У червні цього року Львівська Національна Опера завершила 125-й театральний сезон яскравою прем’єрою всесвітньовідомої опери Шарля Ґуно «Фауст». Знаковий твір показали у свіжому прочитанні, переосмислюючи класичну історію договору зі Сатаною, щоб актуалізувати її для сучасного глядача. Постановка вдалася масштабною і влучно зачепила низку злободенностей – питань моралі, особистого пошуку, самотності та війни.
Проте чи не найцікавішими стали алюзії не на сучасне, а на Першоджерело – історію першого падіння людини, яка сьогодні виявляється найактуальнішою. Я мала нагоду двічі побачити львівського «Фауста» наживо – отож спробую поділитися із вами кількома думками про богословський інтертекст, який у цій виставі відіграє ключову роль.
Зазначу одразу, що в цій статті аналізуватиму епізоди п’єси детально, тож без спойлерів не обійдеться; якщо ж не боїтеся зіпсувати собі свіжих вражень від власного перегляду опери, то ласкаво запрошую до читання.
Коротко про походження сюжету. Фауст – легендарний вічний образ, що базується на історичній постаті Йоганна Фауста, німецького астролога й алхіміка XVI століття. Крихти біографічних фактів із часом сформували мандрівний сюжет про чорнокнижника-чудотворця, який уклав договір з дияволом; цей сюжет за кілька століть ліг в основу сотень різноманітних адаптацій та переказів, навідавши у своїй подорожі й Україну (зокрема, в поемі-епопеї «Попіл імперій» Юрія Клена). А всесвітню славу імені Фауста подарував німецький письменник Йоганн Вольфганг фон Ґете своєю однойменною філософською трагедією, над якою працював упродовж 60-ти років.
У 1850-х французький композитор Шарль Ґуно скористався знаменитим сюжетом трагедії та написав про Фауста оперу. Ясна річ, вмістити magnum opus Ґете – величезну різнопланову філософську поему – в одну оперну постановку було практично неможливо, тож композитор із лібретистами Жюлем Барб’є та Мішелем Карре обмежилися мотивами лише першої частини; навіть при цьому опера вдалася доволі масштабною – п’ять дій із прологом та балетними сценами. Перша постановка опери «Фауст» відбулася в Парижі в Théatre-Lyrique 19 березня 1859 року. За кілька років у новій редакції твір побачили на сцені « Ґранд Опера» – і відтоді він завоював сцени цілого світу, зокрема й кін українських театрів, де опера вже у ХХ столітті звучала українською мовою.
Сюжет п’єси доволі знаний. Підстаркуватий учений Фауст нарікає на змарноване життя: наука, якій присвятив свою молодість, не принесла йому жодної втіхи та позбавила усіх земних радощів. Вчений вирішує випити отруту; зважуючи це рішення, він проклинає віру, молитву й щастя та прикликає заступництво Пекла. Довго просити не доводиться: на ремствування Фауста з’являється лихий дух Мефістофель і пропонує зневіреному вченому свої послуги на будь-який смак. Фауст вимагає кардинального: повернути йому молодість з усією її пристрастю, щоб спізнати всю повноту жіночої любові. «Питань нема», – зазначає Мефістофель. «Підписуй документи, і рушаймо». Щоб переконати старця, Диявол показує йому видиво прекрасної дівчини – Маргарити; все, що треба зробити – дати малесеньку обіцянку: тут, на землі, я служу тобі, а потім ти служитимеш мені. Зваблений маревом, Фауст погоджується, випиває еліксир від чорта і стає юнаком.
У місті Фауст з Мефістофелем зустрічають веселе товариство студентів, купців, солдатів, дівчат і жінок, з якими Сатана грає добрячі жарти; опісля з’являється і чарівне дівча. Захоплений Фауст жадає оволодіти ним. Мефістофель вигадливо облаштовує зустріч Фауста й Маргарити, і, вдавшись до темних чарів, допомагає звабити дівчину. Історія завершується трагічно: Маргарита вагітніє; покинена напризволяще – бо героєві-коханцю забракло рішучості чесно одружитися з нею – вона стикається з осудом суспільства. Брат Маргарити, Валентин, намагаючись захистити її честь, гине в двобої з Фаустом (знову ж – не без втручання Сатани), та на смертному одрі проклинає сестру. Зрештою Маргарита у розпачі вбиває свою дитину. За це її чекає ешафот. Сам Фауст тим часом проводить час у розкоші Вальпургієвої ночі, проте раптова поява примари страждаючої Маргарити пробуджує його сумління. У супроводі Мефістофеля він потрапляє до тюрми і намагається переконати нещасну дівчину втекти разом із ним. Проте розуміє, що Маргарита із розпачу втратила розум. У кульмінації перед усвідомленням страшної кари дівчина отямлюється і кличе про прощення до Небес. Зрозумівши, що на руках Фауста – кров її брата, нещасна відмовляється рятуватися із ним з допомогою Диявола і віддається на волю Божу. Мефістофель тріумфально кличе про небесний вирок, та він звучить величним: «Врятована!». Зрештою, під спів пасхальних ангельських хорів душа Маргарити йде до Неба, а Фауст – до дідька (і це не метафора).
Цікаво, що ряд театрів, зокрема в Німеччині, усталив постановку опери Ґуно саме під назвою «Марґарита»: надто вже, мовляв, її автори відійшли від оригінального сюжету і всі філософські поневіряння Фауста відсунули ген на марґінес, поставивши у центр драму дівчини, її переживання та почуття. І що ж – зауваження цілком справедливе. Ця опера – дійсно не про продану душу Фауста. Вона – про іншу душу й інший двобій, адже насправді – глибинно – твір Ґуно розповідає нам історію протистояння Мефістофеля і Маргарити. Чи то пак – Змія і Жінки.
«Отож Господь Бог сказав до змія: “За те, що ти вчинив це, будь проклятий з-поміж усякої скотини та з-поміж усіх диких звірів. На череві твоїм будеш повзати і їстимеш землю по всі дні життя твого. Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп’ястися йому в п’яту“»
(Бут. 3:14-15)
Чи випадково Шарль Ґуно – творець сакральної музики, автор мес і ораторій – зміщує акцент оригінальної драми Ґете на особу чарівної чистої дівчини і її випробувань? Не пробуватиму озвучувати думок композитора, проте результат говорить сам за себе: на кону Опери ми бачимо історію із Писання – історію вибору, гріха, і врешті – Спасення.
І ось тут повернуся саме до львівської постановки знаменитого твору, яка й наштовхнула мене на ці міркування. Це не класичний «Фауст» з європейських сцен; але п’єса, хоч і пропонує «нове прочитання» та незвичайне сучасне візуальне наповнення, зберігає цілком класичний дух першотвору. Вона не перетворюється на черговий сумнівний модерний експеримент. У прекрасній режисурі Станіслава Мойсеєва історія стає захопливим динамічним полотном; Анна Шкрогаль створює непересічний антураж образів та деталей, Олександр Мезенцев перетворює світло на дійову особу, Ольга Семьошкіна пластично вибудовує через персонажів філософію руху, Ірина Коваль довершує постановку мистецтвом масштабних хорів, а диригент-постановник Іван Чередніченко виконує оперу цілісним бездоганним музичним твором, що тримає в напрузі усі три години (львівський «Фауст» обмежується трьома діями).
І ось що першим впадає у вічі: історію львівському глядачеві розказує Мефістофель. І не лише метафорично – буквально: це він відслоняє і заслоняє завісу кожної дії, він з’являється майже у кожній сцені та домінує над нею, зрештою дія відчутно обертається довкола Сатани, аж доки глядач не починає дивитися на події його очима. І тоді все полотно п’єси стає великим театром марноти, а гріхи й пристрасті, висвітлені в ній – відчутними на дотик. Заздрість, захланність, гнів, хтивість, ненаситність, зневіра – всі смертні гріхи марширують в руках самого втілення гордині – Мефістофеля, що диригує цією виставою. На фоні дріб’язкового, нечесного, байдужого суспільства справді цінною виглядає одна-єдина душа – це Маргарита. Ось чому Сатана прагне побороти саме її.
До самого Фауста питань немає. Власне, дуже добре цю ситуацію описав Іван Франко у третьому жмутку свого «Зів’ялого листя»: там теж є молодик, охочий продати душу за любов жінки, але Франків чорт, що об’явився на цю пропозицію, ясно й лаконічно пояснює ситуацію – «А втім, голубчику, оферта ваша пізна! / Та ваша душенька – се коршма та заїзна, / – Давно в ній наш нічліг. / Чи я дурний у вас добро те купувати, / Що й без куповання швиденько буду мати / Без клопотів усіх!». Різниця в тому, що демон у Франка уже запанував над жаданою жінкою, а Мефістофель поки що над цим лише працює. Фауст для нього не має жодної цінності – це, зрештою, проявляється чітко, коли протягом вистави люб’язний і чарівний Мефістофель поступово перетворюється в різкого моторошного безжального демона і вже зовсім не церемониться із колишнім мудрецем.
Те, що серцем сюжету є Маргарита, яку Сатана обрав, аби погубити, ми бачимо від самого початку – при чому нам на це натякає сам Шарль Ґуно. В багатюще різнопланове музичне полотно п’єси, спектр якого проходить від легкого вальсу до пафосного маршу і величних духовних гімнів, вплетено дрібні мотиви моторошного передчуття. Я не музичний критик, тож не візьмуся аналізувати їх детально, проте коли слухати оперу цілісно, тривога проходить крізь неї відчутно, і зрештою у фіналі вивінчується катарсисом. Що ж відбувається на сцені? Мефістофель одразу пропонує Фаусту саме Маргариту (хоч, як побачимо згодом, міг би дістати йому будь-яку жінку); він свідомо провокує її брата на конфлікт, висміює та баламутить Зібеля – молодого наївного залицяльника дівчини, і намагається усіляко дістатися до неї, убивши всіх зайців одним пострілом – звівши і свого «підопічного», і чарівне дитя. Та ба! Мефістофель сам визнає: чистота й невинність Маргарити бережуть її волею Небес. Що ж – цілком правий був богонатхненний автор у Приповідках (31:10): «Жінку цнотливу – хто її знайде? Ціна її вища над перлини*!».
Особливо виразним полем протистояння Жінки та Змія стає друга дія опери, яка задумом її львівських постановників відбувається при підніжжі вельми характерного дерева, всіяного червоними яблуками. Тут біблійна паралель не потребує навіть зайвого пояснення, тож поділюся тільки враженнями: коли відслоняється завіса, глядачу перехоплює подих. Увага до деталей у цій п’єсі фантастична, а інтерпретація джерела дійсно блискуча. Це не храм, який був у оригінальному «Фаусті», а саме дерево, під яким – чаша з освяченою водою; сюди, як розказує глядачу Зібель, приходить щоденно молитися Маргарита. Вся друга дія буде зосереджена тут, і драма мусить розігратися під деревом, як колись інша драма при іншому Дереві, з якого все почалося. І зрештою ще одним Деревом – завершується. Але поки що ми бачимо, як Мефістофель, для якого вся ця історія – азартна гра, цинічно викривить усі святощі, до яких тільки й може стриміти людська душа.
Буденними приманками, на які так легко купується довірливий натовп, впіймати Маргариту не вдається, тому Сатана заходить із козирів дівочого марнославства: цього вечора, прийшовши на звичну молитву, вона знайде тут скриньку із розкішними коштовностями. І, звісно ж, не втримається, аби приміряти їх і похизуватися. Найменше зерно гордині може прорости найбільшим плодом – і план Мефістофеля успішно втілюється. Ба більше: як на глум, прикраси розсипані в освяченій воді, і дівчина мусить знехтувати святощами, щоби дістати їх звідти. Проте, навіть програвши у цьому «раунді», Маргарита виборює собі кілька балів. Втішаючись коштовностями і милуючись собою, вона думає лише про того прекрасного юнака, якого допіру зустріла; саме задля нього вона хотіла би бути прекрасною, як донька короля. Почуття до Фауста у чистому серці Маргарити – благородне; цього серця не затьмарює порожня захланність.
Цікаво, що знамениту арію Маргарити «Ah! je ris de me voir si belle en ce miroir» постановники Львівської Опери обіграли у незвичайний спосіб. Зазвичай дівчина красується у дзеркалі на самоті, насолоджуючись моментом. Але тутешній Мефістофель не може проґавити миті свого тріумфу: саме він подає Маргариті люстерко і майже вальсує з нею, захопленою своєю вродою. А проте Маргарита не бачить демона. Це ще один цікавий штрих: протягом усієї п’єси Мефістофель водночас видимий і невидимий; він вільно спілкується з натовпом, вирізняючись серед нього – і так само вільно в ньому розчиняється. І лише Маргарита була захищена чистотою від чорта – аж дотепер. Та зрештою Мефістофель одягає на шию Маргариті кольє, що у п’єсі виконує одну з ключових ролей.
Тут варто сказати ще про символізм того, що носить людина на своїй шиї у цій постановці. У першій дії Маргарита, відпроваджуючи брата на війну, дає йому медальйон, що має уберегти Валентина; ним той намагається, до слова, протистояти чортові, але безуспішно. Сама ж дівчина не носить на грудях нічого, аж до миті, коли добровільно одягне диявольський нашийник. Цікаво, що тут це не просто прикраса, а світляне кільце, яке буде приковувати увагу глядача аж до самого кінця п’єси, поки не стане кривавим кільцем розплати за гріх. І чи усвідомлюємо, зрештою, ми самі, що одягнули на власну шию щоденним погодженням зі злом? Чи не вдягаємо ми такого ошийника, коли пристаємо на буденну пропозицію Сатани? Цей мотив постановники опери обіграють іще раз: у третій дії Валентин, що загине від руки Фауста, умре, проклинаючи сестру; він віддає життя за її людську честь, але прирікає на муку її душу. Тому святий медальйон не міг урятувати Валентина – замість нього Диявол одягне на його шию своє прокляте кільце і забере до Пекла.
Що ж відбувається тим часом у саду? Мефістофель доводить справу до кінця – і Жінка знову – мимоволі – бере до рук заборонений плід. До речі, яблука – це майже єдиний контрастно яскравий елемент у всій чорно-біло-синій тональності вистави. Сатана наводить темряву на серце дівчини, аби зрештою вона ступила крок за межу. І ось тут обігрується один із найпронизливіших і найсимволічніших моментів усієї постановки.
Спершу закохані ведуть милу бесіду, і Маргарита зі зворушливою чистотою оповідає Фаусту свою історію; але далі напруга наростає. Фауст, запалений пристрастю, освідчується, і дівчина піддається на вмовляння коханого… В якусь мить вони затихають. Маргарита продовжує відповідати, більше й більше віддаючись пристрасті – але глядач бачить, що насправді за спиною нещасної дівчини – Сатана. Це він шепоче в її вуха слова, що мають її погубити. І зрештою це стається.
Колись у одному далекому Саду Жінка слухала голос Змія; Єва першою зробила ту помилку, з якої завагітніла гріхом і породила смерть (пор. Як. 1:15). Пізніше у світ мусила прийти друга Єва – Марія, аби стати Матір’ю Життя. У прекрасній чистій постаті Маргарити Шарль Ґуно наче відтіняє той образ, а львівські постановники навіть доповнюють цей штрих біло-блакитною кольоровою Богородичною гамою. Але Маргарита все-таки падає. Друзі, товариші, сусіди, близькі, що так щиро обіцяли Валентинові берегти його сестру, не заступилися за неї. Здається, наставницею й патронесою мала би стати близька товаришка Марта, поважна пані – проте вона й сама не проти залицянь чорта.
Мефістофель** глумиться над всім святим не просто так: він – демон, що не знає милосердя і не вірить у жодне людське почуття. Таємниці душ стають для нього тільки матеріалом, аби душі погубити. Йому важливо саме звести, осквернити Маргариту (Фауст міг би легко повести її до шлюбу, але Сатана ставить за мету виключно тілесне й моральне знищення). І план спрацьовує. На завершення другої дії Мефістофель показово миє фатальне яблуко в освяченій воді та спокійно їсть його, допоки заслоняється завіса.
«А жінці сказав: “Помножу вельми болі твої і твою вагітність, в болях будеш народжувати дітей. І тягти буде тебе до твого чоловіка, а він буде панувати над тобою”» (Бут. 3:16)
Третя дія кульмінаційна: у її центрі – знедолена вагітна Маргарита. Суспільство, яке ми чітко бачили розбещеним і грішним, відверто втішається її падінням. Брат, повернувшись із війни, зрікається її. Коханий зник, залишивши її саму, і чорні тіні абсолютного відчаю – метафоричні іпостасі Фауста і прислужники Мефістофеля – насуваються на неї звідусіль. Бідолашна дівчина стає на молитву, просячи рятунку. І тут ми вперше бачимо Мефістофеля стурбованим. Він з’являється вже в повноті своєї влади, а досі не може зламати духу Маргарити. Тому атакує її морально, перешкоджаючи молитві. Спершу Сатана мучить нещасну спогадами про її чисте безтурботне дівоцтво, а далі жахає картинами Пекла. Серед всього цього Маргарита продовжує вперто взивати до Господа про прощення грішних – і Мефістофель обрушує на неї найстрашніше: братове прокляття. Це – точка неповернення. По цьому Маргарита закінчить у в’язниці, убивши дитя і втративши надію.
Втім, фінальна сцена дуже потужна – як музично (від блискучого тріо «Anges purs, anges radieux» перехоплює подих), так і духовно. Важливий штрих: наприкінці дороги своїх страждань божевільна Маргарита нарешті бачить Мефістофеля. Безумне щастя від останньої зустрічі з коханим змінюється криком жаху: «Демон! Прожени його!»; а коли дівчина усвідомлює, що саме Фауст – останній, хто в неї залишився у цьому світі – убив її брата, вона робить вирішальний вибір. Повністю довірившись Божій волі, Маргарита відмовляється від «помічної» руки демона і його прислужників – і врешті зриває зі своєї шиї фатальне кільце. Громогласний спів «Христос Воскрес!» довершує цю сцену, і фінал усе ставить на свої місця: ми нарешті теж бачимо, ким був Мефістофель увесь цей час; а душа, що згрішила – і заплатила за свій гріх – на шальках Божих терезів здобуває Життя. Врешті-решт, Жінка перемагає Змія – вірою і чистотою, яких не змогло зруйнувати гріхопадіння – і милістю Божою, атож.
Опера Шарля Ґуно «Фауст» – твір особливий; а ще – злободенніший, ніж може здаватися. Бажання легкого розв’язку проблем ціною моральних поступок насправді ніколи не перестає бути актуальним, а в наш час звучить аж надто болісно. Та лейтмотивна думка опери – не в тому, що золотий телець переміг Бога, а Мефістофель тріумфує над дріб’язковим і грішним світом. Це історія про переможну чистоту і про те, що останнє слово – завжди за Світанком. І життєствердний дух опери – про це також. Ви можете побачити її в новому сезоні на сцені Львівського Національного Академічного театру опери і балету – відшукати власні ключі та особисто ще раз прожити історію Маргарити. Вірте – воно того варте.
Марія Цьомик
Фото: Євген Кравс
Світлини зі соцмережі «Фейсбук»: прем’єра опери «Фауст» у Львівській Опері 19 червня 2026 року; Маргарита – Анна Білякова, Мефістофель – Володимир Шинкаренко, Фауст – Олександр Черевик.
* Ім’я «Маргарита» в перекладі з грецької означає «перлина» (грец. µαργαριτης).
** Ім’я «Мефістофель», грецького походження — «той, що ненавидить світло», від «με» — не, «φος» — світло і «φίλις» — люблячий; за іншою версією, древньоєврейського походження — від «מפץ» — той, що розносить (той, що розповсюджує) і «טפל» — скверна, гріх, порок.
Також читайте: Едґар По і молитва до Богородиці
Бревіарій західного вітру: як я зустріла у Львові блаженну Матір Колумбу
Кава в піску. Мухаммад Асад «Шлях до Мекки»
Повязані записи
