17 червня Римо-католицька церква вшановує пам’ять брата Альберта Хмельовського – святого, діяльність якого пов’язана зі Львовом.
Пропонуємо вашій увазі унікальний текст — спогади митрополита Андрея Шептицького про брата Альберта Хмельовського. У цих рядках автор не лише розкриває маловідомі життєві деталі святого, але й ділиться теплими рефлексіями про його феноменальну особистість та видатний мистецький спадок.
Адам Хмельовський (1845–1916) був талановитим художником та учасником Січневого повстання, під час якого втратив ногу. Перебуваючи на піку своєї мистецької кар’єри, він вирішив кардинально змінити життя: покинув світські салони, одягнув грубу францисканську рясу і присвятив себе служінню найбіднішим, безпритульним та знедоленим. Він став засновником кількох згромаджень. Його справа живе у нашому місті й сьогодні — на вулиці Хлібній у Львові діють сестри-альбертинки, які продовжують цю місію милосердя, щоденно опікуючись тими, хто найбільше потребує допомоги та прихистку.
Постать брата Альберта свого часу залишила глибокий слід у серцях багатьох його сучасників. Одним із них був митрополит Андрей Шептицький. Вони особисто познайомилися ще у 1887 році й неодноразово зустрічалися згодом. Шептицький щиро захоплювався його радикальною євангельською бідністю, щирістю та непересічним талантом митця, який той зумів поєднати з найвищим ступенем самозречення.
Проголошений святим у 1989 році Папою Іваном Павлом II (який ще до свого понтифікату присвятив Хмельовському п’єсу «Брат нашого Бога»).
Також читайте: Святий Брат Альберт: від депресії до канонізації
Спогад про Брата Альберта
Братам-альбертинам
Цілим серцем розділяю ту пошану, якою оточуєте пам’ять засновника вашої Конґреґації брата Альберта, й охоче виконаю ваші бажання. Просили мене, щоби написав усе, що лише про нього пам’ятаю, повторювали: «Все до найменших деталей». Напишу все, що пам’ятаю. Хоч і я, і ви прагнули би більше подробиць про життя Того, кого ми всі так дуже любили і кого всі так дуже шануємо.
З братом Альбертом я познайомився у 1887 році. Уже тоді, щойно кілька тижнів, як носив сіру рясу терціаріїв1 францисканських: іще не таку грубу та просту, як у пізніших роках, а з найделікатнішого сірого сукна, досить елегантно покроєну на зразок священичої сутани і з білим шнурком замість пояса. Уже та ряса всім говорила, що пан Адам Хмельовський рішуче хоче покинути світ і цілком посвятити себе служінню Богові. Однак у світі бував і з запалом брав участь у мистецьких дискусіях. Пам’ятаю, на вечорах у пана Костянтина Пшездзєцького, чий гостинний і завжди відкритий дім на вулиці Вольській збирав художників, літераторів, критиків Кракова, брат Альберт диспутував про засади малярства. Без милосердя критикував стару малярську школу, висловлюючи нелогічність, наприклад, лицарів на полі бою в освітленій майстерні художника. Як же ж на шишаку чи на зброї може відбиватися тінь ґрат у вікнах майстерні? Для старого Кракова ті поняття були новими; вони ставали предметом дуже гарячих дискусій; одні вважали таку критику за страшне зухвальство, а інші, ті, котрих удалося переконати, займали сторону Хмельовського.
Та не тільки про малярство дискутував брат Альберт. Починав і релігійні дискусії. У тому світі художників і літераторів, котрі всі його дуже любили, сміливо зачіпав актуальні питання релігії.
— Ви всі, — казав, наприклад, — поняття не маєте про катехизм, не знаєте того, що повинна знати кожна дитина на десятому році життя.
— Ну, ну, може, не є так зле.
— Поставлю вам питання. Як один із вас добре відповість, то я програв.
— Питай.
— Скажіть мені, що то є Церква?
— Не кепкуй із нас! Аби я не знав, що то є церква? Церква Діви Марії, Святого Хреста, Святої Анни, Святого Флоріяна…
— Але не про такі церкви питаю – питаю про Церкву, яку збудував Ісус Христос.
— Щодо мене, то мушу визнати: не знав, що Христос будував церкви.
— Але ж не церкву з каміння чи цегли – духовну Церкву.
— Я скажу: Церква – це Святіший Отець і кардинали.
— Недобра відповідь.
— Я ще додам: єпископи.
— Недобра відповідь.
— Я додам іще священиків.
— Недобра відповідь.
— Ну, то хіба додати ще терціаріїв?
— Отож, бачите, ніхто з вас не знає катехизму. Церква – це спільнота вірних під видимим головуванням Папи Римського.
І так далі.
Брат Альберт мешкав тоді на вулиці Баштовій у малому кавалерському помешканні на ІІ поверсі. Там відвідав його мій брат Казимир, у чернецтві отець Климентій, сьогодні настоятель монастиря студитів в Уневі. Брат Альберт просив долучити його до Товариства святого Вікентія Де Поля чи до Академічної конференції святого Яна, яка щотижня збиралася під керівництвом пана Людвіка Дембіцького в партері Палацу єпископів. Тоді, як і завжди, члени конференції відвідали місце вбогих, а на своїх зібраннях обговорювали їхні потреби. Тут зародилася думка організації притулку для вбогих, яку брат Альберт утілив у життя. Бачив брата Альберта на конференційних зустрічах.
Десь трьома роками пізніше зустрів я його знов у Кракові в Домі отців-єзуїтів на Веселій; збиралися довкола нього брати-терціарії, котрі разом із ним провадили перший притулок братів у Кракові на Казімежу; тоді духовним керівником того згромадження був священик Згромадження Ісуса Генрик Пидинковський, людина вельми широкого серця. Обоє захоплювалися діяннями святого Івана від Христа. Ентузіазм брата Альберта в містичному житті того провідника був дуже великий. Дивний той святий Іван. Про речі, які виходять далеко поза межі людської природи та людського знання, пише так, як би жив не на землі, а десь на небі. У роках 1890-му і 1891-му часто бачив брата Альберта і дуже з ним зблизився. Вражав мене в його особі характер митця, що його, крім волі та знань, ховав під грубим сірим сукном терціарської ряси. В усьому був митцем і володів такою рідкісною навіть серед митців рисою: мав дуже знаменитий і дуже характерний свій стиль. Стиль у мовленні, в поданні справи, у критиці того, що йому не подобалось, у вихвалянні того, що любив. Кожен його рух, його сміх завжди мав стільки характеру, завжди був чимось таким інакшим, незвичним, що просто приковував до себе. Не було в ньому того, що називають оригінальністю: ніколи не був оригінальним; але завжди був самим Собою. Всьому, до чого тільки торкався, надавав Свого характеру, був дуже непростою, дуже незвичною, дуже винятковою індивідуальністю, такою, що не могла не звернути на себе уваги кожної людини, котра думає та цікавиться тим, що людське. Не вирізнявся святістю, а проте всі, хто з ним зближувався, почували те, що так прекрасно підкреслила така незвична людина, котрою був священик Згромадження Ісуса Генрик Яцковський. Казав про брата Альберта: «Не люблю канонізувати людей за життя, але то правда, що брат Альберт робив такі справи, які вміють робити лише святі».
Брат Альберт ішов такими незвичними дорогами, що кожний, хто спостерігав за його роботою, міг сказати собі: людину такими дорогами може провадити лише Дух Божий.
Брат Альберт запросив мене на реколекції в осередку братів на Казімежу. Був задоволений із моїх реколекцій, що, звичайно, мене дуже втішило та ще більше наблизило до улюбленого брата Альберта. Оповідав мені про подробиці своєї молодості; як батьки віддали його, 14 чи 15-літнього хлопця, до кадетського корпусу в Петербурзі; молодий хлопець так перейнявся тією атмосферою, в яку потрапив, що, повернувшись додому на свята чи на канікули, називав батька та матір на російський манір: «папаша» і «мамаша», — й нещасних батьків так цим перелякав, що вже назад до Петербурга його не пустили. В оточенні, в якому виростав, усе, що українське, руське, видавалося за щось ідеальне, цікаве, гарне та похвальне; може, відтоді брат Альберт зберіг дуже щиру прихильність до українського народу, хоча його ніколи не цікавили жодні політичні справи й він, здається мені, не мав жодного інтересу до політики.
Наступної зими з 1891 на 1892 рік знову пережив із братом Альбертом у Закопаному лише кілька, проте дуже сердечних моментів, які знову нас сильно зблизили. Він відвідав тоді кількох хворих на туберкульоз братів, котрі зимували в Закопаному, а між ними – молодого брата Віталіса. Тоді в Закопаному жив дуже близький приятель брата Альберта художник Станіслав Віткевіч, який і мене удостоїв своєю приязню. Обоє пригадували собі часи, які разом пережили в академії в Мюнхені; Віткевіч, людина рідкісного серця та рідкісного розуму, всім серцем любив брата Альберта. Ще зараз бачу, як рушником витирає від снігу обличчя, голову та плащ брата Альберта, який разом зі мною після прогулянки вступив до панства Віткевічів; і зі сміхом звернувся до мене: «Він так про себе не дбає, що навіть того снігу зі себе не струсив би, – отак, і ще той плащ треба почистити щіткою». А брат Альберт спокійно приймав ті послуги, радий із того, що його знову оточує давня мистецька атмосфера. «За давніх мюнхенських часів, – розказував мені Віткевіч, – Хмельовський мав у всіх репутацію знаменитого критика, так що не раз колеги приносили йому чи ескізи, чи картини, а він висловлював їм свої зауваження; такі вразливі були на ті зауваження, що було досить, аби Хмельовський скривився – і картина була або перемальована, або кинена у вогонь. Зараз він і вільний, і веселий – такий, як і в давніші часи, та коли відійшов із єзуїтів, то чотири місяці слова ні до кого не промовив, а їв так, ніби роками нічого в роті не мав».
Другого разу зустрілись у Закопаному кількома роками пізніше; тоді завіз мене брат Альберт до тієї обителі, яку збудовано далеко в лісах над Кужніцами. Правдива пустеля. На саночках, запряжених одним конем, таких низьких, що можна було щомиті рукою доторкнутися до землі, дорогою чи радше стежкою посеред високого лісу, дуже стрімко спинаючись догори, треба їхати в той край, якого, здається, людська нога ще не топтала. Допоки дістанемося до справжньої обителі, схожої на ті францисканські італійські обителі, які поетично описав Йоргенсен2, треба проїхатися біля цього монастирка, що для звичайного смертного був би чимось більшим, аніж обитель, а для справжньої альбертинської пустелі відлюдників є наче брамою чи першою сторожовою вежею.
Про монаше життя брат Альберт мав таке уявлення, що, якби не стримувала його служба любови до ближнього, служба вбогих, яку Боже Провидіння поставило на його дорозі, він – видається мені – жодного дня не залишився би на світі між людьми, а сховався би десь у пустелі серед диких неприступних лісів, аби там віддатися молитві та вдивлятись у Божу красу, в правди Божого об’явлення й у милосердне Боже обличчя, звернене до злиденного людського роду. Якби пішов за своїми вподобаннями, будував би самотні скити і братів своїх вів би дорогами містичних споглядань. Але хто ж заопікується тими всіма забутими? Хто побудує притулки, які би всіх без винятку приймали на нічліг, всіх, хто лиш зголоситься, без жодного огляду на їхню кількість, на їхнє вбрання чи на відсутність того вбрання, на злидні, на бруд, на воші? Хто потиском любови обійме тих найбідніших? Хто ж це зробить, як не той, хто з любови до Господа Бога залишив світ для пустелі, а розкоші пустелі – для важкої служби вбогим? Коли знайдеться така людина, то, навіть якщо і буде зовсім не здатна до технічного боку організації, Бог через неї організує та збудує справу, якої людська рука не збудувала би.
Брат Альберт не є організатором; попри все, він іще завжди є митцем. Коли розговориться про мистецтво, про малярство, про образи, про школи, про «plein-aire’-ax»3, то забувається так, що бідний брат Віталіс муситиме десять разів нагадувати: «Прошу брата, вже 6-та година». Брат Альберт не чує і далі розмовляє, і знов упівголоса: «Прошу брата…» – й уже непомітно смикає за рукав, аби звернути увагу на себе. Та брат Альберт, дуже далекий думкою, купається в небесних широтах на крилах творчої фантазії, зноситься понад рівні людського життя, дивується з творів сучасної школи, з «парканного стилю». Художника-початківця, котрий представляє свій шедевр, назве словом «богомаз», і знову заглибиться в розмову, і на брата Віталіса зовсім не звертає уваги. «Прошу брата, не повернемося на ніч додому», – де там: ані не чує, далі розходиться.
Можливо, що тяжко йому з тим недобре допасованим і від років не направленим замість ноги протезом: завеликий труд для нього – повертатися додому, до притулку вбогих, аби там на твердих нарах перебувати тяжку ніч.
Я не раз ночував у притулку в одному покої з братом Альбертом і був свідком того, який тяжкий був його відпочинок; чи біль ноги, чи тверда дошка – досить, що хоч би в якій годині ночі прокинувся – майже завжди спостерігав, що брат Альберт не спить.
Однією з проблем, яка його найбільше мучила, було те, як улаштувати життя монахів, аби вони могли до слова виконувати перший припис правил святого Франциска, щоби жодний брат ніколи не торкнувся грошей. Хай там як, а францисканський ідеал убозтва був у житті брата Альберта і братів так здійснений, що не знаю, чи в кількох останніх віках можна ствердити таке саме щире й усильне старання до впровадження в життя святого Євангелія. Брат Альберт справді нічим не володів. Та груба блакитна хустка, яку витягував із рукава, авжеж що була спільною для цілого притулку і сама собою свідчила про неможливість будь-якого привілею для наставника. А хто бував у кімнаті, де старший брат спав, той знає, що там не було навіть жодної шухляди, застереженої для нього. Де ж духовна книжка, яку читає? Звичайно, зараз у руках другого чи третього брата, оправлена у просте парусинове, шматяне чи мішковинне полотно, – свідчить про те саме: є спільною власністю цілого притулку. А знову та книжка, хоч і служить лише братові Альберту, бо то – французьке видання святого Івана від Христа, яким є зворушливим свідченням його вбогости. Подивіться на палітурку, навіть на сторінки, які позліплювані, а побачите, що та книжка через кільканадцять років буде збережена як дуже цінна реліквія. Як Христовий свідок дав свідчення Христови убогістю цілого життя: користувався тією книжкою, не володіючи нею та не вважаючи її за свою, і тому королі наступних поколінь будуть її зі страхом і трепетом ушанування цінувати.
Рік чи два опісля я мав щастя знову прожити тиждень із братом Альбертом у Верхраті. Після місії, яку дали мені в місцевій парафії, замешкав у монастирі братів. Одягнутися в їхню рясу, обтягнути стегна паском святого Франциска, прислухатися до братів і годинами розмовляти з братом Альбертом – ті реколекції є, може, ліпші від будь-яких інших. Бо про що йдеться в реколекціях, як не про те, щоби пригадати собі, якими марними є всі добра світу, яке коротке життя, як треба поспішати, щоби зібрати нагороди на вічне життя, як Господь Бог таємниці Своєї мудрости закрив перед мудрецями, а об’явив її малим.
Занадто дорога мені хоч би й найменша пам’ятка про брата Альберта, щоби тут не згадати і про такий випадок: колись – здається мені, що то було близько 1901 року – брат Альберт приходить до мене й оповідає мені свій клопіт про те, що до місцевого бюджету, який має бути ухвалений у сеймі, закладено тільки незначну суму та що для своїх притулків конче-но мусить дістати більшу субвенцію; в бюджетній комісії всі позиції вже ухвалено, єдиний рятунок – аби в сеймі in pleno4 хтось уніс поправку та забажав зміни тієї позиції. То була оказія моєї промови в сеймі, увінчана успіхом, уже не дуже пам’ятаю, наскільки великим, якого досягнули завдяки доброзичливості, яку мав до брата Альберта голова бюджетної комісії Казимир Бадені.
Інших подробиць, здається, не пам’ятаю. Не знаю, чи бачив брата Альберта в останніх роках перед війною. Деталі випали з пам’яті. То яскрава та променистіша в моїх очах постать того великого слуги Христового, який так полюбив убогих, що для них сам став убогим. Служба убогим була для нього школою євангельської бідности; в ту цноту втягало його – так повім – служіння вбогим, якому віддався цілим серцем. Тому чернече убозтво було в нього таким простим наслідком його життя і його душі, що було в нього цілком природним; ніхто не дивувався з його бідности, хоча ніхто з людей, котрі його зустрічали, напевно, ніде нікого не зустрів, хто би такою самою мірою практикував ту євангельську цноту.
А його бідність була не тільки зовнішньою формою, вбогим способом життя – вона була в його душі правдивим зреченням усього, що тільки на світі є: нічого не мав на світі поза служінням своїм убогим, і було враження, що, якби ті вузли служби вбогим були нараз відпали, був би злетів на небо чи сховався в пустелі.
Його убозтво було чимось таким феноменальним, що не думаю, що можна віднайти подібний приклад; а при цьому було таке просте і натуральне, що, наприклад, ніхто не дивувався, що брат Альберт не мав своєї кімнати, свого кутка й ніде та ніколи не міг навіть на хвилину відсторонитися від товариства убогих і братів. З тією євангельською убогістю пов’язувались усі цноти, які зазвичай називаються євангельськими, передовсім – євангельська простота. Здається, що завжди та з природи любив те, що зрозуміле, просте і щире. Так само і працею цілого життя виробив собі поняття про доктрину святого Євангелія. Його аскетичне чи радше містичне поняття Євангелія було на ціле небо вище від тієї самої концепції в пересічних наших розумах – тому теж і брат Альберт був таким велетенським порівняно з нами. І його мова, і його духовна наука були близькими до характерного висловлювання зі Святого Письма: «так-так», «ні-ні». Науку святого Євангелія приймав такою, якою вона є, з тією, можна сказати, безоглядністю, з якою її би приймали діти. Жодних упереджень, жодної двозначности, жодної теорії, відмінної від практики, та жодної практики, яка не відповідає теорії. Мусило його життя бути дуже чистим, коли його душа, його розум міг бути таким правдивим відображенням Христової науки. Як у доброму дзеркалі, відбивалась у його душі кожна Христова наука, а його тішив факт, що є саме так, а не інакше. Та душа була дивовижно далекою від усього того, що можна назвати викрутасами, вдаванням, лицемірством, фальшем чи неправдою, була дивовижно щирою, як щире золото. Сливе, сказав би, прозорою. Можна було в ньому все побачити. Він нічого не приховував, нічого не затуляв, хіба своєї цноти.
Також читайте: У Львові сестри Альбертинки відсвяткували другу річницю освячення центру милосердя
Був таким митцем у своїх поняттях, що був і великим митцем у своєму житті. Його цнота настільки стала його природою, що в ній не вбачалося довголітньої праці – так, як у великих творах мистецтва майстерність прихована за простотою і натуральністю, за якими ніхто не добачає велетенської праці та велетенського таланту. Такою самою справою мистецтва є і його Конґреґація. Вище я вже оповідав, що він не був організатором у значенні рішучого, швидкого, негайного прийняття рішень – не був ним, але у значенні відокремлення того, що є незначним, а що є засадничим і важливим; але був більш ніж організатором, бо був творцем. Довго серед роздумів і молитви розмірковував про важливі, принципові лінії будови, не нехтуючи просити поради хоча би й у всіх.
Нечувано важливим було в його очах кожне питання, яке мало значення для духовного розвитку Конґреґації та душ, їй довірених.
Якщо брати-альбертини будуть вірні духові брата Альберта – Конґреґація, утворена офірою його життя, здолає всі бурі, в які потрапляють інші, буде рости і розвиватися, бо завжди матиме його благословення та через нього буде нерозривними путами злучена зі святим Франциском.
Львів, дня 1 квітня 1934 р[оку] Б[ожого].
Великий колорист
Картин Адама Хмельовського, в законі – брата Альберта, є дуже мало. Проте вони вирізняються такими колористичними властивостями, які свідчать про абсолютно непересічний талант.
Коли придивляємося до тих картин, то мусимо дійти до переконання, що Хмельовський був одним із найбільших колористів своєї епохи.
Картину “Esse Homo”5, величини6…, написано після 1892, але перед 1900 роком, вона не закінчена, є власністю отців-студитів у Львові. Цілком правильна та добра копія зберігається у братів-альбертинів у Кракові.
На тлі глибокої архітектури стоїть маєстатична постать Христа в пурпуровому плащі, з бамбуковою тростиною в руці та з терновою короною на голові. Нижню половину образу накидано тільки кількома лініями, але так, що можна зрозуміти, для чого художник не вважав за потрібне закінчити картини. При тільки накресленому плащі голова виступає з більшою силою, майже зовсім закінчена, навіть дуже старанно модельована. Вона концентрує всю увагу. Місце ореолу заступає ефект світла – промені сонця, які у глибині освітлюють сіру стіну. Щоби те сонячне світло, яке заміняє ореол, дійсно світило так, як світить на картині, художник повинен був застосувати нечувано сміливу трансфузію, і обличчя Христа вималював таким темним, яким темним воно повинно було видаватися на тлі освітленого сонцем муру. Таке представлення Христового обличчя в найбільшій тіні цілого образу чудово послужило художникові для передання тієї глибини виразу, якої він шукав у зображенні Христового обличчя. Очі приплющені, уста стиснені від болю, довгий ніс, на обличчі кілька ран від бичування та від тернової корони – все те таке темне, як обличчя Матері Божої на Ченстоховській іконі, а проте, яка реалістична карнація шкіри. У місцях найглибшої тіні: над очима, на скронях і на запалих щоках – колір так передає живе та правдиве людське тіло, що та голова могла би послужити взірцем, як реалісти тієї епохи й тієї школи дбали про те, щоб у тіні заховати завжди правдивий локальний колір предмету.
На темному обличчі помітні тільки кілька крапель свіжої крови Христа. Зрештою, і обличчя, й тіло напіввідкритого торсу, і плащ – усе те, здається, намальовано тільки кількома дуже простими фарбами. Це, правдоподібно, і є причиною того, що цілий образ, хоч і намальований 40 років тому, має такий свіжий і жвавий колорит, ніби намальований сьогодні. Крім трохи землі, terra disienna7 й охри, та якоїсь, найімовірніше, зеленої фарби, трохи карміну. Сонячні промені вималювано охрою, забілено білим – правдоподібно, kremzerweiß8. Тинку стіни надано субтельного й урочистого сірого тону дуже делікатним лазуритом охри з білим; атмосфера майже переповнена перехідними променями сонця.
Пурпур плаща глибокий у тоні, хоч і не такий темний, як обличчя, нагадує мені, не знаю чому, Рембрандта, славні портрети викарбуваних постатей в Амстердамі, – може, тільки тому, що там, як і тут, руки та рукавиці накреслено заледве кількома лініями. Проте здається мені, що тут, у брата Альберта, я щось віднаходжу з колориту Рембрандта, і в усякому разі треба було великого, щоби з тих кількох простих фарб, зроблених майже винятково з землі, створити таку живу колоритну постать.
Але не тільки в колориті мусив бути брат Альберт великим маєстро. Ціла композиція, рисунок свідчать про величезне панування над лінією, і то є дуже рідкісна в художників тієї епохи властивість. Плащ, майстерно вималюваний кількома лініями, прикриває цілий торс. Як досягнув митець тієї монументальности, якою вирізняється образ? Досить складно мені відповісти на це питання, і здається мені, що цього досягнуто, принаймні частково, саме тим, що постать так досконало збудована без огляду на анатомію.
Брат Альберт цитував мені якось вислів одного теоретика мистецтва про те, що монументальність досягається завдяки малюванню голови пропорційно трохи малою. У нашому образі голова майже пропорційно завелика до рамен; пурпуровий плащ, який розпанахує цілу постать, не тільки вирівнює ту, здавалося би, малу диспропорцію, але майже її переінакшує: голова порівняно з цілою постаттю, разом із плащем майже знову, що на волосинку замала. Про те, що ті обрахунки не були художникові невідомі, найліпше свідчать деталі: рамена навмисне, з волі художника, трохи деформовано; лінія, що позначає рамена, спадає додолу занадто стрімко; плащ ширший за рамена – це, правдоподібно, почасти виправляє свідоме та задумане спрощення лінії. Майже неправдоподібним видається, майже неможливим, щоб у 90-х роках минулого століття митець школи, яка вважала вірність натурі за першу ознаку мистецтва, свідомо змінював модель. Виглядає, що лише через 20, а навіть, може, і через 30 років опісля почали говорити про свідомі та навмисні деформації. Ті здеформовані рамена повинні бути свідомо використані для виявлення ефекту маєстату. А може, ще і те: постать є так скомпонована, що однією великою лінією позначено цілий її контур. Постать стоїть за якоюсь рампою чи галереєю; в місці, де та галерея є праворуч від образу, а ліворуч від глядача, є висунена на якихось 20 сантиметрів уперед; лінія контуру, залишена, правдоподібно, від первісного ескізу, переходить ті бар’єри, показує намір художника. Тож та лінія, яка дуже точно йде за рухом кола від бороди Христової аж до рами образу, рішучо надає постаті краси величі. Колорист, вихований на пленерах і який усюди шукає світла, щоб у своєму образі міг так шукати лінії – і то однієї великої лінії та сукупности, – то це, може, загадка для історії, а для мене – безсумнівний знак, що брат Альберт був великим художником і майстром композиції.
У Львові, квітня 15 р[оку] Б[ожого] 1934.
ЦДІА України, м. Львів. – Ф. 408, оп. 1, спр. 1121, арк. 2-22, 23-28. ориг., рук., перекл. з пол.
Примітки:
¹ Терціарії францисканські – Третій орден святого Франциска. Виник у 1221 році в середовищі мирян, котрі бажали жити таким самим духовним життям, як і монахи-францисканці (прим. ред.).
² Єнс Йоганес Йоргенсен (Jens Johannes Jørgensen) (1866-1956) – данський письменник, відомий католицький агіограф, уклав і відредагував життєписи багатьох святих Католицької Церкви (прим. ред.).
³ Plein aire (франц.) – планери; малювання на відкритому повітрі. До цього французького слова Митрополит Андрей додав польське закінчення, і так утоврилося «plein-aireʼach» (прим. ред.).
⁴ При повному зібранні, тобто пленумі сейму (лат.) (прим. ред.).
⁵ «Esse Hommo» – художнє полотно Альберта Хмельовського (прим. ред.).
⁶ Пропуск у тексті (прим. ред.).
⁷ Terra de Sienna (іт.) – сієнська земля. Схожа на охру жовто-коричнева фарба, яку добували в околицях італійського міста Сієни (прим. ред.).
⁸ Кремово-білий (нім.) (прим. ред.).
Також читайте: «Батько убогих»: у Львові відкрили пам’ятну експозицію святого Зиґмунда Ґораздовського
Сестра Отилія Саха: «Мати Тереза» зі Львова
Львівськими стежками Слуги Божого о. Венантія Катажинця
Повязані записи
