Храми на Заході Європи продовжують закриватися. Для світу це статистика, а для тих, хто молився в них з дитинства, – велика втрата. Німецький парох розповів, як громада прощалась із трьома храмами, які вимушено закривають через брак парафіян.
Три парафії в пасторальному окрузі св. Діонісія в Герне закрилися назавжди. Це було також емоційним прощанням для настоятеля о. Нільса Петрата. Віряни мали змогу виразити свої почуття на прощальному богослужінні.
Це сталося наприкінці червня. Три храми з душпастирського округу св. Діонісія в Герне в Падерборнській архиєпархії були закриті в швидкому темпі. З кожним храмом вірні мали змогу попрощатися і востаннє відслужити у ньому богослужіння. Для багатьох це був сумний час. В інтерв’ю для katholisch.de настоятель парафії Нільс Петрат розповів про те, що було важливим під час прощання і як саме відбувалися урочистості.
Отче Петрате, що призвело до того, що Вам довелося закрити одразу три церкви?
О. Нільс Петрат: Те, що ми закрили три наші храми – святої Єлизавети, святої Варвари та святого Конрада – було частиною так званої майнової угоди, яку наша парафія уклала з Падерборнською архиєпархією. Всі ці три церкви належали до великої парафії св. Діонісія в Герні і завжди були досить маленькими. Загалом у нас тут було десять церков, а тепер стало на три менше. Деякі з церковних будівель були дуже близько одна до одної. Наприклад, церква Святої Єлизавети розташована всього за 700 метрів від нашої більшої парафіяльної церкви. Виникало закономірне питання: чи потрібні нам дві церкви в одному районі? Ці церкви були побудовані в 1950-х і 1960-х роках, частково для людей, які приїхали зі Сілезії в першій половині 20-го століття і знайшли тут роботу в гірничодобувній галузі. Вони привезли зі собою живу віру, і нові будівлі були збудовані в дусі оптимізму. Сьогодні все інакше. У часи, коли все менше людей ходить до церкви, ми вже не потребуємо стільки культових споруд. Ми повинні залишатися реалістами.
Також читайте: Які причини виходу з Церкви? Священник проаналізував причини відкритої і тихої апостазії
Для вас як для старшого душпастиря це, мабуть, був болючий процес?
Так, я на цій посаді лише рік і успадкував її від свого попередника. Починати як новий пастор зі закриття церков було дуже важко. Покоління до нас будували церкви, а я належу до покоління, яке змушене їх закривати. Це дуже боляче. Але якими б гарними не були ці храми, це не допомагає. Це боляче, але необхідно. Ще й тому, що бракує душпастирських кадрів. Нам також потрібно об’єднати зусилля, щоб досягти більшої публічності в нашому світському місті, в якому зараз домінують мусульмани, і дати можливість відчути справжню спільноту. У десяти місцях робити це неможливо. Тому ми відслужили три гідні прощальні богослужіння з відповідними громадами.
Що було важливим для вас під час прощальних богослужінь?
Багато людей із громади хотіли, щоб це була звичайна меса, тобто не реквієм з траурними кольорами. Ми організували урочистості в невимушеній атмосфері, у супроводі оркестру або хору. Ми залишили достатньо місця для емоцій у текстах і молитвах. Ми намагалися вшановувати те хороше, що було, але також дивитися на біль. Богослужіння були зворушливими і пов’язаними з великою журбою. Для декого, особливо для старших парафіян, це був величезний переломний момент. Деякі з них виросли поруч з церквою, і вона стала для них домом. Потім я провів прощальні роздуми в церкві і відправив людей у внутрішню подорож. Вони змогли ще раз подякувати за все хороше, що пережили, наприклад, за хрещення чи вінчання. Потім був час ще раз постояти в особливих куточках, доторкнутися до статуї святого чи посидіти на своєму улюбленому місці. Ми дали кожному стільки часу, скільки було потрібно, щоб попрощатися з храмом. Від кожної громади був хтось, хто потім виходив до мікрофону і ділився своїми особистими враженнями з іншими або виголошував молитву. А потім щоразу наставав момент церемонії прощання.
Також читайте: Кількість свячень у Німеччині падає. В дієцезії Бетцінга жодної хіротонії
Якою була церемонія прощання?
Ми востаннє вдарили у дзвони, востаннє зіграв орган і в кінці меси погасили вічне світло. У всіх трьох церквах наприкінці богослужіння скинія спорожніла, а Святі Тайни були винесені назовні, процесійно обнесені і згодом перенесені до іншого храму.
Чи були сльози?
Так, були. Особливо, коли ми виходили з церкви. В одному храмі грала пісня «Time to say goodbye». Коли я виходив із однієї з церков, то побачив, що понад половина парафіян, а їх там було близько 130 осіб, плакали. Те ж саме було і на двох інших прощальних службах. Хтось плакав від смутку, хтось – від вдячності. А для когось це було певним полегшенням. Ми так довго йшли до цього, і ось настав момент. Це було так, ніби з наших плечей звалився важкий тягар, бо ми нарешті здійснили останній крок і відзначили цю подію. Після кожного богослужіння в церкві був фуршет. Там було що випити, і люди могли знову пройти через церкву і попрощатися в мирі та спокої. У тиші та молитві. Багато хто залишався довше. Один чоловік, наприклад, хотів знову побачити ризницю, тому що в дитинстві він був вівтарником. Це мене зворушило. Деяким людям було дуже важко залишати церкву востаннє.
Чи піднімалася тема зловживань, коли визначалися з майбутнім храмів?
Оскільки це питання не було порушене явно, я не піднімав його. Однак я усвідомлюю, що таке могло бути, і що могло бути зловживання з боку колишнього пароха, наприклад. Поки що я не отримав жодних доказів цього. Було багато позитивних історій про душпастирів, які були там до мене. Але я не хочу виключати і негативних моментів. На богослужіннях ми запитували, чи може хтось, хто зазнав кривди в громаді, прийняти це мирно. Місце знайшлося для всіх.
Зараз ці храми зачинені?
Так, двері храмів зараз зачинені і більше не доступні для відвідувачів. Для нас важливо, що тепер вони зачинені назавжди. Дзвін також повністю вимкнули. Дзвін більше не дзвонить ні на молитву «Ангел Господній», ні на Часи. Ми пішли на цей крок свідомо. Для людей, які живуть по сусідству з церквами, це незвично, адже раніше їх будив вранці дзвін на «Ангел Господній». Тепер це залишилося в минулому. У закритих церквах більше нічого не відбувається. Хіба що приїжджає єпископ чи інший представник єпархії, щоб здійснити суто формальний акт вилучення мощів і зачитати указ про ліквідацію (святині). Ми також передали ключі від храму. Тепер ці кірхи закриті.
Також читайте: У Німеччині не дозволили обійти заборону на торгівлю в неділю
Що тепер буде із закритими церковними будівлями?
Дві церковні будівлі будуть перепрофільовані, а одну церкву, церкву Святої Варвари, буде знесено, оскільки вона не є пам’яткою архітектури. Такий план на цей час. Безумовно, знову буде складно, коли цю церкву знесуть. Водночас для мене важливо зазначити, що ми паралельно розпочинаємо нові проєкти, як-от дитячий церковний центр та новий центр церковного служіння для всієї громади в місті Герне. Тобто ми щось закриваємо, і водночас створюємо щось нове. Ми починаємо будувати там щось нове. Церква складається не лише з каміння, стін та будівель, але передусім з людей. Нам все ще потрібні місця і оазиси, куди ми можемо піти помолитися, запалити свічку і зустрітися один з одним.
Мадлен Шпендьєр
Фото: Інстаграм dio_kirche_herne
Також читайте: Deep Church? («Глибинна Церква?»)
Повязані записи
