С. Антонія (Шелепило) “ У свої 18-ть я зібрала речі і поїхала у монастир”

Хочу поділитися з Вами історією свого покликання. Найперше, скажу, що я дуже щаслива людина. Дуже багато моїх мрій вже здійснилося і продовжують здійснюватися.

Але повертаючись до молодості, до тих років, коли я відчула своє покликання, то все починалося так: до 16 років я ніколи не бачила монахів і монахинь, хіба по телевізору. І от одного разу, коли я поїхала в одне паломництво, то мала можливість бути на Святій Літургії під час якої відбувався монаший постриг. І це був перший раз у житті, коли я побачила монахів і монахинь на відстані простягнутої руки і я могла з ними поспілкуватися. До тих пір я взагалі не знала, що існують якісь чини, згромадження і що вони якось поділяються. І у цей момент, коли я перебувала на молитві під час цього монашого постригу,який  я бачила вперше у житті і дізналася, що таке взагалі існує, я почула у серці якийсь голос-питання: “А ти не хочеш?”. Я сказала: “Ні, я не хочу, ні”.Але голос сказав ще раз: “Ні, ти хочеш. Ти хочеш бути монахинею”. Після цього питання мене не покидало. Я носилася з ним, пробувала відповісти, шукала, що для мене означає це питання і стиль життя, який раптово, наче “впав мені на голову”. І цілий рік, коли я закінчувала навчання у коледжі, де здобувала освіту на той час, я молилася, щоб Бог мені дав відповідь: монаше життя, чи сім’я. Я зрозуміла, що хочу прожити своє життя по-максимуму – не на чверть свого потенціалу, навіть не на половину, а на все на що я здатна. І саме це питання “А ти не хочеш?”  дало мені відповідь, що це та можливість прожити своє життя по-максимуму.

І через рік після цього монашого постригу, який я бачила, я зібрала речі і поїхати у монастир. У свої 18-ть, я стала на дорогу своєї мрії. І я розумію, що мрія Бога про мене і моя мрія про Бога перетнулися і стали нашою спільною мрією. Цікаво, що знаючи себе, я дуже мінлива людина, бо часто мені щось подобається, а за хвилю -вже не подобається, за весь цей час мого монашого життя не було жодного дня, коли я подумала, що це не моє. Не було жодного дня,коли мені було нудно у монастирі.  І я насправді вдячна Богові за це. Я кожного дня молюся про те, щоб залишитися Йому вірною до кінця. Тому що вірність – це не те, що можна досягнути власними силами. Вірність – це те, що ми разом із Богом плекаємо з дня на день. І я хочу бути вірною до кінця.

Підготовано за матеріалами відео сайту ДивенСвіт

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.