Святий Іван Павло ІІ (1920-2005) – один із найяскравіших понтифіків і перший поляк на папському престолі у Римі за всю історію Католицької Церкви. За час свого 26-річного понтифікату він постійно здійснював пастирські закордонні подорожі, виступав перед прочанами і віруючими, писав енцикліки, апостольські листи, декларації тощо. Служіння було його сутністю.
Кароль Войтила походив з містечка Вадовіце у Малопольщі, у свої 9 років втратив матір, у 12 – старшого брата Едмунда. Виховання молодшого сина Кароля, або Льолика, як його кликали в дитинстві, лягло на плечі батька – Войтили-старшого. Його батько у свій час був кравцем, а згодом дослужився до капітана в Габсбурзькій армії. За характером був суворим, вів аскетичне життя, вважав, що головне – не багатство, а характер . Втім, любив свого сина і зміг його підтримати у виборі майбутньої професії. Сам понтифік пізніше згадує, що доброта та побожність батька вплинула на нього.
Напередодні Другої світової війни Кароль вступив на факультет полоністики Ягелонського університету в Кракові. Після німецької окупації Польщі заняття були припинені, але Войтила відвідував «підпільний університет». В 1942 році він також записався на курси підпільної Краківської духовної семінарії.
Будучи студентом Краківського університету, Кароль захоплюється театром та літературою. зокрема творами Адама Міцкевича, в яких втілюються ідеї свободи, рівності, братерства. Глибокий слід залишила в ньому творчість Юліоша Словацього та Кипріяна Норвіда, котрі писали про гідність людської праці та шанування труду. Думки та ідеї польських митців романтизму надалі будуть простежуватися в словах та діях самого Войтили, його ставленні до комунізму і пролетаріату, вони також сформували його розуміння таких цінностей як свобода і гідність людини, національна ідея, права особистості та права народу.
Отож, студентські роки були насичені вільним акторським простором студії «39», революційною літературою та власним досвідом зустрічі з тоталітарним режимом. Саме його Кароль Войтила відчує на собі, коли твердо вирішить стати священиком. В країні панувала атмосфера, в якій поєднувались ідеї фашизму та комунізму. Тоді ж він подружився з поетом та майбутнім громадським діячем Тадеушем Голуєм, який був у минулому активістом радикального польського фашистського руху Falanga, а пізніше став членом комуністичної партії . Такі знайомства і власні пошуки методів осмислення марксистської теорії фомували в молодого семінариста власну позицію у питаннях віри і свободи, персоналізації в християнстві та комунізмі. Його ранні праці мають яскравий відтінок зацікавленості марксизмом, але як відзначає Едріен Реймерс, «якщо марксизм говорив про робітників, як про клас, то папа застановлявся бачити в них людей» . Тобто, якщо комунізм відкидав персону, то Войтила розглядав кожного як особу наділеною свободою, гідністю і мисленням. По суті, центральним ядром праць стали поставлені Каролем питання про людину як особистість, а не як груповий чи кількісний показник. А починаючи від прийняття священства в 1946 році і в наступні 50 років служіння в свої працях він постійно протиставляв комунізм і моральність.
У комуністичній Польщі було небезпечно афішувати себе священиком. Тому Кароль Войтила при зустрічі називався «Вуйком» в середовищі студентів. Протягом свого священства, духівництва, викладання в Краківському та Ягеллонському університетах і аж до його обрання папою у 1978 році та опісля, Войтила вивчав тоталітаризм і висловлював свою відразу до нього, особливо до комуністичного варіанту, який добре знав з власного досвіду.
Для Кароля Войтили як свідомої особи, а не тільки священика були важливим питання людяності, моралі та свободи. Він зазначав, що свобода – рушій до реалізації себе як особистості, і свобода повинна бути не від чогось, а для чогось . Виходячи з цих міркувань він прагнув бачити нову Європу без тоталітаризму і підкреслював, що вона оновиться лише за умови оновлення самої людини .
Його ставлення до марксизму не було якесь відмінне від інших пасторів Католицької Церкви, він також сприймав це як вид атеїзму і наголошував на цьому в одній із своїх праць Osoba i Czyn . Войтила апелював до гідності людини, до її прав і свобод, які марксизм подавляв у своїй ідеології. Не дивно, що одна із енциклік присвячена питанню свободи в сучасному суспільстві – Veritatis Splendor . Разом з тим, майбутній понтифік, як і примас Польщі Станіслав Вишинський бачили в соціально-економічних реформах комунізму радше позитив, однак атеїстична складова комуністичної ідеології була для них неприйнятною.
У 1948 році, після повернення з Франції і Бельгії, Войтила пише у краківській газеті про своє відкриття, що пролетаріат чинить опір будь-яким зустрічам з Церквою, а частина польського пролетаріату під впливом комуністичної атеїстичної пропаганди відходить від лона Католицької Церкви. Натомість Войтила закликає молодих священиків, таких як і він сам, не боятися цих викликів, а послідовно робити свою пастирську справу.
У своїх публікаціях майбутній папа також наголошує на єдності та солідарності, відтак, у 1980-х роках він підтримає Лєха Валенсу та народний опозиційних рух «Солідарність». І вже будучи Папою, він неодноразово наголошував на особливій місії слов’янських католиків, які мають допомагати своїй пастві протистояти будь-яким проявам тоталітаризму . Вважав, що країни та народи соціалістичного блоку мали право на демократію, та всіляко підтримував таку боротьбу. Вже у 1979 р. Войтила прийняв міністра закордонних справ СРСР Андрія Громико на його прохання . Таким чином, був відкритий діалог Ватикану з радянською владою.
Відзначимо ще одну особливість біографії Кароля Войтили, яка, на жаль, доволі часто траплялася в тоталітарному суспільстві. Ще за молодих років його вільнодумство привернуло увагу органів влади. Відтак, у колі священиків були агенти Служби безпеки, які шпигували за ним та писали доноси. З поваленням комунізму та розвалу СРСР документи, які мали характер шпигунства за Войтилою, стали доступними для публічного ознайомлення. Пізніше вийшла книга Марека Ласоти під назвою «Донос на Войтилу»(«Donos na Wojtyle» (The Denunciation of Wojtyla), в якій фігурують різні агенти духовного чину: такі персонажі як “Seneka” чи “Zagielowski та багато інших, котрі прописували до деталей, що читає Войтила, що любить їсти, які має слабкості, куди йде і о котрій годині, з ким спілкується і про що спілкується тощо. Книга дуже цікава та нагадує детектив, адже й сьогодні не всі справжні імена агентів відомі. Вочевидь, це показує, що Церква у повоєнний час втрачала свої ідеологічні позиції, і вербування священиків у агенти Служби безпеки було не тільки нормальним буденним явищем, а й досить прибутковим. Навіть ті, кого Войтила вважав своїми друзями, були завербовані і чітко подавали доноси на нього.
Отже, Войтила, зростаючи у культурному та релігійному середовищі свого батька, друзів з Вадовіце, став людиною з чіткими позиціями в питаннях віри, моралі та свободи. Фашистські та комуністичні режими, що захопили Польщу в ідеологічну пастку, загострили його власну боротьбу за свою свободу, за гідність та права. Пізніше протистояння стало не тільки особистим. Кароль Войтила більшість свого життя намагався зрозуміти витоки тоталітаризму, його логіку, пояснити причини його антилюдськості. Більшість його праць в час священства містили різкі докори в сторону аморального та антирелігійного режиму. Папа мав свій особистий фронт боротьби з тоталітаризмом, який засвідчує його інтелектуальність, побожність та силу духу.
Тетяна Бобик
Фото: www.wikipedia.org
Повязані записи
