19 липня Церква вшановує пам’ять святої Макрини. Зараз це ім’я мало кому відоме, проте саме їй Церква завдячує даром жіночого монашества. Хто вона? І чи має якийсь зв’язок із нами?
Свято Макрини – чи Мокрини – в уяві читача, напевне, асоціюватиметься з якимсь народним віруванням про погоду чи сприятливий час для жнив. Це не дивно, бо таке свято дійсно походить із дохристиянських вірувань, за якими Мокрину вважали донькою осені, що приносила дощі та холод; за народною уявою, день Мокрини — це останній день літа. А вже при запровадженні християнства її почали пов’язувати зі справжньою особою.
Тим часом свята Макрина – постать не міфічна, а дуже знакова, і не лише для Церкви IV століття, а й для сучасності.
Святі діти святих батьків
Ім’я святої Макрини невід’ємно пов’язане з іменем її найвідомішого брата – святого Василія Великого, архиєпископа Кесарії Каппадокійської. Насправді ж вона була найстаршою із десяти (!) дітей, троє з яких – Василій Великий, Григорій Ніський і Петро Севастійський – стали єпископами і видатними діячами Церкви, ще один брат, Навкратій, прославився побутом пустинника, а інші – благочестивим життям. Можна сказати, що подружжя батьків було особливо благословенним – але це зовсім не випадковість. Батько родини, Василій Старший, став відомим адвокатом і вчителем риторики, а по смерті визнаний святим. Мати, Емілія, була дочкою ісповідників віри, що віддали життя за Христа, а присвятивши життя побожному вихованню дітей, а пізніше – аскезі, також удостоїлася визнання святості. А ще одна ключова фігура в цій родині – матір Василія Старшого на ім’я Макрина – свята сподвижниця, що мала значний вплив на виховання усіх своїх онуків, зокрема найстаршої, названої на її честь.
Власне, при хрещенні дівчинка отримала ім’я Теклі (за переданням, назвати її іменем святої мучениці Теклі батьків спонукав ангел), проте пізніше до нього додалося імено бабусі, яка відіграла в житті родини особливу роль. В агіографії заведено називати цих жінок Макрина Старша і Макрина Молодша – це було необхідністю для розрізнення бабусі й онуки, адже їх обох Церква вшановує як святих.
Макрина Молодша отримала ґрунтовне класичне виховання; підрісши, була заручена, проте її наречений несподівано помер, і після цього юнка постановила провадити аскетичне життя в дівицтві. По смерті батька допомагала матері керувати господарством та виховувати молодших дітей – і, очевидно, справила особливий вплив на їхнє духовне зростання. Діти родини були виховані в дусі чеснот і побожності; згодом сестри вийшли заміж, а брати стали видатними святими Церкви.
Після цього Макрина разом з матір’ю відійшла від світського життя, оселилася з нею та кількома служницями, що до них приєдналися, в родинних посілостях в Аннезіс над річкою Іріс, де почала провадити спільнотне життя, ставши таким чином настоятелькою однієї з перших в Малій Азії жіночих чернечих спільнот. Макрина була відома своєю аскетичною побожністю, до якої спонукала інших.
За її прикладом, зокрема, пішов молодший брат Василій, що був, за словами святого Теодора Студита, «батьком грецького чернецтва й найпершим з усіх Отців»; він уклав чернечі правила, що визначили життя монаших спільнот на тисячі років уперед. За ними до сьогодні живе монаший Чин, що носить його ім’я – і не лише чоловіча, а й жіноча спільнота. Святий Василій не полишив сестру: чоловічий монастир він заснував зовсім поруч, на другому боці ріки Іріс – згодом його настоятелем став Петро Севастійський. Така модель монашого життя, коли поруч знаходилися монастирі жіночий і чоловічий, пізніше в Церкві була прийнята як подвійний монастир. А найдавніші засновані чернечі спільноти приймають ім’я василіян та василіянок.
Основними джерелами до життєпису святої Макрини є твори її брата Григорія Ніського, який присвятив їй працю «Діалог про душу і воскресіння» – тут він викладає власне вчення, представляючи Макрину як «вчителя», який на смертному ложі пояснює науку про безсмертя душі, воскресіння і відновлення всіх речей – бо саме такі спогади збереглися в нього про момент її відходу до вічності. Макрина померла 380 року і була похоронена в церкві, збудованій на честь 40 Севастійських мучеників, поруч із батьками.
Успадкована святість
Через близько півтори тисячі років після цих подій у сім’ї греко-католицького священника Володимира Величковського і його дружини Анни (сестра якої – відома сестра-василіянка, Слуга Божа Моніка (Полянська)) народжується син, що згодом прославиться як визначний ієромонах, проповідник, єпископ і священномученик – Василій. У чернецтві цього святця виклики інакші, ніж у зачинателів монашого життя; проте він, як і в давні часи, протистоїть безбожній владі і жертвує себе за Христову віру. А найбільше дбає про збереження монастирів, які радянська влада перемелює на жорнах репресій. За Божим промислом монах-редемпторист відчайдушно бореться саме за жіночі монастирі Василіянського Чину. Неодноразово наголошуючи, що це – найдавніший монаший Чин, він закликає туди якомога більше кандидаток; як свідчать сучасники, за майже півтора десятка років, які між двома ув’язненнями він провів у Львові, зі спонуки о. Василія до монастирів вступило близько сотні монахинь. Сестри, що в підпіллі залишилися без духовної опіки, отримують у ньому великого помічника і батька, «дзядзюня», як називають його; і зрештою самі дбають про нього, як про батька, а він тим часом допомагає згуртувати монаші спільноти, без кінця дає реколекції, служить підпільні Літургії і купляє доми для монастирів. У якийсь момент його рідна мати вступає в один із них і стає монахинею-василіянкою на ім’я Емілія.
У цій справі о. Василія супроводжують і засновники Чину. «Отець також хотів, щоб жіночий Чин Василіянок носив ім’я св. Мокрини, бо вона була його засновниця, а св. Василій уклав устав. Він про це говорив з провінційною, а вона каже: “Хоч ви редемпторист, ви є єпископ, даєте розпорядження і вас всі слухають. Подібно і ми є василіянками, хоч св. Мокрина заснувала монастир”», – згадує с. Інокентія (Ситко) ЧСВВ, сучасниця блаженного, у книзі спогадів про нього, що вийшла друком цьогоріч. Про велику його пошану до святих Василія і Макрини та про скромну сумлінну монашу поставу за їхнім прикладом свідчать і інші сестри – загалом серед згадок про священномученика у цій збірці свої спогади залишили аж 16 сестер-василіянок, дякуючи пастиреві, що боровся за них доостанку. І вражає глибина, інтелігентність цього духовного життя підпілля, в якому священники й миряни, щоденно переховуючись та ризикуючи життями, не лише неустанно молилися, а й дискутували і боролися за святу спадщину Церкви!
Сила імені
Сучасний світ не дуже знайомий з іменем святої Макрини – він забув про давні традиції щоденного читання житій святих, роздумування над ними і вдосконалення життя за прикладом сподвижників віри. Люди сьогодення, виглядає, мають мало спільного з аскеткою IV століття. Тож згадують її хіба в церковних колах, бо ім’я, що вийшло з щоденного вжитку, зберегло лише фольклорну формальність – і низку народних прикмет про те, що віщує мокр-ість чи не-мокрість цього дня.
І водночас лише легке, поверхневе занурення в життя святої стає джерелом значно глибшого, важливішого пізнання. Ця життєва історія має багато аспектів – доброго виховання дітей; шанування успадкованого багатства традиції, що в кожному поколінні дає нові і нові плоди; відречення світу задля куди більшої нагороди у Божій вічності, а ще – сили імені, яке нерідко стає визначальним чинником, поворотним моментом на шляху святості. Ця історія – свідчення, що імена святих у певний спосіб зріднюють нас із ними, а також передають нам частину відповідальності за їхню справу. Вона також про справжнє, щире вшанування імені – не як форми фетишу, а як дару найменування, який людина отримала ще при створенні світу. І все це також про те, як важливо пам’ятати і пізнавати кожне святе життя, яке навіть через багато століть по крихті продовжує змінювати світ.
Марія Цьомик
Головне фото: apostrophe.ua
Повязані записи
