Своїм життєвим шляхом, становленням у вірі, візією минулого та майбутнього України поділився перекладач Біблії отець-доктор Рафаїл Турконяк. Розмову з ним провів студент шостого курсу Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ, студент магістратури спеціальності «Богослов’я» філософсько-богословського факультету УКУ, журналіст Василь Калита.
Василь Калита: Вітаю, отче! Говорячи про ваше становлення як християнина, звернемось до витоків: вашого народження, середовища, в якому ви зростали. Розкажіть трохи про це.
О. Рафаїл Турконяк: Я народжений в Англії, в м. Манчестер, в християнській родині. Ходили щонеділі до церкви. Тоді ще і церкви як такої не було. Хоча в Манчестері еміграція була вже з Першої світової війни. Але то, як ми називали, був «клюб Лішньовського». Був такий пан Лішньовський, який мав клюб, і він відпустив приміщення, яке винаймав, людям на житло, а як назбиралося більше людей, то він фактично його передав, щоб люди мали де збиратися. Перше там була школа. У 1956 році наші купили церкву, і тоді ми вже йшли до своєї церкви, а до того часто ми були в англіканській церкві в неділю. В нас була досить велика громада. Ми зачали тоді розростатися.
Як називалася ваша парафія?
Вона і зараз є. Парафія Покрову Пресвятої Богородиці. Манчестерська парафія.
Можете пригадати священиків тієї парафії, які великий вплив зробили на вашу віру?
Найкраще пригадую о. Дзьобу, покійного, також науковця, бібліста.
Який саме на той час вплив ви відчували від священиків?
Вони за нас дбали. Пильнували, щоб ми знали своє. То були ті часи, коли Латинська Церква всім володіла на Заході. Так що ми були другорядні. Вони вважали, що все мало би бути в Латинській Церкві, а що лишається – то вже вам. Такий був час. А наші отці дбали, щоб ми своє знали і щоб усвідомлювали, що ми – не латинники.
А коли відбулося ваше знайомство з тим, що відбувається тут, в Україні, як діє Церква в підпіллі?
О, то було дуже пізно. Я пригадую, що ми завжди думали про митрополита Сліпого, що він – сліпий. Ми не знали, що то – його прізвище. Ми більше знали про політичну частину. Пам’ятаєте, 59-й рік – це було вбивство Бандери. Ми проти того повставали, робили різні мітинги. У церковнім житті тоді був спокій. Був один єпископ на всю Европу – покійний отець Іван Бучко, який сидів у Римі. А так нічого не діялось в церковному житті. Все від священиків залежало. Я пригадую, священики возили до Люрду чи пізніше в Англії по тих місцях, які англійці вважали святими. Наші отці робили все, що могли, щоб зберегти свої групи у своїх околицях.
І про те, що відбувається в Радянському Союзі з Українською Греко-Католицькою Церквою, не згадували?
Нічого. Єдина річ, яку зналося, це те, що «Християнський голос» надрукував. Це в Німеччині друкувалося, і вони розсилали по всій Европі. Це, між іншим, Церква оплачувала. А так то ми нічого не знали. Взагалі.
Чи можете пригадати, коли вперше ви зустрілися з представниками підпілля?
В Україні, куди я приїхав 91-го року. До того я з ними взагалі не мав зв’язку. Ми на Заході не мали змоги узагалі з ними зустрічатися. В Україну ми не їздили. Тим паче тоді я вже був при покійному Блаженнішому Сліпому. Було небажано, щоб ми їхали. За мною, як я був у Римі студентом, «Волга» їхала. За нами слідили. У Римі слідили за всіма тими, хто співпрацював з покійним Блаженнішим Сліпим.
Розкажіть детальніше про ваше знайомство і вашу співпрацю з Блаженнішим Патріархом Йосифом.
З Патріархом Йосифом я зустрівся незадовго після того, як його випустили. Я тоді був у Малій семінарії, 1963 рік. Ми всі служили по черзі при престолі. А мені якраз попалося служити при ньому. Я пригадую, я собі думав: бодай би він ще дожив, коли мене висвятять. Ми пізніше їздили з ним по цілій Італії. В Італії тоді зовсім не було української діаспори. Єдине, де можна було щось зробити, це – Мала семінарія. Нас було понад сто хлопців, то нас покійний Блаженніший брав до Сицилії, до Південної Італії, до Апулії. Всюди треба було. Інші йому Службу співали, а я переважно прислуговував коло нього роками, аж поки не пішов до Великої семінарії.
Який найважливіший для вашого становлення у вірі досвід ви перейняли від Блаженнішого Патріарха Йосифа?
Бути крайньо впертим. Він був крайньо впертий. І я зрозумів: або ся впреш, або нич не буде.
Чи відомо вам було на той момент про рух за легалізацію Української Греко-Католицької Церкви?
Було відомо. То було в газетах. Ми то знали. Знали, що наші єпископи і священники до москви їздили.
Сподівання на більшу свободу для Церкви були?
Після того, як Горбачов відвідав Рим, були. Нашу Церкву звільнили до певної міри. І сам факт, що тоді покійний Блаженніший Мирослав-Іван міг поїхати – це був знак відлиги, що він зміг вернутися назад до свого місця осідку.
Зустріч М. Горбачова з Папою Йоаном Павлом ІІ наскільки вам запам’яталася?
Нам всього не висвітлювали. Тому не дуже запам’яталася. На вістях не говорили нічого такого значимого. Казали, що це – перший Генсек, який зустрічається з Папою. Я далеко більше пам’ятаю, як після Хрущова, коли його скинули, то до Риму приїжджав Подгорний. Я тоді вчився у Великій семінарії. Ми були на Джаніколо. А він попри Джаніколо їхав догори, до своєї вілли. До нас прийшли італійські жандармери. Ми вишикувались перед ними. Вони нам сказали: «Слухайте, хлопці, нічого не робіть. Ми знаємо, що ви – українці, маєте пех на москаля, але, будь ласка, нічого не робіть». Ми засміялися: ні, ми нічого не зробимо, ми будемо тільки тут стояти. Проблема була в тому, що ми стояли у синіх рясах і жовтих поясах. А італійці узагалі не мали поняття, що це таке. Ми там стояли, і він, як їхав, відвернув голову. Ми своє зробили. То пам’ятається.
Ви кажете, що знайомство з представниками підпілля відбулося після вашого приїзду в Україну. Розкажіть трохи про це.
То було переважно зі студитами, тому що я сам – студит. Вони тоді ще навіть церкви не мали. Їм віддали частину приміщень церкви Михаїла на горі. Я туди ходив, викладав певні матерії, які вони просили. Я не приїхав в Україну, бо мені так хотілося. Я опинився у свиті покійного Блаженнішого Мирослава-Івана. Я мав бути три місяці. А ті три місяці ще не скінчилися. Так сталося. Я мав бути три місяці і вернутися до Риму, а Блаженніший пропросив, щоби я залишився. Я кажу: «То не від мене. То – до моїх настоятелів». Вони дозволили, та й так я залишився і по нинішній день ще сиджу тут.
За ці роки відбулося три революції: Революція на граніті, Помаранчева Революція, Революція Гідності. Яким є їхній вплив на життя українського суспільства?
Величезний вплив. Вони показали державі, що вона не може рипатись, куди не треба. І вони також показали, що ми хочемо бути европейцями. Ми не хочемо бути москалями. Ми не хочемо бути підвладними. Це було явне. Ми потвердили це так, як могли, – кров’ю. І ми дорого заплатили. Росія того не сприйняла. Це вже її проблема. Перш за все, росії не існує. Подивіться на карту. Знайдіть мені росію на карті. Нема. Є рфср. Є фактично федерація держав, але нема росії. І навіть якщо поглянути між тою федерацією, жодної держави, що називається «росія», не існує. Проблема, що вони століттями набили людям у голови певні ідеї, які є неправдивими. Приходить час то все міняти. Але їм міняти – не нам.
А яким є наше завдання на теперішньому етапі? Бо відбувається протистояння…
Наше завдання – дбати про свій народ. Бути християнами, як Бог те об’явив, а не такими, як хтось хотів би нас бачити. Служити один одному. І молити Бога, щоб дав нам силу то все пережити.
Яким є ваше бачення теперішньої війни з росією і яке бачення її розв’язки?
Ця війна – те, про що сказав перший президент України Кравчук: «росія в Україні знищить собі зуби». Росія фактично чистить Україну від росіян. Вона вибиває з тих міст якраз, які буцімто боронить, всіх росіян. Вона сама не знає, чого хоче. Фактично робить геноцид свого власного народу. Нашим обов’язком є обороняти, кого можемо. Самозрозуміло, що в нас є такі, котрі є зрадниками, і їх треба карати. Ми до них не полізли – вони полізли до нас. Плюс вони мають ще цілу купу теренів, які є українськими. Кубань – українська. Вороніжчина – це є Україна. І тому президент цими днями зазначив і пригадав людям, що нам взамін за Крим то відібрали. Величезний шматок України. Ми мусимо бути свідомі того, що маємо до діла з дідьком. Росія – це є дідько, і то страшний, якого доводиться нам терпіти. Ми мусимо цю війну виграти, бо це є наше існування. Як ми тут не виграємо, Европи не буде. Бо росія не бавиться. Вона не сподівалася, що від нас дістане доброго прочухана. Але хай сподівається, що ще гірше прийде. Я думаю, що війна дуже скоро скінчиться. Як нагло зачалася, так само нагло закінчиться. І скінчиться повним розвалом росії. Вже взагалі лунають крики з інших держав, що в росії треба забрати всю ядерну зброю, що її треба розчленувати.
Чи під силу міжнародній спільноті це зробити?
Якщо вона схоче – під силу. Якщо вона не схоче, якщо міжнародна спільнота буде думати тільки про себе, а не про майбутнє всього світу, то вона опиниться на дні бочки під атомним курком. Але це все залежить від спільноти. І від Господа Бога! Бо то Він вирішує.
Ми говорили з вами про те, що українці виборюють своє право бути європейцями. У чому полягає ця європейськість?
Полягає в тому, що кожний з нас вирішує, куди він хоче йти, коли хоче йти і як хоче йти. А не так, як в російській системі – куди «барин» скаже, туди мусиш іти. Це є дві різні системи. І взагалі з москалями ми ніколи не мали добрих стосунків. Москалі забувають, що вони більше програли воєн з нами, ніж ми з ними. Нам завжди цитують Полтавський бій. Так, ми в Полтаві програли, але вони забули, що вони програли…
Конотоп?
Ще скоріше, ще перед Конотопом, за князя Острозького. Він їх розбив. А Сагайдачний був єдиний, хто зайняв москву і посадив там царевича польського князювати. То є 1622 рік. Пізніше – Конотоп. І далі, і далі… Є багато таких битв, де москалі програли. Ми програли одну. На жаль, так сталося, ми програли ту одну, і вона виявилася впливовою. Але то не означає, що ми будемо кланятися тому російському бовванові.
Який, маємо сподівання, скоро впаде…
Не сподівання, а переконання, що його не буде. Сподівання – це коли може статися, а може ні. Це станеться. Росія перестане існувати.
Як Бог діє в цій війні?
Бог діє по-своєму. Він нам не зраджує. Ми не знаємо, чому так діється, що діється, але що Бог діє – то є факт. Що вони не змогли України приборкати з такою кількістю сили. І так, як кожного дня вони гублять масу техніки, а особливо масу людей, по тисячі осіб денно, то є страшна штука. Вони кидають як на заріз усіх. Так колись вони кидали наш нарід у Другій світовій війні на заріз. Вони прийшли в Україну, «визволили». І визволили від життя. Купу людей загнали в армію, де не давали зброї, а гнали на передову. Так, ми заплатили дуже дорого. А ще скільки треба буде заплатити, то тільки Бог знає.
На завершення що ви побажали б українцям і Церкві?
Українцям – щоб вони були свідомі, хто вони є, щоб не боялися казати цього, щоб не встидалися свого народу, щоб навчилися своєї історії, щоб навчилися, що ми не є зайди тут на цій землі, ми є автохтони. І щоб утвердилися у своїй самобутності. А для Церкви –щоб вона була Божественним прикладом для всіх.
Розмовляв Василь Калита
Основне фото: О. Рафаїл Турконяк/zbruc.eu
Повязані записи
