«Зведення місії Церкви до благодійності, боротьби за мир, підтримки бідних і мігрантів, турботи про екологію без проголошення спасительної унікальності Христа і без місії єднання людей з Богом у Церкві, на жаль, є зрадою Христа. Для того, щоб робити добро, Церква не обов’язкова. Для спасіння – Церква вкрай необхідна», – пише для Opoka цистерціанець, отець Ян П. Струміловський.
Бог нескінченно добрий, Він є самим добром. Тому життя за міркою добра так чи інакше веде людину до Бога. Дотримуючись цієї лінії думок, можна сказати: де добро і любов, там і Бог. Дехто стверджує, що якщо хтось живе добром та любов’ю, то він живе Богом; якщо хтось добрий, то має Бога в серці.
Ще інші стверджують, що людина, яка живе добром та любов’ю, може бути ближчою до Бога, ніж чимало побожних католиків; і навіть якщо хтось не має віри, то саме добро доводить, що така людина близька до Бога та заслуговує на спасіння. А ще хтось запитує: якщо я хороша людина, то чи мушу вірити? Навіщо належати до Церкви, якщо я кращий за багатьох католиків і навіть священників?
Кілька разів я особисто чув намагання відповісти на останнє з поставлених тут питань, яке не тільки не виражало католицької правди про Церкву, спасіння і Бога, але навіть суперечило вченню Церкви про ці речі. І ці відповіді звучали з вуст священнослужителів. Немає нічого дивного, що миряни найчастіше ототожнюють духовне життя з моральним. Це, звісно, породжує ще серйозніші питання та дилеми. Якщо в різних релігіях можна творити добро і жити в любові, то хіба інші релігії не є альтернативними шляхами до Бога? Чи потрібна нам інституція Церкви, якщо ми самі вміємо жити в любові?
На жаль, усі ці твердження містять низку помилок, які ми можемо тлумачити по-різному. Ми можемо помітити в них забування чи нерозуміння того, що таке надприродність – християнство зводиться до морального виховання. Доходить також до фатального ототожнення Бога з добром чи любов’ю, що теж є неправильним. Зрештою, наведені вище тези свідчать про нерозуміння природи людини стосовно Бога.
Що ж, хоча твердження: «Бог є найвищим благом» чи «Бог є любов» істинне, твердження, що добро є Богом або любов є Богом – хибне. Добро і любов, які є рисами створеного світу і царинами людського життя, не є якимись елементами божества у світі. Добро не є субстанцією Бога, тому там, де є добро, ми не маємо справу з якоюсь квазісакраментальною чи реальною присутністю Бога. Так само і з любов’ю. Бог і добро чи любов — це різні речі. І коли ми говоримо, що Бог є любов або добро, ми говоримо за аналогією. Добро і любов у Бозі є чимось іншим, ніж людське добро і любов. Так останні (тобто людські добро і любов) створені та мають певну схожість з Богом, вони є ніби Його відображенням. Отже, людська любов має певний потенціал подібності, щоб показати нам, ким є Бог. Але це не працює навпаки. Бог не схожий ні на що людське чи створене. І якщо ми судимо про Нього в людських і створених категоріях, то робимо це за аналогією.
Тож це може звучати шокуюче, але потенційно може бути так, що хтось живе добром та любов’ю, але не має нічого спільного з Богом. Може бути, що хтось живе добрим і праведним життям і все ж не спасенний. Добро чи життя любов’ю не рятує. На це вказує, наприклад, Тридентський Собор у словах першого канону про оправдання: «Коли хтось скаже, що людина може бути виправдана перед Богом своїми власними вчинками, здійсненими силами людської природи або з допомого вчення Закону, але без Божої благодаті через Ісуса Христа – нехай буде проклятий».
То що тепер? Невже добро не має сенсу? Ні, не так. Праведне життя, добрі справи, життя зі справжньою любов’ю до невіруючих мають виховний і підготовчий характер. Праведне життя формує людську природу, яка була зруйнована гріхом. Це вимагає певної формації, щоб бути готовим прийняти віру. Навпаки: природа, спотворена гріхом чи хибними ідеологіями, стає дедалі менш здатною прийняти світло Євангелія. Істина і добро вирівнюють стежки людського інтелекту. Гріх затьмарює розум. Ми бачимо це дуже чітко – там, де гріх стає нормою, у той час як антихристиянські ідеології стають культурним принципом, віру прийняти дедалі важче. На жаль, можна так спотворити людський розум і волю, що Божа правда не тільки не буде розпізнана як щось прекрасне і правдиве, але навпаки – викликатиме відразу і ворожість.
Отже, добро чи життя в любові може бути щонайбільше прелюдією до спасіння, тобто повернення до Бога, але це ще не дія, завдяки якій Бог оселився у наших серцях. Це здійснюється через благодать.
Віра і хрещення є воротами до спасіння.
Але це не означає, що якщо комусь уже пощастило прийняти благодать віри і залишитися у Святій Церкві, то йому не потрібно зосереджуватися на тому, щоб творити добро та любити. Віра є Божою чеснотою. Це участь у житті Бога. Це не просто погляд чи переконання розуму, а новий, надприродний принцип життя в людині. Подібно також є з богословськими чесноти надії та любові. Життя згідно з цим надприродним принципом – коли живеш Божим життям, а не лише людським – також матиме наслідки і в природній сфері людського життя. Коли ми живемо Божим життям, це робить наше життя відображенням Божого життя у сфері людської діяльності. Тому людина, з’єднана з Богом, живе так, щоб її вчинки, добро і любов узгоджувалися з Божим життям, ставали ясним відображенням надприродної Божої любові. А якщо хтось вірує, але не живе праведно, то його віра мертва.
Крім того, слід підкреслити, що кожен добрий вчинок віруючої людини є заслугою, оскільки це вчинок, в якому людина, з’єднана з Богом без власних заслуг, фактично через свою волю, ставить своє життя на служіння Богу і втілює своє життя в життя Боже. Інакше кажучи – уприсутнює життя Боже у своєму житті.
Тому людська любов не тотожна Божій любові, але вони тісно пов’язані. Людська любов не спасає, але готує до спасіння і в поєднанні з освячуючою благодаттю стає місцем присутності Божої любові.
Людина справді є унікальним творінням Бога. Вона створена доброю. Людська природа добра з волі Божої. Тому людина спонтанно бажає добра й любові й бачить у них своє щастя й наповнення. Через гріх це «почуття» і прагнення до добра і любові дещо деформувалися, так що, як наслідок, ми можемо неправильно їх розпізнати і заплутатися щодо того, що таке добро і любов – і врешті-решт це може призвести навіть до відкинення Бога. Людська доброта й любов не можуть дати нам остаточного задоволення. Людина була створена таким чином, що її мета і наповнення не тільки в тому, що є в її власній природі, але метою та повнотою людини є Бог, який абсолютно поза природою.
Отже, хоча ми «відчуваємо», що добро і любов є чимось властивим нам і ми їх хочемо, ми також прагнемо «чогось більшого».
Зрештою, сповненням і метою людської природи є Бог, який відрізняється від людської любові та доброти. І лише повернення до Нього і з’єднання з Ним – це те, що ми називаємо вічним спасінням.
Отже, чи достатньо бути хорошою людиною, щоб спастися? Вибачте, але ні. Потрібен Бог. Для цього потрібна віра і надприродна любов. Потреба єднання з Ним. Тож добро не рятує. Інші релігії не спасають, тому що вони не єднаються з Богом — вони не є шляхом до поєднання з Ним, і вони не є істиною, відкритою Богом про Себе самого.
Добро і любов, які можуть практикувати послідовники інших релігій і навіть атеїсти, також не спасають, а можуть лише налаштувати людську природу до прийняття спасительної істини Євангелія – що дозволяє нам у випадку тих, які не з власної вини не пізнали цієї правди, мати певну надію на їхнє спасіння (це не впевненість, а надія, припущення, через те, що їхня природа спрямована до спасіння у Христі). Ця надія, звичайно, була би більш певною, якби ми могли допомогти їм пізнати і прийняти Євангеліє та увійти в Церкву.
Отже в житті, а особливо в християнстві, не йдеться про «добролюдизм». Йдеться про Бога. Про повернення до Нього і з’єднання з Ним. Йдеться про надприродну любов до Бога, а не лише про людську до людей. Тому у своєму ставленні до світу Церква не може зупинятися на сфері загального і спільного добра. Таким чином вона б зрадила свою надприродну місію. Тому що Церква, перш за все, має вести людей до Бога. Якщо ж робить добро іншим, то це через її бажання привести їх до зустрічі з правдивим Богом у Церкві.
Зведення місії Церкви до благодійності, боротьби за мир, підтримки бідних і мігрантів, турботи про екологію без проголошення спасительної унікальності Христа і без місії єднання людей з Богом у Церкві, на жаль, є зрадою Христа. Бо для того, щоб творити добро, Церква не обов’язкова. А ось для того, щоб знайти Бога, отримати прощення гріхів, бути включеним у життя Христа під час хрещення, бути включеним у Його Жертву на Літургії та з’єднатися з Ним у Таїнстві Його Тіла і Крові, одним словом – для спасіння – Церква неодмінно потрібна.
Про автора: Отець Ян П. Струміловський OCist – доктор догматичного богослов’я, викладач Вищої семінарії в Катовіцах-Паневниках. Він займається теологією краси, тринітарною теологією та христологією, а ще – теологічною теорією пізнання, особливо в екзистенціальному та естетичному аспектах, а також її зв’язками з сучасною філософією та емпіричними науками.
Основне фото: запрестольний образ Ісуса Христа в каплиці монастиря Товариства Святого Павла у Львові/Андрій Толстой
Також читайте: Відрізнити запах ладану від диму сатани в Церкві
Сон сестри Агнеси з Акіта: «Чому це Бог в Трійці мав би бути єдиним Богом?»
Які причини виходу з Церкви? Священник проаналізував причини відкритої і тихої апостазії
Назарій Петрів: «Їй приснилися загиблі: близькі, друзі, які просили про справедливість»
Повязані записи
