Голова Комісії УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я звернулася до медичних працівників, напередодні їхнього професійного свята. Подаємо повний текст звернення.
Слава Ісусу Христу!
Дорогі медичні працівники!
Серед багатьох мов, згаданих в переліку язиків апостольської проповіді сьогоднішнього Свята як символу євангельської благовісті до всіх народів Вселенної, не вказано, однак, тієї однієї, що є, однозначно і безумовно, найважливішою і найшляхетнішою з мов.
Йдеться про мову співчуття і порозуміння серед найтрагічнішого, що може доторкнутися до людського єства у цьому земному житті.
Цією катастрофою всього земського існування людини є страждання від тілесної чи душевної хвороби і страх фізичної смерті нашого крихкого і тлінного тіла.
Кажу катастрофою, бо недуга і смерть радикально суперечать і остаточно перекреслюють і зводять нанівець звичайне і приземлене природне право людини бути здоровою і втішатися тихомирним спокоєм благоденства.
Ми не знаємо, скільки років життя на цій землі відміряв Господь конкретно кожному із нас – передНоєвих сто двадцять чи псалмопівцевих сімдесят чи вісімдесят, а однак, разом з останнім, ми перебуваємо в твердому переконанні, підкріпленому живим досвідом нашого буття, що «більшість із них – страждання і марність, бо скоро линуть – і ми зникаєм…»..
І жах і трепет, спричинені цим важким досвідом, іноді роблять нас такими нечулими на справжню дійсність цього світу: дійсність його постання не як недолугого випадку, а з Божої волі; дійсність його безцільного існування не десь там, серед міріад холодних галактик, загублених у безликій нескінченності Всесвіту, а в справжньому місці його перебування – в Бозі, в Його всепроникаючому і всенаповнюючому Дусі…
Якою мовою говорити з людиною, в болях її і у смертельнім стражданні її?!
Мідійською, грекою чи латинню?!
Чи зрозуміє голодного ситий, чи мрії здорового втішать біду того, хто лежить у смертельній недузі?!
І яка довірочна розмова може постати між ними?!
Страждання праведного Йова не були втішені словами розради, які линули з уст його днедавніх друзів на рідній мові їхнього повсякчасного спілкування численні промови.
І ніхто з присутніх тоді при розп’ятті – як, зрештою, напевне, і ніхто з читаючих ці хресні сторінки Євангелій тепер – не був і не є в змозі збагнути ті сповнені болю слова, що їх промовив по-арамейськи, висячи на животворящому древі хресті посеред мук своєї смертної агонії наш Господь і Спаситель Ісус: «Боже мій, Боже, навіщо Ти покинув мене…», – хоча вони завбачливо перекладені євангелистом та доступні всім нам на всіх мовах світу в многоті перекладів новозавітніх Писань.
Проте Отець не полишає нас без утішення, Син посилає нам Утішителя!
Того, про якого говорять пророки, що Він здатний відновити в її первісній силі прадавню єдину чисту мову цілого людства.
Цей дар Святого Духа, однак, щоби принести свій рясний плід – а саме таким є Божий щодо цього задум і промисел – повинен бути збагачений нашим людським зусиллям «стяжання Духа», великим духовним подвигом, до найвищої шляхетності якого покликані, в числі чи не найперших, ви – «люди в білих халатах».
У вашому покликанні вже криється величезний скарб дару віри – бачити духовним зором реальність невидимого світу.
Адже інакше є цілковито неможливим пояснити вже навіть нейелементарнішу логіку вашого служіння, бо навіть якщо воно б досягло і найвищої межі сублімованої самопосвяти, самопожертви і самовідданості, то все рівно воно залишиться неспроможним перемогти силу тілесної смерті і тління.
Без віри у вічне життя – життя, котре простягається «поза межі» смерті, – лікареві є неможливо дивитися в очі тяжко страждаючого пацієнта, бо тоді недуга останнього зламає дух невіруючого і вселять також і в його душу і серце біль і страх від безвиході нашого людського існування.
Вдячна всім вам і кожному з вас, мої дорогі і люблені Богом колеги.
І навіть не за те, що не покидаєте свого покликання, яке отримали від Бога, того покликання, що його старозавітній пророк і новозавітній апостол зовуть «першою любов’ю», зовсім не за те, що ви – як було би тепер, в часах коронавірусної пандемії, модно сказати – стоїте «на передовій боротьби за людське життя», бо насправді ви стоїте там завжди…
Дякую за щоденні подвиги та милосердне служіння!
Щиро вітаю!
Комісія УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров‘я
Повязані записи
