19-20 лютого ми відзначаємо другі роковини чорних і кривавих днів Майдану, днів загибелі Героїв Небесної Сотні. Кожного разу, коли буваю у Києві, перш за все йду на Інститутську. Не можу собі пояснити чому. Спеціально планую графік відрядження, щоб прийти на кілька хвилин зранку і вже ввечері помолитись Літургію у каплиці, яка розташована поруч із готелем «Україна». Піднімаюся вгору до вулиці Грушевського, далі повертаю назад, виходжу на міст біля Жовтневого палацу, а потім вниз – до стелли Незалежності. Тут особливо хочеться побути у тиші, без слів, у призадумі, просто вдивляючись в обличчя. На щастя і на жаль, я нікого з них не знала особисто. На щастя, бо зараз, минаючи ці меморіальні плити, вишукуючи очі з портрета, внутрішній біль був би ще більшим. На жаль, бо мені кожного із них хотілося б знати особисто, записати їхні мрії і сподівання, поговорити про перше кохання, дружин, дітей. Кожного вечора о 18.00 тут самотньо лунає голос дзвону каплиці, запрошуючи до молитви. І десь мимоволі пригадуєш собі слова Джона Донна, які використав Ернест Хемінгвей у своєму культовому творі: «Не питай, по кому подзвін. Він – по тобі!»…
Інститутська – це особливий ізолятор тиші, часовимір, незайманий автівками, рухом, суєтою; лише молитвою, спокоєм і слізьми. Біля Жовтневого хлопці писали останні смски своїм рідним. Тепер, коли виходжу на міст і оглядаю Майдан, ніби вчуваються голоси із заспокоєнням дружин, матерів, коханих. Перед моїми очима – панорама Майдану Незалежності, невеликого, на перший погляд, шматка площі, який виходить із фокусу моєї перспективи. Проте для них цей «шматок» був всім! Він був чимось більшим, ніж просто площею, яка є чи не у кожній столиці світу, де люди зустрічаються, щоб випити кави, поговорити про життя, побачити очі коханої/коханого. Вранці 19 лютого 2014 року ця «мирська» характеристика центру відійшла на інші плани. Майдан став чимось більшим, – екзистенцією Свободи і Гідності. Ми ніколи не зможемо зрозуміти феномену, як люди із саморобними касками і благими дерев’яними щитами вийшли перед кулі безжальних снайперів. Ми звикли захоплюватись історіями розвитку, на наш погляд, високорозвинених країн. Проте Герої Небесної Сотні – це ті самі персонажі з шотландських чи ірландських саг. Саме тому їхні обличчя з портретів мене постійно заворожують. Інколи можна отак стояти 10 чи 15 хвилин і просто дивитися в очі, які повні світла, любові і тепла, великої вірності і жертовності. Звичайно, кожен із них був живою людиною, не ідеалом, здатною на спокусу світського життя; але їхні серця жили Свободою і Боротьбою, тим, чого не вистачає нам, навіть сьогодні, після їхньої жертви.
Безумовно, Інститутська для мене завжди буде епосом із мінорним тоном, але, як би там парадоксально не звучало, стоячи тут біля плит, моє серце заряджається невимовною енергією. Саме тому я приходжу сюди не тільки, щоб поплакати, але, щоб перехопити цей імпульс, цю іскорку і понести її далі – у свої проблеми і клопоти, щохвилинні рішення і суєтні парадигми. Інколи це видається на завершене Таїнство Сповіді, мовляв, іди і більше не гріши у світі! Не маєш права, бо тут люди віддали щось надто більше – власне Життя!
Нехай очі з портретів Героїв Небесної Сотні завжди будуть для нас «моральними іконами» – не можеш, не маєш права жити так, як живеш. Повинен йти і боротися з несправедливістю і злом. Думаю, що така пригадка у ситуаціях ключових рішень буде набагато кращою, ніж наші патетичні промови і вдавані сльози та сум. Вони – наші Ангели Світла!
Володимир Стецик про Богдана Сольчаника:
Людина, яка всього досягла сама, або зробила себе сама – в українській мові немає кращого аналога до поняття «Self-made». Це про Богдана. Тим, хто знайомився з ним вперше здавалося, що він взявся «нізвідки» і вони довго дивувалися, як в маленькому районному центрі міг з’явитися такий самородок. Ті, хто знали Богдана ближче, розуміли, що нічого дивного в цьому немає – у Богдана не було жодної вільної хвилини: спорт (футбол, баскетбол, легка атлетика, бокс) – навчання – навчання – спорт. Скромність, самодисципліна, наполеглива праця і віра в свої сили.
Богдан не витрачав час на те, що вважав нудним і не потрібним, але цей час використовував для більш важливих речей, наприклад, замість шкільної програми читав «Європа. Історія» Нормана Дейвіса чи замість нудних лекцій, читав Кастанеду. Час беріг, але часу не вистачило зробити те, що хотілося.
Сталося так, що вся Україна дізналася про Богдана 20 лютого 2014 року, але ще рік-два і про нього дізналися б в зовсім іншому ключі. Якби не куля снайпера, ймовірно, за кілька років Богдан став би Котермаком XXI століття. Друзі в середовищі активістів, викладачів, науковців та, навіть, туристичній галузі помічали шалений потенціал Богдана. Природня скромність і уміння посміятися над собою оберігали його від зіркової хвороби і дозволяли постійно розвиватися і самовдосконалюватися.
Дуже хочеться, щоб всі молодші покоління на прикладі Богдана побачили, що немає нічого неможливого. Хто би не говорив, що «там наверху» всі місця давно зайняті і розкуплені, не вірте – всього можна досягти самому, просто потрібно дуже сильно захотіти і наполегливо іти до мети. Немає нічого неможливого – доведено Богданом Сольчаником! І саме це, а не випадкова куля снайпера, робить його Героєм.
Мріймо, працюймо для здійснення мрій. «Помиляйся тільки не зупиняйся».
Лідія Батіг про Ігоря Костенка:
Коли мене попросили написати кілька слів про Ігоря Костенка, Героя Небесної Сотні, спершу я подумала, що не маю права, бо не входила до числа його найкращих друзів. Але потім вирішила, що не можу не написати. Чи могла я колись подумати, що працюю з Героєм… Звісно, ні! Для мене Ігор завжди був добрим і хорошим хлопцем, щасливою людиною, яка вміла радіти життю, мала багато мрій. Він не боявся бути смішним, наївним і щирим… Він не носив масок… Але для мене він не був Героєм. Бо я мала неправильне розуміння Героя… Герой – це не кремезний воїн, який нічого не боїться. Герой – це звичайна людина, яка вміє перемагати свій страх, яка готова боротись за найважливіші цінності життя – Україну, свою сім’ю… Для мене Ігор Костенко назавжди залишиться Героєм, про якого ми не маємо права говорити у минулому часі… Він роздратував саму темряву своєю теплою усмішкою, людяністю, милосердям, вірністю Любові. Це був хлопець, який довів, що серце, сповнене віри в Бога, завжди більше за смерть. Я не буду казати: “Спочивай з миром!”, я скажу: “Живи вічно!”
P.S.У коментарях ми згадали лише двох постатей, проте всі Герої Небесної Сотні назавжди залишаться для нас Лицарями Світла… Герої у серцях не вмирають!
Юліана Лавриш
Павло Табаков «Небесну Сотню, Господи, прийми»
Повязані записи
