«Що є піст?»: слово владики Ігоря (Ісіченка) на початок Пилипівки

Як духовно торкнутися Ісуса, коли навколо лунають вибухи, а наша увага розпорошена інформаційним шумом? Відповідаючи на ці виклики, письменник та архиєпископ-емерит УГКЦ Ігор (Ісіченко) з прифронтового Харкова запрошує вірян у сорокаденну подорож слідами мудреців та Святої родини.

У проповіді* на першу неділю посту владика пояснює, чому слова «я не можу постити» позбавлені сенсу, чим є піст передусім, і як Спаситель, чиї учні нікого не відштовхували, відкриває нам парадокс Різдва Христового — справжній ключ до майбутнього світу.

«В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь. Слава Ісусу Христу.

Дорогі брати і сестри, сьогодні ми з вами вирушаємо у дуже відповідальну подорож. Подорож Різдвяного посту.

Ілюстрація з книги «Маленький віслючок Марії» Гунхільд Зехлін. Джерело: dytynawaldorf.com.ua

Подорож слідами мудреців та Святої Родини**

Перед нами відкривається 40 днів, які можуть для кожного з нас бути аналогом тих днів, які подолали разом із великою відстанню троє східних мудреців, побачивши зірку нового Царя юдейського, якого вони потім розшукуватимуть на Заході. Разом із Святою Родиною, яка прямує до рідного дому, рідного міста їхнього праотця, царя Давида, на перепис, щоб там у цьому місті свого предка за тілом народився Ісус Христос, Син Божий і Син Людський.

«Я не можу постити»

Буває, що ми не зважуємося відразу визначити своє ставлення до посту. Часом доводиться чути: “Я не можу постити, в мене здоров’я слабке”, або “В мене і так пенсія 3000, я і так пощу ціле життя, який мені ще може бути піст”. І в тому, і в другому випадку йдеться про повне нерозуміння того, що є піст. Бо піст зовсім не зводиться до утримання від їжі чи певних видів їжі. Це цілий комплекс змін у людській поведінці, який передбачає передусім подолання всього, що заважає нам слухати Бога.

Скільки таких шумів буває у нашому житті? Та, зрештою, кожен вибух, кожен голосний звук, який зараз нас тут у Харкові лякає, він для нас уже сигнал до втрати рівноваги. Тим більше, зайві розмови, чутки, нескінченні коментарі політтехнологів до подій, що відбуваються і мають відбутися, намагання зазирнути в майбутнє і багато-багато чого ще, що поглинає нашу увагу.

Ілюстрація з книги «Маленький віслючок Марії» Гунхільд Зехлін. Джерело: dytynawaldorf.com.ua

«Учні нікого не відштовхували»

Але давайте замислимося над сьогоднішнім євангельським читанням. Йдеться не тільки про зцілення доньки Яіра, але й про ту нещасну кровоточиву жінку, яка опинилася серед натовпу піднесених шанувальників Ісуса, які оточили Його звідусіль і супроводжували Його до дому начальника синагоги. Напевно, багато хто з них намагався торкнутися Його. Так, як може бачили цими днями, коли Папа Лев XIV мандрував країнами Південної Америки, як з ентузіазмом зустрічали його натовпи, як діти намагалися кидатися до нього, люди простягали руки, щоб він їх тільки торкнувся, але його охороняли поліцейські, охороняла власна охорона, не всім давали підійти до Папи.

А Ісус був сам. Учні нікого не відштовхували, ну, може допомагали Йому знайти дорогу, Він ішов, проштовхуючись через цю юрбу. І тільки один дотик став причиною чуда. Бо жінка торкнулася Його із вірою. І та віра її врятувала. І дванадцятилітнє нещастя, хвороба, залишила її.

Ранньохристиянська фреска «Зцілення кровоточивої жінки» з катакомб святих Марцеліна і Петра в Римі (близько 300–350 років).

«Піст – це передусім…»

І наш піст – це передусім наука відчувати Ісуса. Жінка передусім відчувала свій біль, але вона безмежно вірила в те, що, навіть якщо Він її не помітить, а вона тільки торкнеться Його одягу, вона зцілиться. І вона зцілилася.

Ми теж маємо свої хвороби, кожен міг би навести свої тілесні недуги, і всі ми маємо якісь свої духовні проблеми. І часто, поринаючи в них, ми не відчуваємо присутності Того, Хто може їх зцілити. Так само, як і в нашому суспільному житті ми шукаємо інших виходів із криз, що склалися, шукаємо рятунку із війни на шляху військової сили і втрачаємо з поля зору Того, Хто справді здатен в одну мить змінити все на світі – Самого Бога.

Як духовно торкнутися Ісуса?

І саме цей наш піст і є навчанням слухати Бога, і вміти помітити Його присутність, і уявно, духовно торкнутися краю Його одежі. Так, як торкнулася та кровоточива жінка. Що для цього потрібно? Передусім, усвідомлення власних провин. Відкриття своїх гріхів. Це не засіб самокартання, ні, це засіб зцілення. Бо без того, щоб помітити, в чому ж ми не праві, чому наше життя не таке, як мало б бути, чим ми образили, вільно чи невільно, інших людей, що ще зробили того, що заважає нам чесно дивитися в очі Богові — саме це і є метою посту.

Намагання абстрагуватися від того, що нам зайве, захиститися від спокус, уникати якихось слизьких і дражливих моментів у спілкуванні, або тим більше в одержаній інформації, вміння дозувати ту інформацію, яку ми одержуємо – це і є для нас насамперед мета великого посту. Бо в інформаційному суспільстві піст – це передусім наука витримки у здобутті інформації. І вміння відмовитися від того, що нам шкодить, що нам не потрібно.

Не в тому річ, щоб не знати всієї довколишньої дійсності, безперечно, ми маємо в ній орієнтуватися, маємо уявляти свою ситуацію, ми маємо знати про те, що за небезпеки оточують нас на повсякдень. Але це зовсім не значить, що нам треба дослухатися до будь-якої плітки, яка кружляє довкола нас, а тим більше – повторювати її. Може, справді, складніше із їжею, але і тут ми маємо керуватися одним розумним підходом: не ставати рабами прагнення до насолоди в будь-якому відношенні життя. Вміти співміряти свої потреби і свої можливості. І це теж самодисципліна, наука посту.

Ілюстрація з книги «Маленький віслючок Марії» Гунхільд Зехлін. Джерело: dytynawaldorf.com.ua

 Ключ до майбутнього світу

Різдвяний піст – особливий. Це піст, який готує нас до прийняття приходу Ісуса Христа. Парадоксального приходу. Бо всі нехристиянські релігії зображували прихід Бога, як якусь визначну подію, яка змушує здригнутися світ, яка привертає загальну увагу. А Христос дає нам приклад того, як насправді Бог приходить до нас: у тиші серця, непомітно, дуже тремтливо.

Так, як уявляємо ми Вифлеємський вертеп у світлі тієї самотньої зірки. Вона насправді не була самотньою, небо і для астрономів зі Сходу було вкрите міріадами зірок, але вони помітили одну-єдину зірку, яка вела їх до джерела правди. Вони не могли зрозуміти, що це за Зірка. Вони вважали, що це астрологічний знак, який знаменує появу нового правителя Юдеї, і шукали вони спочатку немовлятко у палаці Ірода. Але Зоря повела їх далі і привела у те, що абсолютно суперечило уявленням їхнім про прихід Царя світу. У темну печеру, у вертеп, до звичайних ясел, з яких годували сіном худобу. І саме там вони і знайшли Ключ до майбутнього світу.

В цьому і є мета нашого Різдвяного посту: шукати для себе цей ключ. Відкривати його у молитві, побожних роздумах, самодисципліні, у вмінні формувати свою життєву стратегію відповідно до євангельських порад, іти за Христом. І тоді цей сорокаденний відтинок нашого життя стане для нас справді початком дороги до спасіння.

Амінь. Слава Ісусу Христу».

*Проповідь виголошена 15 листопада 2026 р. в Свято-Дмитрівському храмі УГКЦ м. Харкова (Полтавський шлях, 44).

**розбивка тексту та підзаголовки – редакційні.

Також читайте: Арх. Ігор (Ісіченко): Найнебезпечніше, коли згадування Божого Імені стає маскувальною сіткою

Архиєпископ Ігор (Ісіченко): Не так тії вороги, як добрії люди…

«Духовне очищення не відбувається знаскоку». О. Тарас Бецель про Різдвяний піст