Інтерв’ю з Дельфіною Умвігеме, руандійкою, яка 30 років тому пережила геноцид, що знищив усю її родину.
Геноцид в Руанді 1994 року призвів до безжального вбивства етнічними хуту приблизно 800 000 людей, які складали близько 70% населення меншини тутсі. Геноцид був ретельно спланований і здійснений урядом більшості хуту, спрямований проти меншини тутсі та поміркованих хуту, які виступали проти радикальної політики хуту. Всього за 100 днів, з квітня по липень, Руанда була охоплена насильством, яке зруйнувало демографічну та соціальну структуру країни.
Близько 60% населення Руанди належали на той час до Католицької церкви. І хоча Папа Іван Павло ІІ заявив у 1996 році, що Римо-католицька церква не може нести відповідальності за злочини окремих її членів під час геноциду в Руанді, в практичній площині для тих, хто пережив геноцид, це, мабуть, не було великою втіхою. Правозахисні групи відзначали, що деякі священники в Руанді активно заохочували вбивство, а місцева церковна ієрархія не вжила жодних дій, щоб зупинити бійню. Зберегти віру за таких обставин, м’яко кажучи, не просто.
Дельфіна Умвігеме, яка сьогодні працює для жертв геноциду в Руанді, таких як і вона сама, розповіла про те, як релігія і віра стали маяком стійкості серед руїн її життя.
«Я переконалась в цьому особисто. Я змогла встати, знову почати ходити завдяки вірі, молитві, релігійній практиці. І навколо мене, в Руанді і серед тих, хто залишився в живих, у Франції, я спостерігаю те ж саме», — розповіла 55-річна Умвігеме в інтерв’ю Селін Уйо, журналістці La Croix.
Подаємо текст інтерв’ю:
Ля Круа: Тридцять років минуло, чи оговталися ви від того, що пережили під час геноциду в Руанді?
Дельфіна Умвігеме: Це все ще живе, але я багато в чому покладаюся на свою віру. Це те, що змушує мене йти далі, більше, ніж мої власні сили. Я отримала цю віру від своїх батьків, які охрестилися в дорослому віці, а потім я провела всю свою шкільну освіту в навчальних закладах, якими опікується дієцезія. В юності я багато молилася, брала участь у русі молодих християн, віра була для мене очевидною, тому я не ставила багато запитань. І все ж, навіть у ті роки над нами тяжіла небезпека. У 1990 році почався справжній соціально-політичний конфлікт. І за три роки наш будинок тричі руйнували. Врешті-решт ми оселилися в більш спокійному регіоні на заході країни. Все це тільки зміцнило мою віру, тому що я побачила, що немає іншого виходу, окрім як вірити в Бога.
Розкажіть, що сталося з вами у 1994 році, під час геноциду?
Я щойно закінчила навчання. Вранці 7 квітня ми дізналися по радіо про перші масові розправи… У країні була оголошена комендантська година. З нашого будинку на пагорбі ми спостерігали за пересуванням військових та загонів самооборони, чули постріли, крики, все це наближалося небезпечно близько. Через кілька днів ми вирішили сховатися в найближчій парафії за три кілометри. Сподівалися, що влада нас захистить.
Ми залишалися там кілька днів. Солдати намагалися нас атакувати. У нас було лише каміння, щоб захиститися. Священник пішов просити допомоги, але делегація префектури нічого не зробила, нічого не відповіла. У нас більше не було запасів їжі, тільки проточна вода. 17 квітня вранці стався напад. Почалося із пострілів з протилежного пагорба. Вони наближалися. Приїхало ополчення. Нас у парафії було понад 5 000 людей. Вони вбивали нас мачете і з рушниць. Я втратила всю свою сім’ю: батька, мачуху (матір я втратила десять років тому), п’ятьох братів, сестру, двоюрідну сестру і двоюрідного брата, які завжди жили з нами.
Як ви вижили в цій бійні?
У цьому хаосі мене, важко поранену, залишили помирати. Я пролежала там два чи три дні. Повернулися ополченці, я чула, як вони розмовляли. В якийсь момент вони сказали, що збираються облити тіла бензином і спалити. Тому, коли я відчула, що навколо нікого немає, я спробувала встати, була дуже знесилена, і сховалася.
Я змогла перебратися до спільноти сестер на протилежному пагорбі. Це зайняло у мене 24 години. Вони прийняли мене, як могли, нагодували, підлікували – у мене було п’ять ран від мачете на голові. Інші люди сховалися з ними, в коридорі. Увійшли жандарми і вивели нас на вулицю, щоб вбити біля монастиря сестер. Спочатку вони змусили нас лягти на дорогу, а потім вирішили відвезти на розстріл до озера. Оскільки я була слабкою, мені знадобилося більше часу, ніж іншим, щоб піднятися, тож вони пішли, не помітивши моєї відсутності. Я повернулася до сестер, але через 15 днів мені знову довелося піти. Я шукала притулок у лікарні. Весь цей час я багато молилася на вервиці.
Чи відповів Бог на ваші молитви?
У лікарні семінарист-хуту хотів допомогти мені втекти. Він приїхав у відпустку в Кібуе, щоб відвідати друзів з сім’ї тутсі, але не знайшов їх. На стадіоні сталася різанина, і він сподівався, що знайде когось із друзів у лікарні… Мене дуже здивувало те, що він неймовірно перейнявся мною, хоча сам не мав житла в цьому місті, нічого не мав. Всі гроші, які у нього були, він використав на організацію моєї втечі в сусіднє Конго. «Ти підеш стежкою до озера Ківу…» Вона була довгою, я не знала дороги і мусила йти вночі в тому напрямку, який він вказав. Там я мала знайти човен.
Я прибула пізно, човен вже відплив. І мені довелося чекати ще тиждень, переховуючись на березі озера. Релігійні люди хуту погодилися мене переховувати. До мене прийшов той семінарист. Дорогою він сказав мені, що уклав майже угоду з Богом: «Я зроблю все, щоб врятувати цю людину, багато інших були несправедливо вбиті. Я навчаюся в семінарії, щоб стати священником, щоб проповідувати, що ти добрий, що ти живий. Якщо станеться так, що цю дівчину вб’ють, я докладу всіх своїх сил, щоб спростовувати твоє існування». Бог виконав свою частину цієї угоди. Як і семінарист: зараз він є священником у Франції.
Ви не зневірилися, коли побачили всі це жахіття?
Так… Повернувшись до Руанди, в серпні, відкривши для себе масштаби масових вбивств, побачивши, що всі – дідусі, бабусі, дядьки, тітки, двоюрідні брати і сестри – зникли, я подумала: це неможливо, це не той Добрий Бог, якому я молилася вдень і вночі. Якщо Він не може захистити невинних, то не бачу, яка від Нього користь! Хоча мене мучили всі ці питання, я все одно ходила на Месу, коли могла, і одного разу я отримала внутрішню відповідь: «Поглянь, який шлях ти пройшла; якби не було Божої руки, Його захисту… як ти поясниш, що ти вибралася?». І це правда, мене могли вбити в будь-який момент. І були люди, які ризикували своїм життям заради мене, які оплатили мій переліт… Я побачила в них руку Божу. Це завдяки Богу мені вдалося врятуватися від геноциду. Я попросила у Нього прощення, повернулася до своєї віри. Сьогодні я знаю, що кожен день – це дар Божий.
Інші, як і ти, молилися, але все одно були вбиті…
Бог дав людині свободу робити те, що вона хоче. Він продовжував оберігати мене, не знаю чому. Але я знаю, що нещастя, які трапляються з нами, Бог не бажає. Навіть тоді, коли ми думаємо, що Його немає, Він поруч. Його план для нас не обов’язково такий, як ми собі уявляємо, але Він завжди поруч.
Ви нещодавно захистили дисертацію на тему «Психологія і релігія», в якій досліджували, як віра може бути фактором стійкості після цього геноциду…
Я переконалася в цьому особисто. Я змогла встати, почати знову ходити завдяки вірі, молитві, релігійній практиці. І навколо мене, в Руанді і серед тих, хто вижив, у Франції, я спостерігала те ж саме. Я особливо думаю про цю жінку, яка втратила свого чоловіка, матір і братів під час геноциду. Вона могла би впасти у відчай. Завдяки релігійній практиці вона залишалася випростаною, стійкою у виконанні своїх обов’язків, непохитною, продовжували йти по життю крок за кроком. Активна релігійна практика була потужним двигуном стійкості для неї і для багатьох інших людей в Руанді.
Як вдалося відновити католицьке життя після такого геноциду?
Одразу після геноциду ми швидко почали діяти: поховали тих, які були вбиті всередині храму, зробили велике прибирання, потім, без жодних змін церква приймала вірних хуту і тутсі (кількох, що вижили), як і раніше. Вони відновили спільноту дітей Божих, знову співали разом, спілкувалися, зустрічалися в невеликих місцевих громадах. Церква також сприяла проведенню семінарів на тему примирення та спільного життя. Це все створювало особистий і колективний імпульс, який був майже інстинктивним.
Ситуація була настільки відчайдушною під час і після геноциду, страх смерті був настільки всепроникним, що міг призвести до серйозних психічних розладів, але якщо придивитися уважніше, то переважна більшість знайшла внутрішні ресурси для виживання, стійкості.
Не так, що кожен забився у свій куток… а відвідуючи церкву, зберігаючи їй вірність, а іноді хапаючись за неї, як за рятівне коло. Кожен індивідуально відмовився від саморуйнування через релігійну практику, яка піднесла декого на вищий духовний рівень. Після геноциду Церква в Руанді була приречена на повний крах і зникнення, але вже наступного дня вона піднялася і випромінює сьогодні дивовижну динаміку… і це попри критичне ставлення до неї, яке, на жаль, має підстави.
Читайте також: Семюел Тоттен: «Це не Бог творить геноциди, їх вчиняють люди»
Назарій Петрів: «Їй приснилися загиблі: близькі, друзі, які просили про справедливість»
О. Климентій (Стасів): «Бути ненавистю – душа холоне, бути любов’ю ‒ це небо»
Масових поховань дітей не було. Але повідомлення пішло у світ
Повязані записи
