа; мураха має менше значення, ніж людина.
- Якщо питання «убивати чи не убивати» стосується не людей, воно зазвичай вирішується так, що одні істоти були створені для інших і що загальне життя спирається на життя окремих особин; з цієї причини ягня харчується рослинами, вовк з’їдає ягня, а людина вбиває вовка, щоб не бути ним розірваною.
- Коли ж ідеться про людське життя, це питання докорінно змінюється з огляду на мету, для якої людина створена і призначена. Тут розігрується драма вічності! Людина має цінність сама в собі і для себе; її дочасне життя є лише засобом для досягнення вічного призначення.
Невільно вбивати, тобто протиправно позбавляти когось життя.
Чим же є «життя» для людини? Людина складається і з душі, і з тіла; вона є істотою смертною і водночас безсмертною, для якої померти означає, з одного боку, повернутися в прах, з якого вона постала, а з іншого — увійти в життя вічне. Ось причина, чому існує різниця між убивством людини і тварини.
В людині можна вбити її життя тілесне, моральне і духовне. Заповідь «Не убивай» стосується всіх трьох.
Також читайте: Що таке «культура смерті»?
- Не вбивай тіла
Ніколи не вільно вбивати ближнього, за винятком справедливої оборони — особистої чи колективної. Бо перед обличчям смерті, якщо замах на наше життя був протиправним, власне життя має більшу цінність, ніж життя чуже. Ми вбиваємо, щоб урятувати власне життя. Той, хто зазіхає на наше життя, чинить злочин; захищаючись, ми маємо право навіть убити.
Не убивай людину через заздрість, пристрасть, помсту, матеріальну вигоду, заради задоволення бачити чиюсь смерть, задля усунення суперника, заради перешкоджання чиємусь щастю чи щоб зайняти місце ворога. Якщо з цих причин ти вб’єш ближнього, ти будеш убивцею. Ти відповіси перед Богом за наслідки свого вчинку. «Пролита кров волає проти тебе», — говорить Святе Письмо.
Також читайте: О. Яцек Салій OP: Зачаті діти — наші ближні
Не вбивай життя дитини в лоні матері.
Між знищенням зернини, травинки чи колоска немає принципової різниці. Це лише питання часу. Убити сорокарічну людину, трирічну, тримісячну, убити її після народження чи до народження — це в кожному разі означає бути вбивцею. І чим істота слабша, чим менше вона здатна захиститися, тим огиднішим є цей злочин. У всіх цих випадках нищиться життя: або в мить його зачаття, або в мить його повного розквіту.
Ані поблажливість суспільної думки, ані велика кількість тих, хто вчиняє цей злочин, ані мовчання, яке його покриває, ані безкарність, що до нього заохочує, не захистять від тавра вбивці того, хто припускається цього злочину. Попри її провину, матір позашлюбної дитини, яку так часто зневажають, є менш гідною погорди, ніж та, яка матір’ю так і не стала, бо вбила дитину. Незаміжня мати зберегла життя.
Недостатньо умити руки, подібно до Пилата, і наказати громадській думці виправдати й прославити себе, щоб бути чистим перед Богом. Залишиться невидима кров, яку бачить Господь Бог. Можна бути Каїном, не носячи цього імені. Кожен є Каїном (вбивцею), хто добровільно і протиправно вбиває малу чи велику істоту з будь-якої причини.
Також читайте: Звичка, яка вкине до пекла: проповідь о. Венантія Катажинця про лихослів’я
- Не вбивай серця
Серце — це осідок почуттів. Воно має власне життя, що постало з найтепліших емоцій, які випромінюються на тих, кого воно любить, і які воно приймає від тих, хто любить його. Серце дружини, серце матері, серце дитини, серце дівчини — кожне серце, яке любить!
Яке право ти маєш на це серце і його життя? А ти можеш убити його болем, якого завдаєш, любов’ю, з якої робиш іграшку, розпачем, у який його занурюєш.
Не убивай серця, нищачи його почуття, зводячи наклеп на істоту, яка для когось була радістю і силою.
Не убивай серця жорстокою зрадою, недотриманням обіцянок, які ти дав, покиданням його в пустелі повної самотності.
Не убивай серця, відбираючи у нього красу чистої любові, щоб схилити до кохання, яке є лише низькою чуттєвістю та пристрасним пожаданням.
Серце, що померло! Як багато навколо мертвих сердець! Одні померли від хвороби, інші вчинили самогубство. Але інші, і то дуже численні, були вбиті. Хто їхній убивця? Де він тепер?
Часто глибоке мовчання померлих сердець призводить до того, що вбивця залишається непоміченим. «Що найдивніше… він живе навіть із убитим серцем». Може й так. Але що це за життя? І скільки прекрасних речей гине на землі між людьми через смерть серця.
- Не вбивай благородних мрій!
Наші прагнення є мірилом величі життя! Без утілення того, що є в ньому найкращого, життя стає у своїй нікчемності безбарвним і позбавленим будь-якого змісту. Мрії є відправною точкою для всього, що покращує світ і прикрашає буття. Вони є провідною думкою в роботі над внутрішнім самовдосконаленням. Втілені чи ні, якщо вони взагалі існують, вони є джерелом таємної сили. Кожен справжній апостол святої справи відчував їх у глибині своєї істоти і черпав із них силу та запал для виконання своєї справи.
Не гаси ідеалів своїм скептицизмом, як гасять запалену свічку.
Не нищ їх своїми насмішками, як щось наївне, дурне, як те, що неможливо реалізувати в житті.
Не убивай їх критикою, знеохоченням, намагаючись злісно знищити їхні починання.
Оскільки вони так сильно потребують тепла, не вбивай мрій створенням навколо них атмосфери, яка їх буквально заморожує, так що вони мусять повільно піддатися в ній знищенню.
Що ж ти накоїв, якщо внаслідок знищення цих ідеалів змарнувалася молодість душі, апостольство, ревна діяльність? Повалені ідеали, мов розтоптане у багнюці листя — хіба вони не є жертвами, які тебе звинувачують? Хіба твій гріх проти них не є злочином? Яким правом ти так вчинив? Можливо, причиною були заздрість, ненависть до тієї душі або до Бога, згубний порив руйнувати? Подібні причини, замість того, щоб тебе виправдати, суворо тебе засуджують.
- Не вбивай віри
Віра — це життя, вона є невіддільним початком життя з Богом і в Бозі, вона є життям справжнім. Який величезний вплив віра має на розум, на серце, на совість, на всю душу! Як вона все перетворює!.. Хто не має віри — чи розуміє він хоч щось? Чи сподівається на щось? Звідки черпатиме він достатньо сил для терплячого несення хреста і для того, щоб не піддатися сумнівам?
Якщо віру маєш, мусиш зрозуміти, що вона є скарбом, який ніщо не замінить. Якщо її не маєш, то повинен також це зрозуміти через щире порівняння повноти, яку дає віра, з цілковитою порожнечею та нескінченною темрявою, в яку тебе скинуло невірство.
Не вбивай віри:
Через кпини (глузування), недомовки, гостру критику, зверхній спосіб висловлювання суджень про неї;
Через розмови, книжки, які позичаєш, через свій руйнівний інтелектуальний вплив, який маєш на душу беззахисну і сповнену довіри;
Через усілякі перешкоди, які ти чиниш, аби унеможливити її утримання при вірі за допомогою релігійних практик; через зловживання своїм авторитетом, позбавляючи цю душу необхідної їй духовної допомоги;
Через свої наклепи, які паплюжать віру, повільно сіють сумніви і призводять до цілковитого відступництва від віри;
Через свої шкідливі алюзії, постійно повторювані та спрямовані на те, щоб людина зрозуміла, ніби віра — річ дурна, що не личить інтелігентній людині, що доброчесність — для простаків і неосвічених, і що чим більш хтось учений, тим швидше скидає її ярмо і кайдани.
Якщо ти наважуєшся вбивати віру в спосіб повільний чи брутальний, ти чиниш помилку, що не має прощення. Що ти поставиш на місце того вищого життя, яке руйнуєш? Що ти збудуєш для душі на руїнах зруйнованої віри? Яку провідну зірку, яке світло запалиш над її дорогою? Чи скептицизм і брак віри дають силу в житті? Чи втішають вони? Чи зцілюють глибоко приховані рани?
Ти кричиш про злочин, коли якийсь розбійник уб’є мандрівника в лісі… Але хто є більшим бандитом? Може, голод штовхнув його до цього. А тебе що до цього змушує? Віра має більшу цінність, ніж гроші. Той, хто вбиває тіло, щоб украсти гроші, вчиняє менший злочин, ніж той, хто вбиває живу віру.
Зрозумій це добре. Навіть коли жертва гине без крику або з посмішкою на вустах, ніби помирає серед квітів, вона все одно гине, і цього достатньо, аби ти був убивцею. Це вбивство не підлягає покаранню закону; закон ним не займається; неодноразово суспільство навіть заохочує до нього. Громадська думка також не вважає такого діяча злочинцем. Навпаки! Вона визнає його і улещує. Деякі з діячів «славної літератури» увінчані лаврами; збагачені продажем своїх книжок, пануючи на троні після Вольтера, Ренана та інших, вони тріумфують. Замислися, однак! У тюремній камері перебувають люди, засуджені на смерть, закуті в кайдани, які вчинили менший злочин, бо вбили лише тіло і прискорили його смерть на кілька років. А ті, хто вбив віру в незліченній кількості душ, убили те, що було безсмертним і мало жити вічно…
На ці справи слід дивитися тверезо, у світлі голої правди. Висновки викликають жах! Вибух сміху нічого не змінить. Навпаки! Вбивця, який плаче напередодні страти, викликає жаль. Вбивця, який сміється і жартує, зручно розсівшись у своєму кріслі, викликає огиду.
- Не вбивай совісті
Совість — це відчуття добра і зла, це здатність відчувати сором і докори сумління… занепокоєння перед вчиненням провини, мука під час її скоєння, докори після її звершення… це моральне життя, це застосування етичного закону до окремих вчинків. Для людини, позбавленої совісті, не існує ні обов’язку, ні гріха, ні чесноти. Існує лише безмежний порив, неприборкана жадоба, некерована пристрасть, що потурає будь-яким примхам, які стають правилом її життя…
Таких людей багато. Проте є люди, які мають совість. Совість, так само як і все інше, інші в нас або ми самі в собі можемо вбити. Тоді про таку людину кажуть, що вона «безсовісна».
Можна вбити власну совість або совість ближнього:
Через постійні поступки перед дедалі серйознішими провинами, так що в міру частішого потурання злу совість втрачає свою чутливість аж до повного зникнення пильності.
Через нечесне запевнення людини, коли вона непокоїться через небезпеку гріха, застерігає і боїться, словами: «Не бійся, це не гріх».
Через надання їй фальшивих, але дуже переконливих виправдань, коли вона вагається і не наважується вчинити якусь провину.
Через утихомирення її докорів сумління та заглушення їх у вирі насолод і розваг, аж поки совість повільно не замовкне.
Через навіювання людині, що «все це» — марні забобони, яким треба рішуче протиставитися і яким ніколи не буде кінця, якщо так довго замислюватися над такими дрібницями.
Через «доведення», що совість — це лише питання виховання; що настає момент, коли треба скинути її ярмо і стати самим собою, що тільки таким чином можна стати людиною.
Убиваючи совість, що ж ти вбив? Чи хробака, який гриз? Чи змію, яка кусала? Чи спогад, який ішов за тобою, викликаючи докори сумління і псуючи радість життя? Чи тирана, який тебе переслідував?
На жаль! Є щось набагато важливіше. Убиваючи совість, ти вбив усе, все почуття моралі. Що залишилося замість совісті, яку вбили, щоб регулювати життя, оберігати, очищати, виправляти? Нічого. Порожнеча, нічим не заповнена.
Наслідки цього вчинку множаться до нескінченності. О, яка ж оманлива видимість! Спокій, який настав, і тиша через брак колишніх тривог і докорів сумління дозволяють припускати зміни. Здається, ніби відбулося визволення від ворога і досягнення таємного щастя… Ілюзія! Злочинці обдурили жертву, яку ввели в оману, і тепер приходять їй дякувати… Те, чого було досягнуто, — це моральне нікчемство життя, яке тепер до глибини зіпсоване. Це удаване щастя є куди гіршим за нещастя.
- Не вбивай чистоти
Для дитини і для дівчини чистота має величезне значення в житті. Ця цінність може, однак, легко зазнати знищення. Блаженні чисті серцем. Блаженні також і ті, хто проникнутий святим страхом перед втратою тієї чистості та святості серця ставляться до них із належною пошаною та повагою. Яка ж величезна кількість моральної гнилизни існує навколо, і як рідко трапляються лілії чистоти! Тим паче слід дбайливо піклуватися про їхній розвиток. Як часто брудні руки оскверняють їх! Скільки ж заздрісників зриває ці квіти, знаходячи згубну втіху в тому, щоб затягнути їх у спільне болото!
Не вбивай чистоти. Не занечищуй розум та уяву невинних тим, чого їм не варто знати. Не відкривай перед ними завісу пороку, який досі був прихований від них. Не вливай отруту в їхні невинні серця. Не руйнуй цього довірливого спокою. Не підловлюй на вудку насолоди цих малих, які досі живуть щасливими в незнанні зла…
Не спокушай їх ні словом, яке їм скажеш, ні малюнками (картинами), які їм покажеш, ні любов’ю, якою ти їх полюбиш, ні грошима, які ти їм запропонуєш; і не намагайся здобути їх, бо вони — не для тебе, ти їх негідний…
Не хвали красу, щоб легше її знівечити. Не використовуй злидні, коли людина позбавлена засобів до існування, щоб затягнути її у своє болото. Не зловживай своєю владою, силою та згубною чарівністю, щоб підкорити ці беззахисні душі тиранії своїх пристрастей.
Бо тіло завжди і всюди немічне і слабке. Невинність можна зберегти лише завдяки великій пильності та боротьбі зі спокусами. Тож не ускладнюй цю боротьбу, яка й без того вимагає часом героїчних зусиль, своїм підбурюванням до зла, перед яким людина може впасти.
Якщо ти вчиниш це, зваж на всю велич свого злочину!
В уявленні світу та людей, які сіють зіпсованість і розпусту, це всього лише дрібний епізод. «Що тут такого? — думають вони. — Ми спробували свої сили; продумали атаку; все вдалося! Хай живе насолода!… Хіба створіння не існують для того, щоб служити іншим, квіти — щоб їх рвати, краса — щоб нею користуватися?… Докори сумління? Та де там! Навпаки!… Страждання жертв та їхня ганьба?… Та перестань, не бери дурного до голови; отримуй задоволення…».
Проте в людини, яка зберегла хоча б залишки чесності, сама лише думка про осквернення невинного серця викликає огиду. Вбити невинність — це злочин. «Збережена невинність» чи «втрачена» — це не одне й те саме! Як назвати того, хто позбавив когось невинності?… Підлим, боягузливим убивцею, який здобув легку перемогу, бо жертва була слабкою, молодою чи беззахисною. Вона не вповні усвідомлювала, на що йде, і довіряла. Вовк мав вигляд пастиря.
Що станеться в майбутньому з особою, яка пізнала порок? Хто поверне їй те, що вона втратила? Хто поверне їй повагу до самої себе, якщо вона ще зберегла краплю сорому? Хто зцілить її від гіркого розчарування (сумніву), в яке її занурили? Спокусник іде геть, але наслідки залишаються… І залишається цей жалібний стогін, про який говорить Апокаліпсис, що волає до Бога від жертовника, де лежать убиті. Хіба це не є водночас і стогоном мучеників, і стогоном зваблених невинних душ, зганьблених дівчат і хлопців, чия невинність була знищена?
Це похмуре питання. Євангеліє дає на нього страшну відповідь:
«А хто спокусить одного з цих малих, які вірять у Мене, тому краще повісити млинове жорно на шию і втопити його в морській глибині!» (Мт. XVIII, 6).
- Не вбивай покликання
Покликання, яке зароджується в душі, стає сенсом і змістом усього життя. Воно також є призначенням, яке посилає Провидіння обраним душам. Чи розуміють його інші, чи ні, чи схвалюють його, чи засуджують, воно залишається для того, хто його має, великим духовним скарбом, благодаттю обрання, якій ніхто не повинен противитися.
Не вбивай покликання.
Батьки, матері, не убивайте його у своїх дітях. Якщо Бог кличе їх до священства, до чернечого життя чи до апостольства, не боріться з Богом; нехай ваш дім не буде полем битви, в якій загине цей великий дар покликання.
Не убивайте його жорстокою відмовою; забороною, спрямованою проти всього, що може розвинути в молодих душах благодать покликання та піднести їх на вершину ідеалів.
Не глушіть його, затягуючи дітей у вир розваг, насолод і спокус, і не будьте самі — о сором! — їхнім джерелом.
Не убивайте його ні своєю байдужістю (холодністю), від якої воно так само може загинути, ні розпалюванням вогню пристрастей.
Які ж причини можуть спонукати батьків пригнічувати покликання в душах своїх дітей? Можливо, нереалізовані амбіції, ревнощі щодо Христа, ненависть до релігії? Причина не має значення. Досить того, що коли дитина бачить у покликанні мету свого життя, а батьки з такою запеклістю з цим борються, вони роблять дитину нещасною і змушують її до болісного мовчання, в якому покликання вгасає.
Що ж ви накоїли? «Нічого поганого, — можливо, думають вони. — Дитина — це наша власність; ми хочемо для неї щастя; ми знаємо краще, що для неї підходить… Нехай Бог обере собі когось іншого». Виправдань ніколи не бракує, легко знайти причини для противлення Богові!
Юнак не стане священником, дівчина не піде в монастир!? Ну то й що з того? Що страшного станеться? Однак наслідки можуть бути найгіршими, адже невідомо, чи втрата покликання не потягне за собою також і втрату спасіння душі. Наслідком того, що людина розминулася з покликанням, може стати й те, що спасіння не отримають, або втратять ті душі, які він чи вона могли би привести до Бога, ставши їхнім духовним батьком чи матірʼю.
Легко сказати: «Ну то й що з того?». Коли ми, однак, замислимося над цим глибше, то нас має охопити жах перед грізними, але завжди можливими наслідками такої поведінки.
З книги «Відповіді Христа на запитання людей» отця-домініканця Марії Августина Белуарда, 1938 рік
Також читайте: Яким чином людина порушує Божу заповідь «Не убий!»
Свт. Миколай Сербський: «Якби перед Ним стояв злодій, Він сказав би: не кради!»
Повязані записи
