Монахиня УГКЦ, сестра-редемптористка про Бога в інстаграмі, людей в обʼєктиві, душу між рядками і життя-служіння.
Її обовʼязкова ранкова традиція – переставляти будильник ще на пʼять хвилин. Прокинувшись, ввімкнути коротку проповідь. Гарне слово на початку дня, поки збирається, завжди балакає їй на фоні. Пізніше – спільнотова та особиста молитва в келії, на гамаку чи в каплиці. Інколи може просто посидіти з Богом і помовчати.
Антонія Зоряна Шелепило – монахиня, фотографиня, письменниця, що по той бік смартфона, обʼєктива й аркуша.
На початку розмови питаю у сестри про її ранок. Каже, що в монастирі роблять фільтр-каву на цілу спільноту. Але часом любить собі збити молоко.
– Маю такий міксер маленький, купила на Миколая, якщо хочу трошки пишнішої кави, то роблю собі таке, – розказує, усміхаючись.
Бог в інстаграмі
Коли почала слідкувати за соцмережами сестри Антонії, відчула присутність Бога навіть тут, у тому ж інстаграмі. Вона ж зізнається, що мети у цьому не було, просто писала свої думки.
– Я – редемптористка, а моя спільнота – місіонери, які йшли туди, де закінчуються дороги. Думаю, якби Ісус жив зараз, Він би точно був у всіх соцмережах і проповідував, бо це доступ до людей, які, можливо, ніколи не зайдуть до церкви. У мене немає мети когось навертати, моралізувати. Я ділюся. У моєму житті багато відбувається, чимало думаю і маю про що сказати. Соцмережі – мій щоденник, який я не боюсь показувати світові. Хто хоче, той прочитає.
Зараз вже сформувалась мета соцсторінок – показати зріле й здорове християнство.
– Червона нитка моєї сторінки – зустріти адекватного Бога в собі, інших і церкві.
Є люди, які вважають, що монахиня не може мати телефона, соцмереж, видавати книжки і давати інтервʼю. Але таких мало.
Сестра каже, що більшість реакцій добрі, людям подобається, їм цікаво читати те про, що вона пише. Ба більше, багатьом відгукується, люди шукають себе і свої історії у її текстах.
– Чи вважаєте ведення свого блогу служінням?
– Зараз, напевне, так. Це для мене цінність, якщо б так не було, я б цього не робила. Бачу багато змін в житті людей, які мені пишуть приватно чи приходять на розмови. Ті речі, які відбуваються з людьми, варті моїх пʼятнадцяти хвилин на написання допису про болюче. Бо розумію, що воно болить не лише мене, а й інших. Це вийшло служіння, хоча за мету я собі цього не ставила.
– Як змінилось Ваше життя з появою медійности у ньому?
– Медійність – це дотик до більшого кола людей. Відповідно більше повідомлень, запитів, запрошень і можливостей сказати «ні», бо мені забагато. Але загалом медійності я не спостерігаю, в мене життя, яке й було таке й є, – маковіючи, каже сестра.
Люди в обʼєктиві
Фотографії як історії про людей. Які вони в обʼєктиві камери Антонії Шелепило.
– Як фотографія зʼявилася у Вашому житті?
– Я ще й досі не можу сказати, що я така сильна фотографиня, – каже, сміючись. – Це моє хобі. Все почалось, коли купила смартфон у 2017 році. Відчуття гарного кадру мене наповнювало. Слідкувала за сторінками інших фотографів, але не переймала чийсь стиль, а надихалась тим, що мені пасувало. За кілька днів до карантину мені дали напівпрофесійну камеру, ми планували місії в школі, це була камера отців-редемптористів, з якими була в місійній групі. Але знову ж таки почався карантин і я фотографувала весну, а потім себе. То був такий шлях до зцілення, через камеру я почала бачити в собі набагато більше доброго, ніж раніше. Далі були друзі, подруги, молодь, з якою працювала, події в спільноті. Фото для мене – це не робота, це хобі і ресурс. Люди в моєму обʼєктиві – це люди, які мені довіряють, а мета фотосесій – спонтанність.
– Які види фотосесій любите найбільше?
– Портретні. Мені хочеться, щоб людина цей час приділила собі. Вона має бути в центрі, бо та людина є творінням Божим, яке потребує достатньо уваги. Коли їх більше, увага розсіюється.
– Як змінились Ваші фотороботи за останні роки?
– Змінився сенс. Я не можу сказати, що три роки тому були гірші фото, але вони були цілком інші. Змінилась навіть комунікація з моделлю і те, як я її розкриваю. Людині хочеться бути спонтанною і собою.
Душа між рядками
Коли тексти – щоденник, між рядками ховається душа. Вона не пише книги, але нещодавно видали її четверту книжку «Плани на завтра».
Колись у сестри Антонії була традиція: під час читання Святого Письма записувати свої думки у блокнот, потім був зошит. Саме це стало передісторією до обох книг «Плани на завтра».
– Я не мала мети видавати цю книжку, але видавництво мало таке бажання. Мені подобається писати спонтанно, бо воно тоді класно. А коли я вже пишу, бо треба написати , якість тексту падає. Тому я не хочу писати книги, це встановлює рамки, а хочеться свободи.
– Із чого починалася карʼєра письменниці?
– Я писала і публікувала це у фейсбуці, люди просили видати ці тексти. Розуміла, що пишуть люди, які мене не знають, то не мама, яка мусить так казати. Запитала у своїх сестер, чи можливо таке зробити, бо це річ коштовна, і вони мене підтримали. Я пішла у «Свічадо», де в мене була перша поразка. Експерт сказав, що ці вірші не готові до видання. Воно мене дуже заболіло. Але… У Камʼянці-Подільському ми заснували спільноту жінок, які на моїх тридцять років подарували баночку, розмальовану акрилом, зі стартовим капіталом. Це було дуже зворушливо, і я зрозуміла, що не маю права закопувати свою мрію. Ще раз переглянула тексти, показала своєму духівникові, він визнав, що вони варті видання. Тоді ми пішли з настоятелькою у «Свічадо» і сказали, що будемо видавати книжку за власні кошти. На презентації моєї першої книжки було 80% людей, яких я не знала, ми зібрали повний зал. Це було підтвердженням того, що великі справи можуть починатися з відмови.
– Яку з чотирьох книг вважаєте найуспішнішою?
Сестра кладе руку на книжку «У Бога під серцем», яку я привезла з собою.
– Цю книгу зробили, як витвір мистецтва. Художниця додала їй унікальності. Літературна редакторка Богдана Матіяш – письменниця, яку я читала у важкі періоди свого життя, вона дуже глибока людина. Молячись її текстами, я отримувала підтримку під час кризи. Кращої команди, яка би працювала над цією книжкою, я собі й уявити не могла. Навіть було відчуття – як це свої недосконалі тексти давати у такі мистецькі руки. Видавниця – Юлія Сливка – дала мені відчуття цінності того, що я пишу, і мені потрібно було це почути саме від неї.
– Чи є зараз тексти для наступної книжки?
– Вважаю, щоб написати щось дороговартісне, треба написати тисячу або дві тисячі листків. І не все, що я написала, може бути вартісним, це нормально. Не все може бути шедевром, не всі пісні в альбомі хочеш переслуховувати. Пишу постійно, щодня. Це дописи, сториз, думки, і я вже маю згоду на пʼяту книжку. Це знову ж таки «Свічадо», книжка буде називатися «Заспокійливе», більше про здорове християнство та зрілу духовність. Вона про базові речі, які формують наше життя, щоб воно було повним. Там йдеться не про те, що потрібно бути тільки християнином і молитися, а про те, як зробити так, щоб християнство було видно в кожній сфері свого життя.
На ніч сестра Антонія читає тільки художню літературу. Каже, що то світ, в якому можна сховатися, але інколи в ньому ще гірше, ніж в нашому.
Життя і служіння: чи, може, без «і»?
– Чи існує для Вас життя поза служінням? Чи служіння – це і є життя?
– Моя келія – це моє місце роботи. Психологічні консультації – це теж моє служіння, і зараз воно займає багато часу. Катехизація для дітей і дорослих теж сюди належить. Загалом все, що я роблю, випливає з мого життя. Чим живу – тим служу.
– Що радите людям, віра яких похитнулась?
– Я хочу їх привітати, бо це можливість виходу на новий рівень віри, трошки кращий. Якщо віра хитається, можливо, ви з неї виросли або вона не була на доброму фундаменті. Коли людина хворіє, вона має знати симптоми, щоб розуміти, чи це грип, чи отруєння. Так само з вірою. Людина має знати, що отруїло її віру, що її захитало і чому вона захворіла. Аж тоді шукати, де цю віру можна підкріпити, утвердити, і хто може її супроводжувати у цьому, бо самому дуже важко.
– Здоровий християнин – який він?
– Може, я погана християнка в тих питаннях, але вважаю, що коли мені щось навʼязують без запиту, то я не готова це слухати. Є така гарна фраза з інстаграму: «Чомусь тих людей, які хочуть вчити жити, найменше хочеться про це спитати». І вона мені дуже про християнство, якого не питають, а воно лізе. Тобто я вирішую, що хтось живе неправильно і хочу навчити правильно. Хто я, щоб це вирішувати? Згадайте, як апостоли прийшли до Ісуса зі словами: «Навчи нас молитись». Христос не казав: «Ходіть зі мною, буду вас вчити молитись». Він так молився, що апостоли хотіли про це спитати в Нього. Він так провідував, що вони захотіли це слухати. Здоровий християн – це та людина, на яку дивишся і хочеться жити.
– Як бути з московським патріархатом в Україні?
– Мені здається, питання криється в тому, що люди шукають церкву відповідно до свого рівня. Це місце як секта. У секту не піде людина, яка мислить і вміє відділяти чорне від білого. Туди йдуть люди, які шукають авторитарної духовності. Тут питання не так про церкву, а про те, що ми робимо, аби вони почали мислити. Бо якщо здорової віри стає більше, відповідно стає менше нездорової. Зараз активно розвивається психологія щастя. Досі психологія працювала зі стражданнями, а вищезгадана береться за добрі речі і поливає їх, підсвічує, показує, прокачує, розвиває. Її інструменти розкривають все добре в тобі, щоби болісного ставало менше. Ця стратегія підходить і для християнства. Якщо ми будемо амбасадорами зрілого вірування, настане момент, коли вже й не буде кому піти в церкву московського патріархату.
– Чи змінилось служіння після 24 лютого?
– Дуже. Якесь служіння вже зникло, а якесь навпаки зʼявилося. Зараз ми працюємо з родичами військових. Творимо для них такий простір, щоб вони могли виговоритися і почути речі, які б допомогли нести їм служіння – бути дружиною, мамою, дочкою військового. Я тішусь, що можу брати в тому участь, бо то дуже трепетний відрізок мого служіння. Запит буде тільки зростати, на жаль. Під час війни я поїхала на півроку в Ірландію для праці з українцями, які туди виїхали після 24 лютого. Мені дуже допомогло слухати цих людей, якось їх підтримувати, бути з ними, організовувати їм святкування Пасхи і табір для дітей. То такий дотик до людського болю, складні теми, в яких я могла послужити. Фактично війна витягує з людини все найбільш болісне. Тобто воно все було всередині, але через війну помножилось на пʼять. Зараз дуже багато людей потребують духовного і психологічного консультування…
Наприкінці розмови запитую в сестри, що відповідати тим, хто питає про присутність Бога в умовах війни. Вона зачитує уривок з допису чоловіка, який паралізований через аварію:
«Де Бог, коли я страждаю? Бог у Вас, у тому, хто страждає, а не в тому, хто завдає страждань».
Сестра Антонія йшла в монастир як людина, яка не знає, куди йде, але знає, що дуже хоче бути там. У неї не було страху чи логіки, чому вона туди йде, але знала, що це місце, де зможе максимально розкрити себе.
– Монаше життя – це цікава дорога, – закінчує сестра, допиваючи свій обліпиховий чай.
Авторка: Вікторія Дребот – студентка першого курсу факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, випускниця Шклівського ЗЗСО І-ІІІ ступенів імені Марʼяна Корчака. Амбасадорка людей, яка знимкує життя.
Фото з архіву сестри Антонії Шелепило
Повязані записи
