За лічені миті після проповіді про те, що смерть прийде по кожного із нас, еквадорський священник загинув біля вівтаря від падіння розп’яття. Ця приголомшлива трагедія спонукає нас замислитися над страшним тягарем Хреста та раптовістю смерті.
– Шон Фіцпатрік
Цей момент був настільки сюрреалістичним, наскільки це взагалі можна уявити. 17 жовтня 53-річний священник-редемпторист, отець Патрісіо Альфредо Санчес Молінарі, служив Месу в церкві Матері Божої Неустанної Помочі в місті Гуаякіль на півдні Еквадору, коли після його проповіді велике розп’яття на задній стіні пресвітерію над кивотом повалилося вперед і вбило священника просто біля вівтаря.
Цей немислимий момент був зафіксований під час прямої трансляції, і віряни, присутні на Месі, приголомшені та нажахані, кинулися на допомогу бідолашному священнику. Екстрені служби прибули на місце події, але отцю Санчесу Молінарі вже не могла зарадити жодна земна допомога — він був відправлений на посмертний суд самим зображенням Судді в мить Його смерті. Архідієцезія Гуаякіля сповістила про його передчасний відхід у вічність зі словами втіхи та солідарності з його близькими, проте на момент написання цих рядків жодного офіційного пояснення того, як розп’яття могло впасти таким чином, оприлюднено не було.
Якби подібне сталося дві тисячі років тому, це, ймовірно, увійшло б до Біблії. Коли образи та події такої ваги набувають абсолютно парадоксальних рис, вони змушують нашу свідомість напружено шукати сенс у тому, що може бути звичайним наслідком обставин, намагаючись поглянути на все очима віри, а не бачити в цьому лише сліпий випадок. Католицьке світовідчуття здригається, бачачи, як розп’яття перетворюється на дамоклів меч. Проте хрест уже перевертали догори ногами раніше заради святого та величного задуму — як того забажав для себе перший Папа, ставши прикладом для всіх католиків, що підуть за ним.
Католицька уява відчайдушно шукає сенс, коли мирний стяг нашої віри у порятунок від смерті сам несе смерть у болісному парадоксі. Це породжує ситуацію, в якій давньогрецький принцип «божественного божевілля» немов загадка вривається у християнську епоху: коли тавро позірного безумства якимось чином стає найкращим способом прийняти Господню несповідимість.
Те, що священник миттєво гине біля вівтаря від удару хрестом, несе в собі лячний і нездоланний підтекст для тих, хто відкритий до того, щоби бачити в усьому руку Божу. Це немов удар блискавки у купол собору Святого Петра, коли Бенедикт XVI зрікся престолу. Це немов палаючий Нотр-Дам де Парі, коли Франція відвертається від своєї давньої віри. Це немов блискавка, що відбила ключі в статуї Святого Петра в Аргентині в день народження Папи Франциска, за день до виходу декларації Fiducia Supplicans. Важко не повірити у знамення і чудеса, стикаючись із такими багатозначними збігами.
Цього місяця, коли пора року занурюється в холодну темряву і ми згадуємо спочилих, а День усіх вірних померлих стрімко наближається, ця приголомшлива подія підіймає знамено швидкоплинності життя і того, якою швидкою ходою приходить смерть. У поезії отця Джерарда Менлі Гопкінса про Золотий гай, що скидає листя, сказано: «Це та тлінь, для якої людина народжена». Ба більше, і це додає події ще глибшого містичного трепету: отець Санчес Молінарі щойно завершив проповідь, у якій нагадав своїм парафіянам, що всі ми помремо, і закликав їх присвячувати свій час Богу.
Він нагадав своїй пастві, як швидко минає життя і як смерть приходить по кожного, часто зненацька. «У нашому житті ми часом не знаходимо цього часу, цього простору для Бога… Бог має бути на першому місці: перед грошима, перед роботою і перед клопотами нашої родини та нашого дому», — сказав він, згідно з розшифровкою проповіді у місцевій газеті Гуаякіля.
«Одного дня всі ми, присутні тут, також помремо, і виявиться, що час, який ми витратили на певні речі, не має такого глибокого сенсу, як час, проведений із Богом. Той повноцінний час, який ми присвячуємо Богу, нашим братам і сестрам, нашому подружжю, нашим дітям і нашій родині — це час, проведений найкращим чином».
Нехай шляхи Господні несповідимі, проте в цих обставинах відчувається майже недвозначна промовистість — адже Бог також уміє бути цілком очевидним. Людям властива схильність до іронії, і велика іронія Хреста дивним та скорботним чином присутня в цій дивній і скорботній історії: те, що здавалося ганебною та буденною стратою політичного й релігійного вискочки, насправді, хоч тоді цього не усвідомлювали, виявилося жертовним актом спасіння для всього людства — минулого, теперішнього і майбутнього. Прекрасна і страшна іронія.
Ось священник Божий, що допомагав у служінні наступникам апостолів, буквально розчавлений тим самим хрестом, який усе своє життя прагнув піднести вгору. У цьому є щось від того страшного тягаря хреста, що втілився у мить земного жаху — і, маємо надію, повернення до небесного дому. Тут перед нами не граційне диво хреста, який ніби в танці ухилився від гарматного ядра в битві при Лепанто. Тут — брутальний удар беззаперечного факту. Природу Хреста так само важко осягнути розумом, як і цю майже неймовірну подію. Як писав Честертон, вкладаючи ці слова у вуста свого персонажа, професора Люцифера, у жвавому, але водночас глибокому романі «Куля і Хрест» під час суперечки з ченцем на ім’я Михаїл:
«…Хрест — це конфлікт двох ворожих ліній, двох непримиренних напрямків. Ця мовчазна річ нагорі — це, по суті, зіткнення, крах, боротьба в камені. Тьху! Цей ваш священний символ насправді дав своє ім’я для опису відчаю та плутанини. Коли ми говоримо про людей, які водночас не розуміють одне одного і стоять одне одному на заваді, ми кажемо, що їхні цілі перехрещуються. Геть цю річ! Сама її форма — це суперечність за визначенням».
Так само і з Хрестом, і саме так це постає в цьому загадковому випадку. Це дивно, або, якщо точніше звернутися до давньоанглійської, це wyrd: те, чому судилося статися, таке ж химерне й невідворотне, як сам фатум. Це Хрест у всій його потузі, з усіма його молотами та цвяхами.
Може здатися, що розмірковувати й детально розбирати цю вражаючу та відразливу трагедію — в кращому разі просто дивно, а в гіршому — хворобливо, проте це один із тих незбагненних моментів, які спонукають замислитися над божественним задумом або символом. Існують цвинтарні елегії, які люди чують у мінливих натяках без жодного слова, ще до того, як їхня власна буде назавжди викарбувана на камені. Звісно, це може бути не чим іншим, як простою спокусою видобути величний сенс із похмурої випадковості — немов той гном Румпельштільцхен, який пряв золото зі соломи*.
*Відсилання до відомої німецької казки про карлика Румпельштільцхена, який вмів прясти золоті нитки зі звичайної соломи. Автор порівнює з цим процесом людську свідомість: ми намагаємося взяти «солому» (звичайний, хоч і трагічний, збіг обставин — погано закріплене розп’яття) і виплести з неї «золото» (величний божественний або філософський сенс).
Проте в парадоксах є справжній сенс, хоч би якими химерними чи випадковими вони не були — або ж лише здавалися такими. У роздумах Гамлета про те, що «в тім, як падає горобець, є особливе провидіння»**, криється справжня, вагома — і навіть пророча — істина. І є особливий, болісний щем у тому, щоб стати свідком такого суворого нагадування про крихкість життя, яке розгортається просто під час літургії вічного життя.
**«І в тім, як падає горобець, є особливе провидіння». Це знаменита цитата з п’єси «Гамлет» (Дія V, Сцена 2). Гамлет у свою чергу посилається на Євангеліє від Матвія (10:29), де говориться, що жоден горобець не впаде на землю без волі Отця. Автор використовує цю цитату, щоб підкреслити: якщо Бог керує навіть смертю пташки, то і в раптовій смерті священника від розп’яття є свій прихований задум.
І хоча може здатися, що це одна з тих митей, коли Бог із незбагненних причин стирає людину з лиця землі, або коли Він, на перший погляд, діє всупереч благу Своєї ж Церкви — як тоді, коли Він здійняв вітри, щоб розбити об скелі Непереможну армаду Філіпа II, яка йшла завоювати Англію та викорінити протестантизм***, що саме набирав сили у 1588 році, — усе це випробування, що гартують нашу віру, мов горнило, достоту як це зробив Хрест на Голгофі.
***Відсилання до знаменитої історичної події 1588 року, коли іспанська «Непереможна армада» короля Філіпа II, яка мала повернути Англію в лоно католицизму, була знищена штормами. У протестантському світі ці шторми досі називають «Протестантським вітром» (нібито сам Бог захистив протестантів від католиків). Автор використовує цей приклад як ілюстрацію того, що Божі дії іноді здаються абсолютно нелогічними з точки зору користі для Його власної (католицької) Церкви.
Такі миті — від загибелі могутньої армії до смерті непомітного священника — змушують людей замислюватися над тим, який сенс може критися за цими подіями, і цей поштовх наближає їх до розуміння діянь Господніх у світі. Memento mori шелестить у листі, що здригається від повзучого холоду, тоді як Бог залишає Свої письмена на стіні цілого світу****, аби кожен міг їх прочитати.
****«Письмена на стіні». Це пряма біблійна алюзія на Книгу пророка Даниїла (бенкет Валтасара), де таємнича рука накреслила на стіні слова «мене, мене, текел, упарсін», що віщували неминучий суд і загибель. В англійській мові вислів the writing is on the wall став сталою ідіомою, що означає передвістя невідворотних змін або фатуму. Автор розширює цю метафору: Бог пише Свої попередження вже не на стіні одного палацу, а на «стіні цілого світу», щоб кожна людина задумалася про вічність.
Моліться за упокій душі отця Патрісіо Альфредо Санчеса Молінарі. Моліться за його паству. Моліться за всі душі і за ті знамення, які — лагідно чи жорстоко — нагадують нам, що всі ми маємо душі, які мусимо спасти у вічному житті Хреста, хай у якій би подобі не прийшла по нас смерть.
Автор: Шон Фіцпатрік — провідний автор видання Crisis та викладач Академії Григорія Великого, католицької школи-інтернату для хлопчиків у Пенсільванії.
Джерело: Crisis Magazine
Також читайте: «Не бійтеся»: Слуга Божий Венантій Катажинець, коли біля Львова лунали вибухи
Владика Богдан (Дзюрах): Християнська пам’ять про смерть «пробуджує» людину до свідомого життя
Чи був угодний Богові Іван Хреститель?
Повязані записи
