Марічка Цьомик: “Церква як спільнота людей, відкритих на Бога, буде жити завжди”

 “І серце – розписані небом предвічні скрижалі”

Із допису Марічки Цьомик у Фейсбуці

  Мереживо рим, вільних поезій та сенсів. Все це про творчість львівської журналістки Марічки Цьомик, яка вже роками працює у прес-службі Львівської Архиєпархії УГКЦ. Чому у той час, коли з численних соцмереж та медіа лунають твердження, що сучасна молодь відходить від духовного життя та секуляризується, Марічка працює журналістом у релігійній сфері, пише поезію на світоглядні теми та співає у церковному хорі? Про особистий духовний шлях, творчий пошук та інші акценти ми поспілкувалися із цією багатогранною особистістю.


Марічко, про що ти зазвичай пишеш? Яка тема є головною?

Якщо дивитися на те, що є написане, то я би розділила це на 3 категорії. Є вірші, які просто походять з якихось переживань,$щось філософське, не пов’язане з жодними подіями; є частина віршів, які би я віднесла до інтимної лірики. Іноді поезія – це єдиний спосіб висловити щось таке дуже сокровенне, якого у мене є багато. Я намагаюся свої пережиття ковертувати, а потім люди відчитують щось своє. Є також вірші, які стосуються Бога, і це для мене дуже особлива тема. Частина віршів  фактично стали молитвою для мене. Бо у житті бувають різні періоди. У мене були такі моменти, коли молитися дуже важко, навіть просто спілкуватися з Богом. Я взагалі прихильниця такої молитви “своєї”. Йдеться про те, щоб не втискати молитву в якісь рамки, а просто говорити з Богом – і з цим теж бувають кризи. Навіть трапляються такі моменти, коли не пишуться вірші. І я так і пишу: “Татуню, мені не пишуться вірші!”. Але це дуже допомагає. Ти розумієш, що така молитва і є молитвою, бо це те, що з глибин душі походить. І особливо, перебуваючи на Святоюрській горі, це активізувалося. Бо спів у хорі дає свої плоди, спілкування з різними людьми, зі священиками, пережиття Бога. Практикуючою християнкою я  стала тут, коли пішла у хор, почала ходити у інші молодіжні спільноти. Тоді я почала взагалі розуміти служіння Церкви, розуміти Літургію, відчула себе частиною Церкви. І особливий для мене цикл віршів – це молитва. А молитва залишає слід у кожній душі.

-Чому ти співаєш у церковному хорі та  пишеш поезію саме релігійного змісту?

Найперше – це закладено з дитинства. Ти ходиш до церкви і це не обговорюється. І коли потрапляєш із такого середовища в університет наприклад, то це дуже різкий контраст. Якось так склалося, що перші 2 курси я ходила до церкви, як зазвичай, але десь на 3 курсі більше прийшла у Собор святого Юра – у хор, в Марійську Дружину. В університеті тобі не є так комфортно. Те, що ти так глибоко відчуваєш, не можеш просто сісти і обговорити. Тебе у кращому випадку послухають, а у гіршому – почнуть сміятися. Натомість при соборі св. Юра є молодіжна спільнота, і нехай це 20-30 людей, але це однодумці, це дуже класно. Ти бачиш тут людей, з якими тобі добре. Коли я прийшла у хор і почала трошки співати, то зрозуміла, як багато є гарної літургійної музики. Це для мене було відкриття. А коли я познайомилася із священнослужителями, які настільки закохані у Церкву, у її служіння, які із таким захватом про це розповідають… Це дуже важливий особистий приклад. У навчанні та спілкуванні ти мало-помалу захоплюєшся і загиблюєшся.  Коли пізнаєш глибину, красу, сенс Богослужіння, то справді маєш плід з того, що робиш. Адже участь у хорі надзвичайно багато тобі приносить у духовному сенсі. Ти співаєш хрестини, шлюби, і розділяєш радість, духовно збагачуєшся, і це неймовірний досвід. У той час у мене з’явився духівник, який мене провадив, і це також стало особливим духовним пережиттям. Адже духівник – це людина, яка тебе розуміє, провадить до Бога і допомагає відкритися на Нього. Ближче переживаєш Бога, починаєш Його відчувати. Мені запам’яталися слова одного дуже хорошого священика про те, що в принципі кожна людська душа шукає Бога, і вона не заспокоюється, поки Його не знайде. Можна дуже багато у житті досягти, бути дуже заможним, але твоя душа ніколи не буде до кінця спокійною, поки ти не знайдеш Бога. І тому я впевнена, що суспільство не покине Церкву назавжди. Церква, як спільнота людей відкритих на Бога, завжди буде жити, бо в усі часи люди шукають Бога. Молодим людям у тому плані насправді дуже важко. Бо і та молодь,

котра  напозір сучасна, модна, проводить час у різних товариствах, має якісь свої справи, живе повним життям, десь усе ж таки має незаповнену нішу, те  прагнення зустрітися з Богом. Я хочу, щоб вони прийшли і зрозуміли, що у Церкві бути класно і не нудно – це треба просто прийти і розсмакувати. Треба це полюбити і зрозуміти, що Церква – це є місце, де Бог на тебе чекає.

-Марічко, чому ти почала писати поезію? Можливо натхненням стало саме перебування на Святоюрській горі?

Для мене Слово дуже різногранне. Я закінчила філологічний факультет, і за роки навчання дійшла до усвідомлення, що Слово – це найбільша матерія, яка взагалі існує. Слово – це найбільше, що людина може осягнути – або навіть і не може. Я працюю у Церкві, спільноті служителів Слова, Логосу, і тут це відчувається. Хотіла б акцентувати на тому, що Слово не є річчю, якою можна оволодіти. Слово є щось, чому можна лише служити. І я щодня зустрічаю людей, які служать Слову і Слово проростає в них, і вони діляться потім ним і живуть ним. І для мене важливий досвід писати, перебуваючи тут. Це саме якось собою виходить на Святоюрській горі.

-Коли ти почала “ділитися” своєю творчістю на віртуальних сторінках Фейсбуку?

Найактивніше писати блог у Фейсбуці я почала 2015 року, коли до Собору святого Юра прибув Нерукотворний Образ Ісуса Христа, тоді було дуже багато емоцій, якими хотілося поділитися – і хотілося писати. Я не знаю, як окреслити той жанр прозового письма. То не є якісь художні твори, то такі якісь особисті роздуми, пережиття: мій досвід, якось переосмислений. Але сам процес написання виглядає досить цікаво. У мене є якась думка, я хочу її написати, пишу-пишу і потім, коли перечитую той текст, розумію, що це зовсім не те, що я хотіла написати. І потім як люди це читають, як це сприймають інодивідуально. Тобто через текст, який ти написала, Господь промовляє до людей своєю мовою. Кожен прочитує щось своє, власні переживання. Це щось дуже неймовірне. Одного разу так сталося, що наш хор відвідав композитор, твори якого ми співаємо. Він українець, але живе у Америці. І регент хору каже йому: “Пане Романе, дякуємо за Вашу музику”. А він відповів: “Дякую, але це не є моя музика, це музика від Бога, просто через мене”. І то був дуже важливий досвід. Адже те, що мені вдалося написати, – це Господь дав написати. І мені здається, що якщо людина чимось справді живе, її це переповнює, то воно не може не виливатися у прозових та поетичних творах. Поезія потребує більшої майстерності, особливого моменту.

-Який це має бути момент?

Поезія, якщо ти час від часу до неї звертаєшся, живе з тобою, формується в тобі і змінюється відповідно. Про те, що справді важливе, ти не можеш мовчати. Мені хочеться, щоб вірші справді були гарні, приємні до читання. Надавали якийсь меседж. Також пишу верлібри. Хоча може це і не зовсім верлібри, але щось посередині, певний творчий експеримент. Іноді це просто сплеск емоцій, конкретне пережиття, про яке ти хочеш написати.

-А як читачі сприймають вірші? Чи “прочитують” вони ті смисли, які ти вкладаєш у текст?

Після читання віршів кожен знаходить у них щось своє. І потім хтось читає і каже: “Ой, це настільки мене заторкнуло, я побачила щось настільки своє”, хоча я, як автор, зовсім інші сенси вкладала. І це одна з цікавинок письма. Я писала в університеті одну з робіт про інтертекстуальність, і відповідно в той приходило чимало віршів інтертекстуальних. Мені було цікаво якісь образи, ідеї, алюзії позбирати і по-новому осмислити. І у мене є цілі вірші, які напевно вимагають аналізу детального. Але на прочитання поезії впливає і те, що ти читала раніше, твій світогляд. Ці образи пов’язуються у ланцюжки. І тоді ти розумієш, що Слово є вічне і неперервне. І ти відчуваєш себе ланкою у цьому. Це стосується всіх трьох моїх поетичних тем і запозичених образів – навіть цитат Біблійних, тих, що ми читаємо у Богослужінні, наприклад, Канон Андрея Критського. Поки що моя поезія – це мій світ і спосіб вираження світу.  Я пишу про те, що актуальним є мені. Це наразі не є якась серйозна лірика на злободенні теми. Без сумніву, кожна людина має дуже багатий внутрішній світ. Письмо – це мій спосіб людям теж висловитися.

Може, це покликання поетів у тому, щоб вони вміли цінувати і приймати талант, який дав Господь. Бо Слово приходить і ословлюється задля людей. І як ми це сприймаємо у Церкві, так само є у цілому світі. Це не тільки священики приходять у світ проповідувати Слово, але ми всі приходимо ділити, розділяти і дарувати Його. В поезії має бути розуміння, що талант даний з якоюсь метою. Це змога залишити слід після себе. Мене дуже болить і торкає, як люди сприймають мої вірші. Справа не у тому, що я хочу прославитися, а важливо, щоб люди це прочитали, не пропустили це. Папа Франциск каже про те, що байдужість вбиває, і це найгірше, що може статися з людськими почуттями. Я дуже боюся, що люди будуть байдужі до того, що я пишу. І тому це іноді зупиняє, як також і розуміння величини і ваги завдання письменника. Ти маєш бути обережним і пильним, якщо працюєш зі Словом. Ти несеш відповідальність за Слово, ним не можна легковажити, розкидатися, не можна писати просто заради того, щоб писати. Коли твориш, то треба бути дуже пильним. Зараз пишуть дуже багато, на будь-який смак, а ти можеш написати щось особливе, своє. Але треба подумати, наскільки це важливо для тебе і для інших. Треба подумати, що ти можеш сказати для себе і для інших.   Можна сісти і римувати, але вірші мають щось нести у собі. Бо я той досвід пройшла, а з часом зрозуміла: що у меншу кількість слів ти можеш вкласти більше змісту, тим більш майстерною є твоя поезія. Іноді досить кількох рядків. І коли ти читаєш вірш на кілька рядочків, і він тебе зворушує до сліз, то це – поезія. Для кожного це по-різному. Але писати – це особливе пережиття, особливий досвід. Ти можеш написати на листочку, а словами передати – ні.

-Можливо незабаром у світ вийде твоя  поетична збірка?

Напевно, кожен хто пише, хоче, щоб це прочитали. І звичайно я думала про видання збірки. Що для цього потрібно?  Напевно, перш за все, зібратися з думками і просто сісти і це зробити. Треба спробувати якось її укласти, щоб хотілося видати. Одна з проблем, що ти завжди думаєш про те, чи це треба і як взагалі видання такої збірки сприймуть. Хоча без сумніву, я дуже хочуть видати поезію. Навіть для себе, бо декілька років тому хористи зробили мені на День Народження подарунок. Взяли дописи із Фейсбуку і оформили в книжечку. І це було неймовірне відчуття, коли ти бачиш свої слова друковані, а не на екрані. Це просто… Я тоді була у такому захваті і  з таким піднесенням. Насправді дуже хочу її видати, хоч у мене і не так багато читачів. Але часто ті, з ким я спілкуюся, просто мені кажуть про те, що треба видати. Мені б хотілося, щоб вірші не загубилися. Хоча мені зараз бракує ідеї, як це впорядкувати краще. Думаю, що це у майбутньому.

-Яким буде твоє побажання для наших читачів ?

Як людина, яка має відношення до Слова, то скажу так: “я бажаю читати і писати”.  Цілком серйозно. Якщо Ви маєте бажання, відчуваєте у собі Слово, то треба сісти і почати писати. На поклик Слова треба відгукуватися. Воно є у кожному, просто резонує по-різному, у комусь тихіше, у комусь гучніше – але воно є.   Бажаю читачам “Духовної величі Львова” відчути присутність Бога у своєму житті і пізнати себе, настільки це є можливо.

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.