Сайоа Ернандес (Saioa Hernández) пригадує, що почувалася «надзвичайно щасливою» протягом тих 18 місяців, які провела в католицькому монастирі неподалік Мадрида. Настільки щасливою, що навіть почала набирати вагу — сьогодні іспанська оперна зірка, яка завжди комплексувала через надмірну худорлявість, згадує про це з усмішкою.
Перші ночі далися їй важко — вона плакала на самоті у своїй келії. Але тоді, у свої двадцять із лишком, вона швидко прив’язалася до ритму монастирського життя. Настільки сильно, що зрештою усвідомила: їй треба піти.
«Я відчувала, що залишатися там мені насправді набагато комфортніше, ніж було б у зовнішньому світі».
Тоді вона почала замислюватися над тим, що життя своєю вірою серед людей може вимагати від неї значно більшого, ніж перебування за стінами монастиря.
Понад два десятиліття потому життя і голос Ернандес стали настільки публічними, наскільки це взагалі можливо. 1 листопада іспанська сопрано дебютувала в Метрополітен-опері у виставі Джакомо Пуччіні «Тоска», додавши ще один видатний театр до своєї кар’єри, яка вже привела її на сцени міланського «Ла Скала», Паризької опери та інших провідних майданчиків світу.
Її виступ у постановці Девіда Маквікара під орудою Оксани Линів здобув схвальні відгуки. Зокрема, критик Рік Пердіан відзначив потужність її сценічного образу та витонченість вокалу. Вона знову вийшла на сцену 6 листопада і візьме участь ще у чотирьох виставах — 9, 14, 17 та 20 листопада — де партію Каварадоссі виконає СокДжонг Бек, а Скарпіа — Квінн Келсі.
Проте для Ернандес розуміння творчого успіху залишається невіддільним від тих духовних питань, які колись спонукали її замислитися про монастир.
Вона з обережністю називає свій духовний шлях наверненням з атеїзму. «Я ніколи не була людиною, яка б не вірила в щось більше за нас самих», — розповіла вона в інтерв’ю виданню National Catholic Reporter. Вихована в Мадриді, у номінально католицькій, але непрактикуючій родині, вона ще в дитинстві перестала ходити на заняття з катехізації після того, як туди перестав ходити її друг.
Глибші запитання постали у підлітковому віці через зацікавлення філософією та іншими духовними традиціями. В університеті вона вивчала право з наміром вступити до лав військово-повітряних сил Іспанії, водночас почавши співати в хорі та брати свої перші уроки вокалу. Згодом хтось із друзів привів її до католицького скаутського осередку, до якого входили священники та черниці.
Її привабило не стільки якесь раптове прозріння, скільки «відчуття спільноти, розуміння того, що є щось вище за кожного з нас, що водночас гуртує всіх разом». У 19 років вона прийняла Перше Причастя в гірському скиті неподалік Сантьяго-де-Компостели.
Також читайте: Вона впала на коліна під хрестом і закохалася в Ісуса. Єврейка, яка стала бенедиктинкою
Ернандес встановила для себе крайній термін: до 25 років вона мала зрозуміти своє справжнє покликання. «Я не хотіла присвятити все життя роботі, на якій не змогла б віддавати найкраще, що маю», — пригадує вона. Після духовних реколекцій із кількома чернечими спільнотами вона вступила до згромадження Місіонерок Христа Священника в Лас-Росасі, що під Мадридом. Їхня духовність робила акцент на служінні: «дозволити Богові обдаровувати інших через тебе, бути для них містком».
За її словами, батьки з повагою поставилися до цього рішення, хоч воно й завдало їм болю. А от брати відмовилися бути присутніми на церемонії вступу до монастиря.
Відмова від майна далася їй порівняно легко. Будучи завзятою бігункою та успішною гандболісткою, перед вступом до монастиря Ернандес позбулася всіх своїх медалей і кубків. «Я викинула їх усі», — розповідає вона, голосно сміючись і змахуючи руками, тепер сприймаючи власну категоричність із гумором. «Можливо, насправді цього й не варто було робити».
Однак залишити монастир виявилося значно складніше. За її словами, це захищене середовище давало їй відчуття безпеки, тоді як за його стінами їй довелося б зберігати свої переконання попри тиск і невизначеність буденного життя. Поступово вона дійшла думки, що її покликання може полягати в тому, щоб служити Богу саме через взаємодію зі світом, а не через відсторонення від нього.
Одне з відкриттів, зроблених у ті місяці, досі визначає її світогляд. Вона читала праці святого Августина та святого Ігнатія Лойоли, але саме свята Тереза з Лізьє перевернула її уявлення про духовне життя.
Ернандес уявляла, що служіння Богу полягає у великих звершеннях. Натомість духовність святої Терези вбачала святість у смиренні та буденних справах. «Пам’ятаю, як вона писала про те, що треба стати маленьким, уподібнитися до дитини, аби відчути цю близькість із Богом», — розповідає співачка. Ернандес часто викладала свої молитви на папері і досі зберігає монастирський блокнот, у якому раз у раз просила: «Зроби мене маленькою, зроби мене маленькою, бо я хочу бути ближчою до Тебе».
З часом вона дійшла висновку, що духовне життя «не полягає у гучних вчинках. Воно — у повсякденні, у малих справах».
Також читайте: «Не знаєте ні дня, ні години»: колишня модель розповіла історію свого навернення
Покинувши монастир, вона не відразу усвідомила, що спів — це її місія. Сестри часто просили її співати, але вона хотіла розділити з ними іншу, важчу роботу. Музика стала її професією пізніше.
Ключовою наставницею для неї стала іспанська оперна діва Монсеррат Кабальє, яка допомогла Ернандес підготувати її перші партії, зокрема в операх Вінченцо Белліні «Норма» та «Пірат». Ернандес та її чоловік, італійський тенор Франческо Піо Галассо, переживали кризу після важкого досвіду з іншим викладачем. Кабальє допомогла їм переосмислити вокальну техніку, а її брат Карлос посприяв із дебютом.
Жоден із них не брав грошей за уроки, не вимагав комісійних чи навіть оплати роботи піаніста. «Вони взагалі нічого не просили натомість, — наголошує Ернандес. — Вони настільки сильно в мене вірили».
Хоча обидві співачки ніколи не обговорювали віру, Ернандес пам’ятає скромність Кабальє так само яскраво, як і її музичні поради: щиру усмішку, сміх під час репетицій, увагу, яку вона приділяла незнайомцям. Ернандес була на похороні Кабальє у 2018 році й досі підтримує теплі стосунки з її родиною. Ця щедрість сьогодні надихає Ернандес та Галассо в їхній роботі з молодшим поколінням вокалістів, зокрема під час волонтерства у програмі Crescendo мадридського Королівського театру (Teatro Real), яка підтримує артистів-початківців.
«Ми маємо обов’язок залишити щось тим, хто прийде після нас», — зазначає Ернандес. На її переконання, талант не є винятково «приватною власністю». Це «дар Божий; те, над чим ми повинні працювати, але що, зрештою, не належить нам одноосібно».
Між «Тоскою» та життям Ернандес простежується цікава історична паралель. Опера Пуччіні 1900 року була написана за мотивами п’єси Віктор’єна Сарду «Тоска» (1887). Героїня Сарду, Флорія Тоска, проводить частину свого дитинства серед черниць-бенедиктинок, перш ніж голос виводить її у світ, де вона стає славетною оперною зіркою.
Ернандес визнала цю паралель, але зазначила, що набагато сильніше їх єднає темперамент. Вона бачить Тоску як украй імпульсивну жінку, чиї емоції миттєво переходять від ревнощів до ніжності, а потім до люті — «безперечно, вогняний знак, — жартує співачка, — Овен, як і я». Проте Тоска також глибоко щира. «Вона мисткиня, яка залишається собою як на сцені, так і в особистому житті, — каже Ернандес. — У ній стільки природності, що на сцені вона не вміє фальшивити».
Католицька віра Ернандес визначає те, як вона розуміє головний конфлікт опери. Флорія Тоска — славетна співачка, чиєму коханому, художнику Маріо Каварадоссі, загрожує страта від рук корумпованого шефа поліції, барона Скарпіа. Коли Скарпіа вимагає, щоб Тоска віддалася йому в обмін на порятунок Каварадоссі, вона звертається до Бога у своїй знаменитій арії «Vissi d’arte», запитуючи, чому життя, присвячене мистецтву, любові та благочестю, принесло їй такі страждання.
Також читайте: Про Отця Піо, вервицю та вишивку розповів відомий польський боксер
Для Ернандес ця арія — не стільки протест проти Божої несправедливості. «Вона ніби каже: “Я віддала все. Я не знаю, що ще зробити”». Тоска бреше, діє імпульсивно і зрештою вбиває Скарпіа, а потім накладає на себе руки, коли усвідомлює, що її коханого також стратили.
У цій арії Ернандес чує жінку, яка звикла звертатися до Бога напряму, навіть коли вже не може збагнути, чого від неї вимагають. «Вона знає: якщо Божа воля полягає в тому, щоб вона пройшла через цю ситуацію, вона мусить ввірити себе в Його руки», — зазначає співачка.
Віра Тоски відчувається у грайливих ревнощах першої дії так само сильно, як і в тяжких випробуваннях другої. «Вона живе своєю вірою дуже природно. Вона здатна відчувати її майже як дитина», — каже Ернандес, можливо, підсвідомо повертаючись до свого опису святої Терези.
Схожі питання самопожертви та долі визначають її трактування й інших опер, як-от «Сестра Анжеліка» та «Мадам Баттерфляй» Пуччіні, а також «Сила долі» Джузеппе Верді.
У Нью-Йорку Ернандес зловила себе на думці про те, наскільки відкрито митці можуть говорити про віру. За її словами, мультикультуралізм міста дарує їй відчуття того, що їй тут раді. «У тебе виникає почуття, що тут можна спокійно жити своєю вірою, що можна вільно сказати: “Я католичка”».
Наступний етап її життя може бути присвячений викладанню не менше, ніж співу. Ернандес хотіла б виконати партію в опері Верді «Дон Карлос» із її суворим зображенням релігії та влади в Іспанії. Вона також сподівається написати книгу — не мемуари і не підручник з вокалу, а роздуми про покликання та про те, як люди долають щоденні труднощі, будуючи кар’єру та життя в мистецтві.
Вона та її чоловік Галассо також хочуть і надалі бути наставниками для молодих виконавців, допомагаючи їм долати не надто привабливі реалії цієї професії.
«Ми не хочемо обмежуватися лише розмовами про техніку, — зазначає вона. — Ми прагнемо давати певні орієнтири й щодо життя митця, адже це життя буває складним».
Цю статтю підготовлено за підтримки Фонду Бертелесена з розвитку високих стандартів католицької журналістики (The Bertlesen Fund for Excellence in Catholic Journalism).
Джерело: NCR
Головне фото: Одабелла в Аттілі , Мілан (2018). © Театр Ла Скала/Брешіа/Амізано
Також читайте: Про Змія, Жінку та вічність: Книга Буття на сцені Львівської Опери
Між Завітами та епохами: «Набукко» у Львівській Опері як молитва перемоги
Олег і Тетяна Чихарівські: «Господь сказав: зроби щось, щоби церква була кращою»
Повязані записи
