Що не можна робити в церкві? Яка поведінка не відповідає місцю, відведеному для богослужіння? Наскільки ми усвідомлюємо, як ми повинні поводитися в храмі? Ці питання повинен поставити собі кожен з нас.
Належний одяг, вимкнення мобільних телефонів під час Літургії чи запізнення на богослужіння — про це говорилось мільйон разів, але ці три елементи — лише верхівка айсберга. Кожен з нас міг би додати інші приклади. Я попросив кількох людей висловитися анонімно.
Один священник на запитання, що його найбільше бентежить у поведінці вірних, перерахував: «жувальна гумка, увімкнений телефон, поза “охоронця” (руки складені або закинуті назад), ходіння з дитиною по всій церкві, розмови біля дверей, при вході до храму, а також коли йдуть, не дочекавшись завершення Літургії».
Молода мама трьох дітей зауважила: «Мені не подобається, коли хтось промовляє слова молитви швидше за інших, бо вони не слухають інших та не розуміють, що ми є спільнотою. Мені також не подобається, коли хтось подає мені знак миру (в латинському обряді, ред.) і оглядає мене очима з голови до ніг (це може траплятись і в інший час богослужіння, ред.) Такому “скринінгу” піддаються ті, хто пережив важкий час або має проблеми, про які відомо громаді. Я знаю це з власного досвіду. Також не розумію батьків, які не реагують, коли їхня дитина явно заважає іншим учасникам Літургії під час молитви, наприклад, дитина б’є ногою по лавці або голосно тупотить».
Проста несвідомість?
Один молодий чоловік, який бере участь у житті Церкви, не може забути про гучні і тихі балачки, які трапляються до, під час і після Служби Божої. Інша людина додає про молитви або коментарі так званим сценічним шепотінням. «Я люблю приходити до церкви за півгодини до початку богослужіння. Тоді я хочу побути перед Богом у тиші, помолитися, подумати про те, про се. На жаль, мені важко зосередитися, коли хтось голосно шепоче молитви на вервиці. Де б я не сидів, я все одно чую. Також мене дратують особисті коментарі щодо Літургії, які кидаються на ходу. Пригадую ситуацію, коли священник вийшов з вівтаря, щоб окропити парафіян свяченою водою. Одна з літніх жінок сказала “гучним шепотом”: “Геть не шкодує отець тієї води”. Або зовсім недавно, у Велику п’ятницю, на початку Літургії, коли священник лежав хрестом перед вівтарем (в латинському обряді, ред.), літня пані (знову ж таки гучним шепотом) казала дівчині, яка сиділа поруч: “Глянь, як священник лежить”. У мить, яка вимагає зосередженості та урочистості, це було дуже недоречно і абсолютно непотрібно», – підкреслює чоловік.
Точка зору залежить від…
Дивно, але в церкві багато хто з нас може почуватися дуже звично, як вдома, і не бачити недоречності своєї поведінки, а в інший час, наприклад, коли хтось попросить допомогти повести молитву на вервиці, Хресну дорогу чи адорацію, ця впевненість швидко зникає, і ми раптом відчуваємо себе дивно і незручно.
Подібні спостереження виникають, коли ми дивимося на поведінку людей, які стоять у проходах і ходять повз амвон. Вони почуваються (іноді занадто) невимушено на лаві чи на паперті, а коли наближаються, наприклад, до вівтаря, то забувають, як (а це взагалі-то потрібно) ставати на коліна або вклонитися. Почуття сакрального і доречності того чи того вчинку сьогодні стало чимось відносним. Хтось має чутливість щодо цього, а хтось – ні. Можливо, саме тому в цьому питанні особливо гостро відчувається потреба в рішучій реакції та постійній формації.
Також читайте: «Христос – так, а Церква – ні». Що з цим робити?
Не стигматизуймо, а показуймо добрий приклад!
Розмова з отцем доктором Лукашем Целінським, керівником літургійного відділу Седлецької дієцезіальної курії та викладачем літургіки у Седлецькій Вищій духовній семінарії.
У церкві, як і в багатьох інших місцях, існує певний етикет, якого нас навчають з дитинства. Чому, входячи до храму, ми повинні пам’ятати про певні норми та правила поведінки?
У кожній релігії є сакральні місця, які вимагають поваги та відповідної поведінки. Це частина релігійної культури кожного народу. В основі всього цього лежить первісне благоговіння перед Богом, яке ми можемо назвати побожністю або позитивно усвідомленим страхом перед Богом. З цієї побожності випливають певні норми і форми вираження цього благоговіння. Засвоюючи їх, ми не завжди розуміємо, чому, наприклад, стаємо на коліна перед кивотом або прощаємося (з храмом в латинській традиції, ред.) святою водою (у східній традиції людина робить знак хреста та вклоняється при виході з храму, ред.)
Однак, коли ми перебуваємо в церкві, у нас є відчуття, що ми в місці, яке є відокремленим, відмінним від інших. Це частина релігійного виховання. Кожна людина, навіть дитина, відчуває цю відмінність місця і усвідомлює, що ми тут поводимося інакше. Моделі цієї поведінки спочатку засвоюються несвідомо й автоматично, і лише з віком ми замислюємося (або не замислюємося) над тим, що вони означають і про що нам нагадують. Звичка і традиція також мають тут важливе значення. Так нас навчили, і ми виконуємо це більш-менш свідомо.
А які причини відхилень від правил поведінки, які ми бачимо в церквах?
Однією з причин може бути бунт. Особливо це можна побачити у молоді, яка прагне вийти з певних шаблонів і шукати себе; іноді це прояв незгоди з певним лицемірством (коли бачить “побожну” поведінку батьків у церкві та брак цієї побожності у повсякденному житті). Це може бути реакція молоді на фальш і удаваність нас, дорослих.
Наступними причинами є незнання або невігластво. Часто це пов’язано з тим, що в молодості хтось не отримав у родині хороших прикладів для наслідування. Також не останню роль відіграє поширена сьогодні індивідуалістична культура, яка проголошує, що найважливіше — це я і мої потреби. Людина ставить на перше місце себе, а не визнані канони поведінки. Незгода з вищезгаданими правилами поведінки виникає також тоді, коли хтось хоче висловити своє несхвалення певних питань. Необхідно також задуматися над тим, наскільки ми усвідомлюємо присутність Бога і те, ким Він є для нас. Брак віри і побожності призводить до браку пошани до Бога і того, що святе. Тоді також немає мотиву підтримувати певні релігійні норми у святих місцях.
Які з цих негативних проявів сьогодні є найбільш кричущими?
Окрім явних проявів ненависті до Бога, на мою думку, найбільш кричущими є всі прояви індивідуалізму, тобто виставляння себе напоказ і використання того, що є святим, щоб виставити себе. Лише після цього я згадав би про людське невігластво, яке тією чи іншою мірою також може бути винне в цьому, тобто погану поведінку, що випливає з браку знань та обізнаності.
Як формувати у вірних вміння правильно поводитися в церкві?
Те, як ми поводимося в церкві, є виявом любові та поваги не лише до Бога, але й до ближнього. Однак важливо пам’ятати, що не варто робити з етикету ідола, не слід зациклюватися лише на формах поведінки. Звичайно, їх варто формувати, і для цього, безумовно, необхідна формація на всіх рівнях. Однак передусім потрібно пробуджувати віру через живий досвід Божої любові, а не просто навчати певного канону поведінки, бо в кінцевому підсумку вона має ґрунтуватися на побожності та вірі.
Ця формація може відбуватися в різних формах катехизації, скерованої не тільки дітям і молоді, але й дорослим та сім’ям. І йдеться не лише про засудження поганої поведінки, бо в багатьох випадках вона може бути наслідком невігластва, цілковитого браку знань чи відсутності добрих прикладів для наслідування, але й про терпеливий вияв доброго прикладу для наслідування та створення доброго клімату, в якому панує повага до інших людей.
Також важливо навчати євангельської культури. У мене був досвід формування спільноти в церковній громаді. Спочатку я не усвідомлював, який неймовірний вплив це має на молоду людину, як гарно її формує. Будь-які реколекції чи прощі вчать тому, що не завжди можна винести з дому. У спільнотах можна заповнити ці недоліки. Той, хто пройшов глибоку формацію, ніколи не почуватиметься в церкві некомфортно, він ніколи не буде там глядачем, але стане свідомим учасником літургії. Однак такої формації не здобуде той, хто обмежиться мінімумом. Добра формація завжди залишає свій слід в людях. Ми справді маємо в Церкві відповідні середовища для того, щоб формувати в людях правильні переконання. Потрібно лише бути відкритими на такі пропозиції та на спільноту, що є дуже важливим у Церкві.
Джерело: Opoka
фото: Гарнізонний храм свв. апп. Петра і Павла у Львові
Також читайте: Вісім речей, які не варто одягати до церкви. Навіть у літню спеку
7 порад для батьків про те, як поводитись дітям у храмі
Відрізнити запах ладану від диму сатани в Церкві
Повязані записи
