Під час Революції Гідності і відразу після Майдану Церква, яка завжди користувалась великою довірою українців, цю довіру особливо зміцнила. Це, зокрема, мало конкретну причину, адже отці із різних конфесій стояли із людьми пліч-о-пліч на Майдані, до того ж не так, як політики, – «на камеру», але у найкритичніші моменти, коли було важко і була реальна можливість втрати здоров’я або й життя. Хто не пам’ятає священиків, котрі уділяли розгрішення ще теплим, але вже помираючим Героям Небесної Сотні чи суду над о. Михайлом Димидом за участь у Автомайдані, чи отців з УПЦ, котрі стояли живим щитом між «Беркутом» та майданівцями на Грушевського…
Потім була, та й надалі є, титанічна жертовна праця капеланів із різних конфесій на передовій, котрі і досі стоять там пліч-о-пліч із нашими воїнами. До того ж триває велика праця волонтерів, організації котрих активно діють також і при парафіях чи єпархіях. Здавалося б, довіра і порозуміння між Церквою і суспільством мали б лише зростати.
Натомість, коли найкритичніші моменти проходили, і життя ввійшло у звичне русло, відновлюються нападки і звинувачення на Церкву. Звичайно, я далекий від риторики на кшталт «прапала всьо», твердо вірю у слова Христа про те, що «ворота пекельні Її не подолають», та все одно дуже неприємно підмічати певні негативні тенденції, котрі виглядають відлагодженими і спланованими. Ціла серія провокацій проти Церкви, до того ж, що характерно – у Західному регіоні.
Всі пам’ятають звинувачення на адресу Церкви у «зажерливості» і «марнотратності у час війни», а також у «відсталості», «середньовічності», котрі лунали у зв’язку із спорудженням пам’ятника Митрополиту Андрею у Львові і впорядкуванню скверу навколо.
Далі була епопея із звільненням однієї чиновниці, котра висловилась, м’яко кажучи, не дуже чемно на адресу Церкви. Знову ж Церкву зробили у всьому винною…
Потім розпочалися звинувачення Церкви у тій же «дрімучості» і «відсталості» тільки за те, що Церква виконала свою місію і не побоялась назвати гріх гріхом, в ситуації із нагоди різних «маршів».
Далі були петиції із проханням заборонити викладати в школах християнську етику, хоча самі його розробники, в т.ч. представники духовенства чітко декларують, що цей предмет зовсім не віровчительний, але культурологічний…
Всі ці атаки були прикриті благородними намірами, начебто боротьби за людські права і рівність усіх. Тільки ця боротьба, за влучним саркастичним висловом когось із користувачів Фейсбуку виглядала примірно так: «ми тут за рівність усіх людей боремось, тому ви, відсталі церковники, забийтесь у свої храми, заткайтесь і не заважайте нам за рівність, свободу і братерство боротись…». Політика подвійних стандартів.
І ось, кілька днів тому – черговий перл: на сайті Президента з’являється електронна петиція, яка закликає законодавчо заборонити хрещення дітей. Тобто, авторка петиції просить Президента, аби був прийнятий закон, котрий заборонив би батькам звертатись до Церков, аби ті уділили їхнім дітям Святу Тайну Хрещення. Обґрунтовується це прохання, як завжди, начебто «демократією» і «свободою вибору». Але якщо йдеться про рівність і можливість дитині «самій вибирати», то чому авторка не просить рівночасно про заборону юдеям проводити бар-міцву, чи мусульманам обрізання..? Та й взагалі як можна забороною виконання релігійних обрядів боротися за свободу віросповідання..?
Складається враження, що це – всього лиш чергова провокація проти Церкви. Багато шуму з нічого. Адже ніхто не забороняє людині, котра була охрещена в дитинстві, змінити свою віру, якщо вона, ставши дорослою, прийде до усвідомлення, що її сумління потребує іншої віри… Ніхто нікого нікуди насильно не «запихує», як каже авторка петиції… Всі ми є вільні у виборі. А заборонити батькам-християнам передавати своїм дітям власну віру, це те саме, що заборонити батькам передавати своїм дітям власну мову, культуру, погляди на життя, певні життєві норми і правила… Навіщо? Виросте – сам вирішить…
Наскільки можливо прийнятий закон про «заборону хрещення дітей» відповідає Конституції та іншим законам України, та чи не порушує прав людини (в даному випадку – людини, котра сповідує християнську віру), ми вирішили спитати у Інни Коломійчук–юриста Львівської Духовної Семінарії УГКЦ, викладача Школи біоетики УКУ:
Згідно із Законом України «Про звернення громадян» громадянимають право звертатись до органів влади із петиціями, в т.ч. електронними.
Застереженням є те, що електронна петиція не може містити заклики до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, заклики до вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини.
У разі визнання за доцільне викладені в електронній петиції пропозиції можуть бути реалізовані Президентом України шляхом прийняття з питань, віднесених до його компетенції, відповідного рішення. Главою держави за результатами розгляду електронної петиції можуть розглядатися та вноситися в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України законопроекти, спрямовані на вирішення порушених у петиції питань.
Вказана петиція про «заборону на хрещення неповнолітніх дітей», однак, на мою думку, порушує право християн на свободу совісті та створює істотні перешкоди для реалізації такого права, шляхом прямого обмеження прав громадян у зв’язку з їх релігійною належністю з декількох причин:
По-перше, держава зобов’язана не втручатися у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій та має обов’язок взяти до відома і поважати традиції та внутрішні настанови релігійних організацій.
По-друге, Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» закріплює право батьків виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії.
Тому, законодавче закріплення заборони проводити те чи інше богослужіння (обряд, Таїнство – В.М.) є порушенням конституційного права особи на свободу світогляду і віросповідання. Пряме чи непряме обмеження такого права є дискримінацією та образою почуттів віруючих, що тягне за собою відповідальність, передбачену законом, зокрема Кримінальним кодексом України.
Володимир Мамчин