Цей текст я написала на Святоюрській Горі 2 роки тому – 23 лютого 2022 року. Наприкінці робочого дня надіслала його редакторам «Духовної величі Львова» і ми погодили публікацію на наступний ранок. Проте наступного ранку ці роздуми (як і чимало іншого) втратили актуальність і стали неважливими, тому так і не з’явилися в мережі.
Читаючи цей текст тепер, по двох роках повномасштабної війни, я усвідомлюю, що зовсім не могла уявити того, що саме нас очікувало. Тож і думки про мир душевний і перемогу над самим собою на фоні великих утрат і страждань звучать трохи по-дитячому. Але вони цінні, як згадка з життя до-; вони цінні щирістю, і, можливо, саме вона робить їх знову на часі. Зрештою, багато чого не змінилося, радше – викристалізувалося за ці роки: потреба безпечної творчої єдності у часі зневіри й страху, боротьба з власною тривогою й відчаєм серед жахливих новин – і, звісно, те, що Джерелом справедливого миру є лише Той, у Кому наша єдина – і найбільша – надія.
У ПРОСТОРІ МИРУ
Відхилися від зла і твори добро, шукай миру і біжи за ним.
Псалом 33
У дні великих випробувань та непевностей, тривог і страждань, загроз і державотворчих здвигів дуже важко підібрати Слово, яке могло би компенсувати тягар душевних переживань безумовним спокоєм. Зрештою, в потоці гарячих новин, більш чи менш професійної аналітики, гайпових повідомлень і фейків для Слова Істини залишається зовсім небагато простору, і часто воно залишається непочутим.
Перед обличчям війни втрачає вагу чимало непорозумінь, буденних невдоволень та проблем. Ті, хто опиняється перед цим обличчям, найглибше та найгарячіше просять одного – миру, збереження або відновлення якого є фундаментом майбутнього. Проте становлення миру не має універсального рецепту. Мабуть, найдужче лякає саме невизначеність, відчуття безпорадності та одинокості, що найчастіше охоплює людину на історичних зламах.
Описати сьогодення словами надзвичайно важко, так само, як прогнозувати хоча б щось – здається, цілком реальний будь-який сценарій, чи то найстрашніший, чи найоптимістичніший. В таких умовах неможливо стверджувати, що все буде добре, навіть якщо віриш у це. Та й найміцніша віра, зрештою, з часом починає хитатися, бо щохвилинні зміни поступово підривають її основу. Мир, якого так прагнуть цілі народи – не одномоментний і не одноосібний, він вимагає колосального труду, подвигу, що має нерідко надвисоку ціну.
Так, марафон у пошуку миру, про який згадує псалмопівець, – це неабиякий виклик. Він стосується не лише загрози війни, бо охоплює куди глибший аспект самого буття. Просто в часі реальної зовнішньої агресії, коли відсіюються поверхневі, несуттєві виклики, бажання миру переважує в людині будь-яку іншу потребу. Насправді ж у такий час виявляється, що пошук миру – це процес, протиставлений зневірі та тривозі.
Тут ідеться не про зовнішні процеси, бо зі самим лише духовним щитом тяжко протистояти обстрілам і танкам. Ми живемо в історичні часи переродження сучасного світу, а народження завжди супроводжується болем. Якою б тяжкою і страшною не була думка про збройне протистояння, вона не може бути проігнорована бездумним пацифізмом, бо нині ми говоримо про щось велике, фундаментальне, що потребує рук і сердець кожного з нас. Здобуття миру – це справа життя.
Проте мир зовнішній може бути збудований лише на внутрішній основі, і саме вона є об’єктом пошуку. Звідки походить мир? Звідки можна черпати його, і то з такою силою, щоби він став могутньою зброєю? Відповідь на це питання відома людям віри, навіть тим, хто хіба мимохідь стикався з Воплоченим Словом. Пошук миру рано чи пізно приводить до його Джерела – і дає відповіді на всі питання. Зрештою, в цьому пошуку поступово зникає страх, бо замість нього утверджується певність. Це не парадокс, а заповідь Христа, що ніколи не втратить актуальності. «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться»[1] – це заповіт спадкоємства Царства, який розв’язує одну з найбільших людських тривог.
Миротворці – це ті, хто, пізнавши Джерело, ретранслює його, все більше і більше поширює довкола себе. Справжній Господній мир матеріалізується. Він стає світлом присутності, усмішкою, добрим словом, яке розсіює відчай; відтак починає реалізуватися у конкретних діях – спершу дрібних, тоді – глобальних. Пошук миру воплочується у потребі діяти, допомагати, працювати – кожному у своєму просторі. Зрештою, поле битви у кожної людини власне; кожна особа мусить сама змагатися, аби вийти на ньому переможцем. Але що найважливіше: марафон пошуку миру завжди передбачає чиюсь присутність. Цю дорогу ти просто не можеш пробігти сам – вона сповнюється тих, які прямують разом з тобою, бо мають ту ж саму мету. Звідси народжується єдність – не показова, хвилева, імпульсивна – а справжня, досконала в пориві творення – чи то пак відновлення – рівноваги людського життя. І це саме те, що переживаємо нині – безпрецедентну хвилю єднання у пошуку миру – і в боротьбі за нього.
Єднання довкола справжнього Миру – це найпотужніша зброя перед загрозою війни, бо вона протистоїть кореню зла – поділу, який сіє батько брехні. Це єднання уможливлює боротьбу реального і духовного фронту – чи через 20 мільйонів гривень, зібрані за один (!) день на підтримку наших воїнів, чи через десятки тисяч молільників у цілому світі, які щодня на короткий час зустрічаються в спільній молитві. Універсального рецепту миру не існує, проте обличчя миру можна пізнати наживо. Воно уприсутнюється неймовірною соборністю людських сердець, серед яких ти почуваєшся вільним і безпечним. В цій соборності народжується велика жага творити добро, служити і бути опорою одне для одного, і це – початок перемоги.
У цих непевних часах дуже тяжко підібрати саме ті слова, які можуть вселити або воскресити віру. Проте насправді таке Слово вже є. Воно живе й присутнє, і не потребує зайвих окреслень.
Мир – у тобі. Будь миром.
Ти – не сам, бо Князь Миру з тобою. У Ньому немає нічого неможливого.
Твій Господь переміг смерть.
Марічка Цьомик
[1] Євангеліє від Матея, 5,9
Повязані записи
