Кажуть, що священик — це лікар людських душ. Щоб бути хорошим лікарем — достатньо отримати відповідну освіту та мати відвагу творити добро. Але як стати добрим священиком? Як привести свою паству до Господа і при цьому залишатися “Світлом поміж людьми” та не піддатися емоційному вигоранню? Відповідь на ці питання шукали у екслюзивному інтерв’ю із протоієреєм Назарієм Лозинським, деканом богословського факультету Львівської православної богословської академії ПЦУ, благочинним храму св. Івана Золотоустого. У цій розмові о. Назарій розповів, чому ніколи не сумнівався у існуванні Бога, як навчитися довіряти Всевишньому, навіть попри складні життєві випробування, які довелося пережити, а також повідав, чому обрав шлях саме неодруженого священика.
Я хотів бути священиком з дитинства
Дуже важко сказати про відправну точку мого священичого покликання. Напевно, як і у більшості майбутніх священиків, покликання виникає ще у підсвідомому, навіть досвідомому віці. До храму мене привела бабуся, як це часто буває, коли батьки постійно на роботі. Мені також розповідали, що вже з 2х-3х років я одягав на себе мамину хустину, брав у руки хрест, мамину записну книжку і з цієї книжки співав напам’ять якісь церковні пісне співи церковнослов’янською мовою та вже тоді знав, що хочу бути священиком. Тому це покликання було з дитинства.
У 90-тих настав момент, коли моє покликання до священства відійшло на другий план
Коли мені приблизно було 10 років, у нашому селі відкрили католицький храм, який на той час був актовою залою школи-інтернату. І бабуся сказала, що будемо ходити туди, так як він ближче розташований. Напевно так було Богові угодно. Це тривало приблизно впродовж двох років. У той період у мене з’явилися інші мрії, бажання стати вчителем, покликання до священства відійшло на другий, а може й на четвертий план, я вже не відвідував щонеділі Літургії, лінувався молитись… Але вже через 2 роки я знову повернувся до православного храму. Йдеться про храм у Брюховичах і отця Ярослава Ощудляка. Тоді я почав служіння як паламаря, прислужника. І вже тоді я знову точно знав, що хочу бути священиком.
Взагалі я походжу з родини, які тепер називають неблагополучними. Я цього не приховую. У мене, на жаль, батько вів не дуже моральний спосіб життя, випивав, багато випивав. Так, що були скандали, бували бійки (хоч на мене батько ніколи руку не підіймав) і бувало, що нам доводилося з мамою ночувати на вулиці. Був момент, коли я його навіть ненавидів. Я з цього сповідався вже не раз… Водночас батьки не мали жодних заперечень проти того, щоб я став священиком. Єдине, що бабця, яка мене водила до храму, хотіла, щоб я пішов до католицької семінарії. І трохи ображалась на мене. Але це було дуже коротко. Серця тих, хто нас любить, не можуть довго тримати образи і вона дуже тішилася, що я вчуся на священика.
Коли я вчився, то при семінарії не було гуртожитку, а маминої пенсії вистачало лише, щоб заплатити за семінарійне харчування …
До вступу в семінарію мене готував мій духівник, о. Ярослав Ощудляк, який тоді був інспектором Семінарії та Академії (аналог сучасного проректор з виховної роботи). Він же писав мені рекомендаційний лист до вступу. Отець Ярослав був досить суворим і вимогливим педагогом, тому його рекомендація свідчила, що я володію необхідними знаннями до вступу. Тоді, щоб вчитися у семінарії, потрібно було пройти серйозний конкурс – 2 людини на місце.Роки були цікаві, але ми не жили закритим життям, адже наш духовний заклад не мав приміщень. І коли ліве крило колишнього монастиря францисканців, віддали у користування православній Церкві, то його вистачило лише на те, щоб розмістити аудиторії та господарські приміщення. Тому я жив вдома, але цілий день проводив у семінарії.
Роки були фінансово дуже складними. Студенти вносили кошти за харчування. І це була сума, яка дорівнювала усій маминій пенсії. Маршрутка коштувала 75 копійок, а зранку від готелю “Богдан” їхав автобус, щоб забрати працівників готелю і брав 50 копійок. Так я економив 25 копійок. А ввечері їхав автобус на Великі Гори (це село далі за Бірками, де я жив і живу досі) і він теж коштував 50 копійок. Тобто я зранку ішов на “Богдана”, ввечері їхав на ці Великі Гори. Так вдавалося зберегти 50 копійок за день. Сучасні студенти цього не розуміють.
Це були роки, коли доводилося так економити. Моя мама мусила працювати на двох роботах. І вночі кілька разів на тиждень, мені доводилося її заміняти у ковбасному цеху. Я виконував різні роботи і приходив додому десь о 1-2 ночі та сідав за книжки, бо знав, що мене ніхто не спитає, де я був і що робив. І вставав вранці та їхав на пари. Тому, коли мені студенти коли кажуть, що щось не встигли, я розповідаю їм як вчився я. Бо знав, що крім мене самого, мені ніхто не допоможе.
Попри труднощі, у семінарії панувала атмосфера єдності і душевності.
У трапезній не подавали м’яса, чи риби у ті роки. Це були лише пісні каші, темні макарони та картопля, заправлені комбіжиром або у кращому разі олією. Такий був час. Але викладачі і ректор у тому числі, їли те саме, що й студенти. Це нас надихало. Ми обідали у коридорі. Не було бібліотеки, чи точніше, вона була малесенькою. Доводилося шукати інформацію з джерел до яких теперішні студенти навіть не вдаються. Наша академічна бібліотека вміщалася у кімнаті до 20 квадратних метрів. Але попри це було у семінарії особливе відчуття душевної єдності та гармонії, хоча конфлікти теж ініколи бували, як і скрізь. Я зараз із теплотою згадую той час. Тоді 4 роки ми вчилися у семінарії, а ще 4 у академії (до реформи духовної освіти). Ми досі спілкуємось, організовуємо зустрічі, хоч доля розкидала нас по цілій Україні, та за ї межі. В академії я здобув ступінь кандидата наук.
“Я сказав, Ви знаєте, Владико, думаю, не буду одружуватися. Митрополит відповів: “То завтра хіротонія”
Закінчивши академію, я залишився працювати, як викладач і завідувач канцелярії. Оскільки я ще не був одружений, то і не висвячувався. Майбутній священик може одружитися лише до висвячення, до хіротонії. Пізніше не можна. Коли я завершив навчання, мені було біля 25 років. На той момент я ще не був визначений, щодо свого сімейного, чи безсімейного стану і залишився працювати у академії. Минав час. У цей період помер Львівський Митрополит Андрій Горак, у 2010 на кафедру прийшов вже інший архиєрей – терерішній, діючий – Митрополит Димитрій (Рудюк). Одного разу я приніс до владики на підпис якісь документи з академії. Владика запитав мене: “Назарій Ігорович, а скільки Вам років?”. Я кажу: “Та ось, буде 30 у вересні”. І Владика сказав мені, що я вже у тому віці, коли мав би визначитися, чи буду одружуватися, чи буду безсімейним священиком. І я сказав: “Владико, Ви знаєте, думаю, що не буду одружуватися”. Митрополит відповів: “Ну тоді завтра – висвячення. Ідіть подумайте поки я підписую папери і тоді скажете мені, чи Ви готові”. А наступний день – це було 5 липня. Владика служив Заупокійну Літургію за Владикою Андрієм Гораком. Я вийшов у коридор і думав про те, шо це рішення я прийняв швидше. Я планував десь після 30-років подавати прохання про висвячення. А тут Господь так покерував, що Владика мені запропонував. І так я став дияконом, а через місяць, 5 серпня, – священиком. Тому для мене бажано, але дуже неочікувано сталося моє висвячення. Тоді коли я не чекав, Господь мене покликав до цього служіння. І ставши священиком, я залишився на посаді завідувача канцелярії академії. А коли настоятеля академічного храму свят. Іоана Золотоустого ієромонаха Юліана (Гаталу), а тепер єпископа Коломийського і Косівського покликала Церква на високе служіння, то владика призначив мене настоятелем.
Я розумів, що не можу ділити себе між Церквою і сім’єю
Мене часто питають, чому я обрав шлях неодруженого священики. Можливо моя відповідь звучатиме дивно і незрозуміло, але це моє рішення було трохи егоїстичним. Я хотів мати час для себе. Священик не працює, а служить. І для того, щоб це служіння нести максимально добре, він має віддавати себе цьому служінню. Я розумів, що не зможу ділити себе між Церквою і сім’єю, та ще й залишати час собі. А крім того, бачив дуже багато сімей, де священик ставив на перше місце свою родину, коли потрібно дружину одягнути, дітей нагодувати та вивчити. Це є звичайні повсякденні речі. Однак, якщо священик звершує своє служіння добре і віддає себе Церкві, сім’ї, то йому не залишається нічого для себе. І я тут зробив егоїстичний вибір, бо я хотів хоч трохи мати часу і життя для себе.
Звичайно, інші фактори впливали. Можливо, вплинуло те, що я не бачив доброї сім’ї, не мав моделі сім’ї. У мене був дуже хороший духівник, нині покійний, о. Миколай Горячий і я радився з ним перед цим рішенням. І він мені сказав: “Знаєш що, Назарко, ти як одружишся, то будеш жаліти, що одружився, а як не одружишся, то теж будеш жаліти. Бо така людина. Але якби мені тоді той розум, що тепер, то я б не женився”. І я обрав безсімейний шлях, хоча не є поки монахом.
Власний приклад самого духовенства має давати поштовх до священичих покликань. Якщо священик на парафії є достойним і яскравим прикладом священичного служіння, то його обов’язково захочуть наслідувати. Наприклад, у моєму покликанні, велику роль відіграв, власне, священик, який мене хрестив, настоятель храму, куди я ходив. Отець Ярослав Ощудляк. На якого я, будучи дитиною, дивився взагалі як на самого Христа. Я вважав, що він зійшов із неба, а після Літургії знову повертався на небо. Це була дитяча фантазія. А його служіння, його харизма, слово, проповідь захоплювали мене. І це було поштовхом, для того, щоб я захотів стати священиком, наслідувати у цьому. Не даремно сказав Христос: ”Так, нехай світить Ваше світло поміж людьми, щоб вони бачили Ваші добрі діла і прославляли Отця Вашого Небесного”. Тобто це світло має бути першим і головним поштовхом до священичих покликань. Більшість студентів духовних навчальних закладів приходить до священства саме завдяки прикладу своїх парафіяльних священиків.
Щоб нести світло священства і не вигорати, потрібно розуміти, що всі проблеми минають.
Через те, що у мене було складне дитинство і нелегка юність, тепер коли люди приходять і кажуть, що мають у сім’ї біду, то я знаю, що їм сказати. І найважливіше – я їх розумію. Намагаюсь розуміти різні людські проблеми і ментальні відхилення. Побачити їх корінь. І в міру своїх сил – допомогти. Важливо зрозуміти, що проблеми є у всіх і на них просто не варто зациклюватися. Прийшов час, коли я почав розуміти що те, що відбувалося у нашій родині, мало свої причини. Я по-іншому усвідомив, чому батько себе поводив саме так. А коли батько помер, то все недобре і негативне залишилося у підсвідомості, а у свідомості – щасливі моменти життя. І я для себе зрозумів, що нашу ментальність і психіку формуємо ми самі. Якщо ми вміємо відкидати той негатив, який є у житті кожного, не запам’ятовувати його, не загострювати свою увагу на цьому, то будемо щасливі. Я ж так само міг озлобитися у житті через ті дитячі роки. Бо скажу, що мої дитинство і молодість не були яскравими і щасливими. Звісно, у дитинстві я не мав знань з психології, але розумів, що все погане – минає, якщо ми є з Богом. Так мене привчила моя бабця, яка мене водила у храм і виховувала.
Які б випробування не були, вони даються для чогось. У мене немає вихідних днів. Весь робочий тиждень я виконую різні обов’язки в академії: від декана факультету до чергового інспектора, а в суботу-неділю несу служіння в храмі. Чесно кажучи, люблю такий режим. Тому не уявляю собі, що роблять парафіяльні священики (ті, які не мають додаткової роботи), поза богослужіннями. Хоч знаю, що багато священиків працюють ще на роботах, щоб достойно жити зі сім’єю. Зрештою, напевно, дбають про майбутнє своїх дітей. Я ж обрав інших шлях. Маю лише шість похресників. Тож, у своєму служінні священик горить, горить, горить, а потім так втомлюється від того, що накопичилося, що вже опускає руки і каже : “Нехай, все тече своєю течією”. От я знаю по собі, що бувають моменти, коли події навколо розгортаються зовсім не так, як ти хочеш, як ти це бачиш, як ти вважаєш кращим для храму, для академії. І розумієш, що нічого не можеш зробити, не можеш зупинити руйнівних процесів. І впадаєш в «униніє», зневірюєшся у своєму призначені. Що робити щоб цього не відбулося? Дуже просто. Треба довіряти Богові. Бо всі вірять, що Бог існує, а важливо не просто вірити, а довіритися Йому.
Які б випробування не були, вони є для чогось. Ми бачимо тільки те у чому живемо, а Бог поза часом і простором. Він бачить всю площину нашого життя. Якщо ми Богові довіряємо, то бачимо, що зараз є така ситуація, яка приносить нам випробування, смуток, і жаль, і печаль, але маємо розуміти, що це минеться,але принесе досвід, про який Господь знає, що він корисний для нас і нашого майбутнього. Тому важливо не зневіритися. У моменти емоційного вигорання я, як неодружений священик, можу дозволити собі дозволити відрізати себе від світу, беру відпустку у академії і на якийсь тиждень, чи два, їду завжди в одне місце у Карпатах. Це моє місце тиші, де я можу побути сам із собою і побути собою. У цей період я майже ні з ким не спілкуюся, закриваюся у кімнаті з балконом, який виходить на ріку, і маю час почитати те, що я хочу і помолитися так як я хочу. Це умовно кажучи, християнська медитація. Це період, коли я перезавантажуюся. І от у цей час, коли я вже не маю сили горіти, я зупиняюсь, набираюся сил і знову повертаюсь до служіння.
Чи я сумнівався колись у існуванні Бога? Ні, звичайно. Ніколи такого не було. Хоча у житті, особливо у дитинстві у підлітковому віці, у мене бували дуже тяжкі моменти. І навіть, коли я не чув відповіді на свої питання, це мене не розчаровувало. Тепер я розумію, що Господь відповідає нам так, чи інакше. Чи зараз, чи через місць,але ми точно отримаємо відповіді. Однак колись у мене були сумніви, чи чує нас Бог? Були деїстичні думки. Зізнаюсь, досі іноді буває, що сумніваюсь, чи Господь на мої власні прохання відгукується. Не маю на увазі, коли прошу за свої приватні потреби. Адже трапляється, що люди у тяжкій хворобі просять за них помолитися і ти молишся, просиш і нема результату та людина помирає. Тоді можуть вкрадатися такі сумніви. Бог можливо моєї молитви не чує? Може я недостойний, щоб просити за когось у молитві? Може мої гріхи, мої немочі людські закривають Божу благодать? А може не кожен має отримати те про що ти просиш? Комусь хвороба може бути дана, як випробування. І ти молишся, а людина хворіє. Бо має щось викарбуватися у цій людині і тоді Господь не виконує це прохання. І тобі здається,що не чує тебе Господь. Іноді сумніваюсь щодо свого місця у Церкві. Ви знаєте, всюди є людський фактор, всюди є несправедливість, обман, лукавство, фарисейство. В тому чисті серед духовенства. Я не виняток. Теж грішу. Ми втрачаємо любов один до одного і до людей, дбаємо про посади,про матеріальні статки, не хочемо прислухатись до Христа. Буваємо жрецями, а не пастирями. Коли починаєш бачити це в собі, то думаєш: «Чи потрібен я такий Церкві? Чи не приношу я більше шкоди, ніж користі? Чи чиню справедливо по відношенні до ближніх? Чи не занадто я лінивий пастир?» Сотні питань. Але, на щастя, поки це лише миттєві спалахи, адже я всього лиш людина.
Розмовляла О. Бабенко
Фото надані співрозмовником
Повязані записи
