30 вересня Церква вшановує святих мучениць Віру, Надію, Любов та їх матір Софію.
Історія кожної християнської спільноти складається із історій життя її мучеників. Тому життя Церкви, його становлення та розвиток нагадують звивисту тернисту дорогу, подібно до тої, якою прямував Ісус на Голгофу. Передання повертає нас до Риму, у часи імператора Андріана, до оселі вдовиці-християнки Софії, яка мала трьох дочок, що відзначалися щирою побожністю. У часі переслідування християн, римський староста Антіох викликав до себе Софію і її дітей, наказавши їм принести жертву богам. Тоді ж дівчата відмовились виконувати наказ, мотивуючи це своїм християнством і вірою. Кати немилосердно били святу Віру, припікаючи вогнем її тіло аж до вбивства мечем. Не менші тортури терпіла свята Надія, просячи Господа якнайшвидше з’єднатись із душею сестри. Коли її поливали розпеченим оловом, вона співала псалми на славу Бога і з молитвою на устах нахилила голову під меч. Останньою потерпіла муки свята Любов. Її прив’язали до колеса, завдавали удари палицями, пробили діри у її костях і стяли голову мечем. Свята Софія, яку кати відпустили на волю, з побожністю поховала трьох дочок. Вона молилася на їхній могилі три дні, після чого померла.
Важливо, на мій погляд, зосередити увагу на двох аспектах – подвигу мучеництва і значення Любові у нашому житті. Історії мучеництва завжди захоплюють, оскільки інколи запитуєш себе, чи ти б зміг так вчинити, якби перед тобою стояв подібний виклик – вибрати вигоду чи Христа. Зазвичай ми любимо говорити про формальні речі, мовляв, я люблю Бога, часто молюсь до Нього, але як тільки-но виходжу поза межі храму, то зразу ж про все забуваю – ображаю сусідів і друзів, підлаштовую різні ситуації, ставлю палиці у колеса. Бо так поводяться абсолютно всі. Натомість подвиг – це щось непопулярне, завдання святих, а я – грішна людина. Тому приклад Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії – зразок для нас, людей цифрового суспільства, як можна ламати стереотипи і наповнювати серця вірою.
Ще один важливий аспект сьогодні, на мій погляд, – це зосередження на Любові. «А тепер залишаються віра, надія, любов, оці три. А найбільша між ними любов!», – прочитуємо у Першому посланні до коринтян.
Отож прочитуємо цікаві факти – свята Любов останньою гине у болісному мучеництві. Саме тому читаємо у апостола Павла: «Любов ніколи не переминає» (І Кор. 13:8). Тобто справжня Любов уособлює повноту і безмежність, вона є об’єднавчим чинником всіх людських емоцій і надійним майданчиком для прощення. На мою думку, коли людина пізнає справжність любові, це її робить щасливою. Наприклад, коли подружжя розуміє у власному шлюбі справжність стосунків, йому ніколи не грозитиме розлучення; коли мати ставитиметься до ненародженої дитини з опікою, вона ніколи не вчинить аборт; коли старець любитиме життя і цінуватиме кожну його хвилину, то нізащо не погодиться на евтаназію! Любов єднає Віру і Надію, є гідною дочкою Мудрості. Зло боїться Любові, бо Любов здатна перемінити людину. Вона може запобігти гріхові, розчаруванню, руйнації. Роздумаймо лишень, чи могло б зародитися християнство без Любові? Чи змогла б катакомбна Церква вижити в умовах римсько-імперського пресингу і наруги над християнами? Гадаю, що без Любові, – ні на крок!
Тому підтримуймо Віру, Надію і Любов, бо це ті Дари, які сьогодні можемо використати, наповнивши власні серця і запалити інших!
Юліана Лавриш
Повязані записи
