Чому писати від руки все ще важливо у світі штучного інтелекту?

Констанс Т. Галл

Минулого року, невдовзі після смерті батька, я розгорнула його примірник автобіографії св. Терези Авільської, який він подарував мені багато років тому. Я усміхнулася, дивлячись на уривки тексту, підкреслені синьою ручкою.

На відміну від батька, я не люблю писати в книгах ручкою або використовувати маркери. Я пишу олівцем, бо це не так відвертає увагу. На сторінках кількох перших розділів виднілися впізнавані сині лінії від його чорнильної ручки. Подекуди вони просочилися на інший бік сторінки — і саме тому я не люблю користуватися ручкою в книжках.

Тепер, коли його не стало, ці просочені чорнилом сторінки перетворилися на скарб. Перегортаючи сторінку, я завмерла, дивлячись на батьків почерк на полях. Сльози виступили на очах, коли я побачила перед собою відбиток його життя, створений власноруч. Мені довелося втратити батька, щоб по-справжньому усвідомити важливість рукописного письма і те, як воно слугує інструментом, що поєднує нас із матеріальним світом та з минулими й прийдешніми поколіннями.

Бог створив нас із тілом та душею. Ми не є чистим духом, як ангели. Ми не є суто тілом, як тварини. Ми – гармонійне поєднання цих двох начал. Ця гармонія зазнала глибокої рани через Гріхопадіння, та все ж вона покликана бути гармонією. У цифрову епоху ми переживаємо розрив із цією реальністю. Передбачається, що все має зберігатися в «хмарних» сховищах. Наші світлини, спогади та самі життя зводяться до нулів і одиниць у якійсь ефемерній цифровій реальності.

Також читайте: Чому Пітер Тіль так переймається Антихристом?

«Дотик руки Бога». Фрагмент знаменитої фрески Мікеланджело «Створення Адама», написаної близько 1511–1512 років на стелі Сикстинської капели у Ватикані

Ми багато в чому сліпо піддалися цьому мисленню, оскільки дозволили певним філософським течіям і віруванням витіснити істину про те, що ми — це тіло й душа. Ми дозволили надто багато оцифрувати себе. Що на згадку про себе ми залишимо нашим дітям та рідним? Чи будуть ці спогади виключно цифровими, позбавленими будь-якої матеріальної властивості? Чи не стануть вони просто холодними пікселями на екрані, до яких неможливо торкнутися?

Відчуття того, що письмо від руки є важливою частиною збереження нашої людськості в цифрову епоху, остаточно утвердилося в мені минулими вихідними під час розмови зі шкільною вчителькою на спільній вечері. Вона розповіла мені, що старшокласники мають жахливий почерк. Їх не привчали писати рукою, тож коли вони приходять у її клас, виявляється, що вони не спроможні взагалі щось написати.

Аби унеможливити використання учнями систем ШІ, вона запровадила вимогу – писати всі завдання від руки. І це стало викликом для обох сторін. Учні неабияк мучаться, пишучи роботи власноруч, тоді як їй, аби розшифрувати їхні кострубаті рядки, потрібен дешифратор. Утім, інтуїція цієї вчительки не помиляється. Майбутні покоління, які ніколи нічого не пишуть від руки, безповоротно щось втрачають.

Один із найтепліших спогадів про мого покійного батька – це його почерк. У часи своєї адвокатської практики він славився тим, що власноруч списував сотні сторінок судових документів. Він писав розгонистими, виразними петлями курсиву на жовтих канцелярських блокнотах — своєю перовою або ж капілярною ручкою. Цей почерк він успадкував від своєї матері, яка писала точнісінько так само. У нашій родині часто жартували, що всім нам доводиться добряче попітніти, аби розшифрувати їхній курсив.

Також читайте: О. Михайло Сивак: «Стінка між духовним і матеріальним світом дуже тонка»

Батьків помічник був чи не єдиним, кому вдавалося зламати шифр його почерку. У мене збереглися кілька його записок, які він написав мені, коли я проходила базову підготовку у Військово-морських силах. Для мене це найцінніші скарби по цей бік вічності. Вони мають значно більшу цінність, ніж усі електронні листи та есеї, які він будь-коли писав в інтернеті. Його почерк поєднує мене з ним набагато глибше, ніж здатні це зробити будь-які знаки на екрані.

Ми втрачаємо надзвичайно важливі аспекти нашого життя, віддаючи все більше територій технократам. Ми втрачаємо глибокий зв’язок із минулими та прийдешніми поколіннями. Нещодавно я була глибоко зворушена, побачивши заповнену від руки призовну картку мого діда по батьковій лінії часів Другої світової війни. І це не якась сентиментальність. Це якраз те злиття тілесного й духовного, до якого ми покликані як розумні духовно-тілесні істоти.

Наш почерк, зоровий контакт, дотик і фізичні свідчення нашої присутності мають значення. Католики — це народ святих реліквій, до яких належать як мощі, так і особисті речі святих. Ми розуміємо, що фізичний світ нерозривно пов’язаний зі світом надприродним. Цифрова Вавилонська вежа завжди буде ілюзорною саме тому, що вона відкидає матеріальний вимір нашого людського єства і витісняє надприродне примарною, безтілесною утопією.

Не чекайте, поки помре ваш батько, мати, брат, сестра, дідусь, бабуся, друг чи інша близька людина. Почніть вже створювати собі на згадку матеріальні пам’ятки. Одне з того, що я знову почала робити на противагу штучному інтелекту, — це писати друзям і рідним записки від руки. Для мене це маленький спосіб приділити час, щоб дати людям знати, що я вдячна за них і люблю їх. Це вимагає зусиль, яких не потребують електронний лист чи допис у соцмережах, але ці записи збережуться надовго після того, як пікселі змінять форму для наступного імейла, а мої слова швидко забудуться.

Як людина, що втратила батька, можу це підтвердити: я не перечитую його електронних листів. Спершу я це робила, але не регулярно. Я дивлюся на його надруковане фото на столі поруч із моїм кріслом, де я молюся. Щоразу, виходячи з дому, я кидаю погляд на ікону Богородиці «Замилування» з Дитятком Ісусом, що була на його ліжку, коли він помер. Я дивлюся на його почерк, коли дуже за ним сумую. Я шукаю фізичних знаків його присутності з часів, коли він був тут, на землі, і звертаюся до нього, просячи про заступництво та молячись за його душу.

Також читайте: О. Яцек Салій OP: Мощі святих – чому ми вшановуємо тіла померлих

Візантійська мозаїка «Єлеуса» – Богородиця «Замилування», XIII століття, Афіни

Ми й досі тісно пов’язані як члени Містичного Тіла, хоча я більше не можу його бачити. Незалежно від того, перебуває він з Церквою Страждаючою чи Церквою Торжествуючою, ми об’єднані в одному Містичному Тілі (Христа).

Як католики ми покликані розважливо розпізнавати знаки часу й те, чи повністю узгоджується певна технологія з людськістю, яку нам дав Бог. Нам не слід так поспішно відкидати всього того, чого покоління до нас трималися тисячоліттями. Писати від руки – це подібно, як використовувати комп’ютер. Просто – папір і ручка. Але цей засіб природніше пов’язаний із тілесно-духовним виміром нашої людської природи, тоді як інший (комп’ютерний) поступово та ледь помітно його витісняє.

У тривалій перспективі ці незначні зміни обернулися тим, що покоління Альфа (яке тримає в руках смартфон раніше, ніж навчилося добре говорити, ред.) не вміє писати власноруч. Ті, хто прийдуть після них можуть не пізнати цього дару — розгорнути листа чи книгу, що зберігає почерк померлої близької людини. Яка глибока трагедія. Нехай усвідомлення цього спонукає нас жити по-людськи – як душею, так і тілом.

Про автора: Констанс Т. Галл — дружина, матір, духовна наставниця, служителька студентського кампусу, вчителька та авторка. Має магістерський ступінь із богослов’я, а також публікується в Crisis Magazine, Public Discourse та The Federalist. За ці роки вона дала безліч інтерв’ю різним католицьким радіопрограмам та подкастам, а також виступала на багатьох публічних заходах. Улюблені місця Констанс — там, де вона може бути перед Пресвятими Дарами та насолоджуватися величним Божим творінням у колі сім’ї та інших людей. З нею досі можна зв’язатися через її колишній блог Swimming the Depths.

Джерело: catholicexchange.com

Також читайте: «ШІ цього ніколи не замінить». Розмова з ректором ЛПБА о. Михайлом Сиваком (+відео)

Про Вульгату, Содом та штучний інтелект: розмова з отцем-доктором Рафаїлом Турконяком (+ аудіо)

Церква і криза: навіть штучний інтелект не може знайти те, чого немає