Кілька днів тому зі мною стався трішки містичний випадок, який, зрештою, добряче пасує Львову. Власне, на цих вулицях жило, творило, любило і боліло стільки людей, що нічого дивного в тім немає, аби тут лишилися живі – матеріальні – спогади про них. Мені ж незвичайну історію розповів західний львівський вітер.
Отже, все почалося з книги, що недавно потрапила мені до рук – невеликий біографічний нарис про львівську монахиню-бенедиктинку – блаженну Колумбу Ґабріель. Вперше я почула це ім’я трохи більше року тому, коли «Духовна велич Львова» гостювала в бенедиктинському монастирі у Солонці. Тоді сестра Марія (Кухарик) розповіла про давню обитель бенедиктинок на теперішній площі Вічевій у львівському середмісті: про кількасотлінє служіння сестер, які зрештою змушені були покинути Львів у середині ХХ століття, а в час Незалежності України повернулися, але вже не до рідних стін. Нині у вишуканому ренесансному комплексі, зведеному руками знаного зодчого Павла Римлянина, розташовується монастир сестер Студійського Уставу УГКЦ. Проте ще наприкінці ХІХ століття тут молилися та навчали «латинські панни» – бенедиктинки, на чолі яких стояла абатиса Мати Колумба Ґабріель.
Книга «Чорна вівця» розкриває життя Матері Колумби не через сухі історичні тези, а крізь призму серця. Її авторка, польська письменниця й історик сестра Малґожата Борковська OSB, дослідила життєві сторінки львівської абатиси скрупульозно та віддано, проте її книга радше нагадує художній твір, аніж наукове дослідження. І, мабуть, саме тому торкається серця по-особливому: занурюючись у захопливу оповідь, читач непомітно для себе проходить її до останньої сторінки – крізь радощі й біль, яких було чимало в житті Матері Колумби.
Про силу цієї книги свідчить її здібність надихати і запалювати серце: зрештою, якраз «Чорна вівця» відіграла доленосну роль у житті сестри Марії (Кухарик), яка врешті-решт ініціювала переклад та видання праці українською мовою. Цю ідею вдалося зреалізувати у співпраці з василіянським видавництвом «Місіонер» якраз до 2026-го – адже у вересні виповниться століття із дня відходу Матері Колумби до вічності. Про все це сестра Марія нещодавно розповіла «Духовній величі Львова». І саме тоді мені випала нагода взятися за цю книгу.
Власне, через знайомство із бенедиктинками я вже знала основні віхи життєпису абатиси Ґабріелівни – і вирішила скористатися антуражем монастиря на Вічевій якраз для її львівських сторінок. Зараз у приміщеннях обителі діє Католицький ліцей «Школа святої Софії», тож місце доволі людне, та попри це воно досі береже атмосферу клявзури, закритої від світу: увійшовши крізь невеличку браму на подвір’я обителі, забуваєш про те, що воно розташоване просто у серці старого міста. Чудовий затишний комплекс при самому підніжжі Замкової гори, «львівська Латерана» – місце, в якому час ніби зупинився у молитві. Мені хотілося зустрітися з абатисою, що вклала в нього велику частину власного серця.
Переказувати «Чорну вівцю» я не буду – натомість, усильно раджу вам самим прочитати її: вірте, що це надзвичайно сильна, непересічна історія жінки, кажучи сучасною мовою – потужний мотиваційний кейс про те, як і заради чого, впавши на саме дно, варто почати спочатку – і досягти мети. Це, крім того, яскравий історичний зріз зламу століть крізь розповідь про жінку, яка не зламалася. Скажу лише, що саме львівський період у житті Колумби Ґабріель був знаковим: тут вона пережила народження і формацію свого покликання – і також його найдраматичніші сторінки. Сестра Марія, віддана духовна донька Матері Колумби, кілька разів наголошувала нам про те, як мужня абатиса, вигнана зі Львова, вперто прагнула до нього повернутися аж до самого кінця свого життя. Тож мені було знаково побувати у тому скромному місці, що стало дорожчим для неї за пишноту Рима.
Отже, теплого п’ятничного пообіддя я прийшла у двір на Вічевій і взялася читати той фрагмент під акомпанемент дзвонів Ратуші. Історія Матері Колумби – пронизлива. Можна було б закинути авторці книги певну упередженість – її позиція там, зрештою, неприхована – але це не гріх тексту, а швидше його душа: чесна до кінця. За життя абатиси про неї прозвучало стільки облуди й наклепів, що правда, навіть болюча, повинна нарешті пролунати вголос. Через почуття, якими наповнений цей текст, він стає живим; із ним разом оживають люди зі сторінок, вони знову ходять вулицями міста, коридорами монастиря та лисиницькими лісами. Якась іронія долі – годі це назвати інакше – у тому, що та, яка носила ім’я голубки – символу чистоти (columba з латинської – «голубка»), мусила витерпіти найбрудніші звинувачення, і цей хрест їй довелося нести до самого кінця. Це історія про силу в немочі та про любов – зброю проти гріха; але цю історію читати було фізично боляче, заглиблюючись у зболене і зраджене жіноче серце.
І тут зі мною сталася див(овиж)на річ:
Саме на найпронизливіших – найжаскіших – епізодах книги тишу читання мені збаламутив рвучкий і гарячий вітер зі заходу.
Вперше здалось, це було чистим співпадінням (хіба ви ніколи не пробували читати на вулиці у вітряний день?), але кілька наступних ідентичних епізодів збентежили мене до краю.
Там, де у тексті з’являвся сирота Павло чи єпископ Вебер, де містом повзли чутки, вкоріняючись у серцях черниць, які врешті відвернулися від своєї абатиси – пекучий вітер, налітаючи, шарпав і гортав сторінки, немов пробігаючи їх зі мною – аби тільки швидше скінчити цю оповідь, аби швидше проминути спогади про біль та відчай самотності, які вона мала пережити. Все це відбулося тут, у цих стінах; у цьому храмі Мати Колумба ставала на молитву; крізь цю браму квітневого дня наприкінці ХІХ століття вийшла, щоби – спойлер! – більше сюди не повернутися. Принаймні – за свого земного життя.
Але повернулася тепер: у книзі – точно, у спогадах та рефлексіях – так само; а ще – у живій присутності там, де найлогічніше було б її – абатису – шукати. Зрештою, це вже не вперше Матір Колумбу зустріли в цій обителі тоді, коли фізично вона перебувала на іншому краю Європи (детальніше читайте на сторінках книги). Я вірю в духів – отже, не маю сумнівів у тому, що й цього разу вона [зі Заходу] навідалася до своєї домівки, і – так уже склалося – дещо зі своєї історії розказала й мені.
Нічого дивного і в тому, що це історія вітру: у Львові він вельми балакучий і має в запасі безліч історій про (не)відомих львів’ян, які нам точно варто почути.
А що сталася ця історія в час між Вознесінням та Зісланням Святого Духа, Який, як відомо, являвся як у виді голубинім, так і у вогненних язиках серед шуму, «неначе подув буйного вітру» (Ді. 2,2), то я вірю і в те, що нині нарешті час дізнатися правдиву історію про «святу без чудес» – блаженну черницю, гідну доньку святого Бенедикта, чуйну та чесну Матір, що – попри все – нарешті повернулася до Львова.
Марія Цьомик
Також читайте: «Чорна вівця» зі Львова: розмова з с. Марією Кухарик OSB про біографію блаж. Колумби Ґабріель
Ordo et Pax: львівський монастир бенедиктинок – традиція, що не боїться викликів
Львівськими стежками Слуги Божого о. Венантія Катажинця
Повязані записи
