В’язничний капелан отець Олег Нестор поділився у соцмережі чуттєвою історією про похорон засудженого довічно в’язня. Про доречність милосердя до ув’язнених та про те, чому служіння для них не завершується в час їхньої смерті, священник розповів «Духовній величі Львова».
Отець Олег Нестор – капелан закладів під опікою Департаменту в’язничного капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ та керівник Відділу у справах душпастирства в пенітенціярній системі України Департаменту військового капеланства Патріяршої Курії УГКЦ. У дописі в соцмережі «Фейсбук» він розповів про випадок, «коли здається, що людина залишилася сама».
«Сьогодні ми прощалися із засудженим до довічного позбавлення волі, який помер в установі виконання покарань. На таких похоронах рідко буває багато людей. Але навіть тоді людина не повинна залишитися без молитви, без хреста і без християнського похорону», – підкреслив священник у своїй публікації.
Отець Олег Нестор зазначив, що спільним зусиллям адміністрації установи та в’язничного капеланства покійного гідно провели в останню дорогу. Він наголосив: пенітенціарне душпастирство має служити людині не лише тоді, коли є надія на її звільнення чи виправлення, а й тоді, коли її життя завершується – адже перед Богом кожна людина має незаперечну гідність і потребує молитви.
«Христос сказав: “Я був у в’язниці — і ви прийшли до Мене”. Це служіння не закінчується за тюремною брамою. Воно триває до останнього подиху людини і навіть після нього — у молитві за упокій її душі. Вічна пам’ять», – наголосив священник у дописі.
«Духовна велич Львова» поспілкувалася із о. Олегом Нестором про те, як зберегти милосердя до засуджених за тяжкі злочини, чи можна ототожнити всіх в’язнів із Христом та як не перетворити смерть людини на сухий статистичний показник у час війни.
Отче Олеже, чи знали Ви спочилого ув’язненого, про якого написали у своєму дописі?
Отець Олег Нестор: Так, знав. Він був засуджений на довічне позбавлення волі та приїхав до нас приїхав з іншої колонії.
Анатолій був старший чоловік, великого інтересу до церкви чи до релігії він не проявляв. Хоча варто відзначити, що він все ж таки мав духівника, католицького священника з Львівщини, спілкувався з ним телефоном. Цей священник приїжджав учора на похорон. Але переважно цей чоловік не відвідував храм. До ув’язнених приходять часто протестанти, то він інколи спілкувався і з ними.
Довічне ув’язнення дають за важкі злочини. І навіть християнам важко сприймати довічників як таких, що заслуговують на милосердя. У своєму дописі Ви згадуєте, що перед Богом має гідність кожна людина, але більшість суспільства вважає, що злочинці самі розтоптали свою гідність.
Насправді ми маємо приклади з Біблії. Хіба Мойсей не вбивав? Вбивав. Або згадайте приклад Давида з жінкою Урії. Також розбійник на хресті – він не за те, що кури крав, був засуджений до смерті. Так, ми, люди, прагнемо справедливості, відплати та покарання, але мені здається, що Бог дивиться на нас інакше.
У тих, хто зараз потрапляє під довічне ув’язнення – наприклад, за вбивство двох чи більше осіб, – часто йде якась внутрішня боротьба: одні не сприймають свого вчинку як злочину, інші не можуть його належно оцінити. Є такі, наприклад, які кажуть: «Ну так, я вбив двох чи трьох, але що мені тепер, до кінця життя сидіти?». А є такі, як співкамерник Анатолія. Я інколи його запитую: «Ну що, чекаєте на якесь помилування?». Він відповідає: «Яке помилування? В мене на рахунку не одна смерть. Я негідний, щоби бути на волі, мене не можна випускати». Так, хтось озлоблюється на життя, на всіх; є по-різному, все залежить від людини.
У випадку померлого Анатолія – мені здається, він усвідомлював те, що вчинив та повністю прийняв покарання як належне. Я думаю, що Бог, навіть попри злочини людей, дивиться на них як на своїх дітей. Ми всі теж грішимо, але ж не хочемо, щоби Бог нас карав за наші злочини, за наші гріхи. Ми не чекаємо від Бога якоїсь (справедливої) блискавки з неба, а чекаємо на милосердя, ідемо до сповіді, клякаємо і визнаємо нашу слабкість. І часто дуже легко виправдовуємо себе.
Отче, у своєму дописі на фейсбуці Ви цитуєте слова Христа «Я був у в’язниці, і ви прийшли до Мене» (Мт. 25:36). Але чи мав тут на увазі Христос тих, які вчинили важкі злочини – чи все ж таки Він говорив про людей, які страждають невинно? Бо по-людськи Христа важко ототожнити з якимось вбивцею, ґвалтівником, чи навіть кишеньковим злодієм.
Я не біблїїст, але сприймаю цю фразу як те, що Христос перебуває у кожній людині. І хоча несправедливо, та Він все ж таки також був ув’язнений. Більше того: ми не можемо стверджувати, що наше правосуддя досконале, і кожна людина, яка перебуває за ґратами, є винна. Ми знаємо багато випадків у світі, коли довічники після багатьох років виявлялися невинними і їх звільняли.
Я розглядаю фразу Христа «у в’язниці Я був, і ви прийшли до Мене» як слова про те, що все ж таки Він є у кожній ув’язненій особі. Бо так само говориться і про хворих: «Я був хворим, а ви не відвідали Мене» (Мт. 25:43). За цією ж логікою можна запитати: «А чого ти захворів?». Багато людей хворіють через неправильний спосіб життя: неправильно харчуються, мають погані звички тощо. Але це не перешкоджає нам виявляти до них милосердя, шкодувати їх.
Коли Ісусові дорікали, що Він сидить, їсть і п’є із грішниками, то Він що казав? «Я прийшов спасти те, що загинуло. Лікаря здорові не потребують, його потребують хворі». Тому і в нашому капеланському служінні ми йдемо до всіх, хто потребує Божого слова та підтримки, щоб сказати їм: ти не є тим, що зробив, навіть якщо оступився і зробив зло – і ніколи не пізно змінитися. Хтось це сприймає, а хтось махне рукою та й все.
Ваш допис у фейсбуці викликає глибокий смуток за долю цього ув’язненого, хоча в час війни гине дуже багато людей. Як зробити так, щоб смерть не стала для нас просто статистикою і щоб життя кожної людини залишалося для нас найвищою цінністю цінність, ким би та людина не була?
Хочу сказати, що це не перший такий мій пост: я недавно почав їх публікувати, бо зрозумів, що люди не бачать цього аспекту. А ми вже похоронили близько сотні засуджених, які або не мали родини, або рідні від них відмовилися.
Важко сказати, як саме не перетворити смерть на статистику. Але точно потрібно цінувати тих, які є довкола нас, і також розуміти, що смерть — це не кінець життя, це просто перехід у вічність, у інший вимір.
Також читайте: «Послужити Христові у вʼязниці»: о. Олег Нестор – відверто про капеланське служіння в тюрмі
«Чому священник добровільно йде за ґрати?»: Пенітенціарне душпастирство УГКЦ знайомить з капеланами
Історія Благоразумного розбійника доводить – Небо можна здобути останнім ривком на фініші
Повязані записи
